Крестен Андресен іде на день народження в Ленсі

Холодний вітер, дощить. Голі гілки дерев. Усе навколо сіре, невимовно сіре: погода, їхня власна військова форма, розбавлена кава. Зате у них вільний день. Вони можуть повернутися зі звільнення тільки ввечері, тому Андресен вирішив відвідати своїх друзів-земляків з 2-ї роти. Давно вже він не говорив данською. Він почувався самотньо.

Настає день, за ним — ніч, — так, життя в окопах має свою різноманітність. Він і сам устиг це помітити. А він копає і копає, загалом ночами, і все близ підніжжя горезвісної гори Лоретто, яку нарешті здолали французи під час травневого наступу. На фронті настало затишшя. Удень і німці, і французи пересуваються абсолютно відкрито, у межах видимості одне одного. І ніхто одне в одного не стріляє. (Кажуть, що найвідважніші навіть відвідують ворожі окопи.)

Це приклад негласної угоди, що місцями побутувала на війні: живи і дай жити іншим; ви нам не заважаєте, і ми вам не заважаємо^[136]. Але таке траплялося тільки вдень. Ночі завжди були більш тривожними, небезпечнішими, непередбачуванішими. Темрява породжує невизначеність, а невизначеність породжує страх. Це, як зазначає Андресен у своєму щоденнику, усе одно що розповідь про «людину, яка змінювала обличчя: вдень — людина, вночі — дикий звір». Убивають, зазвичай, вночі.

Вони стоять у Ленсі, невеликому шахтарському містечку. Йому тут подобається, адже в місті завжди знайдеться, на що поглянути і чим зайнятися, не те що в селі. Андресен іде по Рю-де-ла-Батай, і ось що трапляється.

Снаряди.

Снаряди зі свистом проносяться навкруг. Один з них влучає в будинок, просто перед Андресеном, і той бачить, як більшість даху злітає у повітря метрів на десять. Він бачить, як із сусіднього будинку вибігають люди. Бачить, як великий осколок снаряда падає у водостічну канаву, як бризкає навсібіч вода. Спершу його немов паралізувало, потім він сказав собі: «Ти маєш бігти». І він побіг, крізь гаряче від ударної хвилі повітря, крізь гуркіт нових вибухів, що лунав з усіх боків. Він урятувався.

Андресен наважився визирнути зі свого укриття, коли вже почало сутеніти. Навколо тиша. Вулицями йдуть перехожі. Люди прибирають осколки розбитих шибок. В одному місці він бачить солдата, який вартує біля купи соломи. Там прямим влучанням снаряда вбило двох солдат і коня, розірвало їх буквально на шматки. Щоб приховати страхітливе видовище, на останки накидали соломи. Андресен помічає, що найближча стіна будинку залита кров'ю. Він здригається, поспішає далі та натикається на щось подібне до маски, що валяється на тротуарі.

Зрештою Андресен дістається 2-ї роти. Один данець, Ленгер, святкує свій день народження і пригощає всіх кавою та домашніми пиріжками. Нарешті Андресену вдається поговорити данською. На жаль, йому час іти.

О дев'ятій годині вечора вони знову заступили на роботу — копати всю ніч окопи. Спершу він подумав, що вони йдуть маршем в Ангр, сільце, де вони працювали всі минулі ночі, але він помилився. Ніч холодна, ясна. У небі світив місяць. Вони зупинилися в іншому місці, неподалік хребта Вімі. Узялися рити там геть новий окоп. Ліворуч від них раз у раз злітали в небо сигнальні ракети. У їхньому сріблястому світлі гора здавалася вкритою снігом.

Зміст