Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

72

Неділя, 31 жовтня 1915 року

Пал Келемен бачить, як вішають сербського партизана

Вторгаючись до Сербії, Центральні держави діяли згідно з чітко наміченим планом, що сприймала зі схваленням, принаймні, місцева громадська думка. Торік австро-угорська армія тричі вторгалася в сусідню країну і тричі отримувала відсіч. Але тепер усе було інакше. 6 жовтня об'єднані армії Німеччини та Австро-Угорщини перейшли в наступ. 8 жовтня був узятий Белград (до речі, утретє з серпня минулого року). 11 жовтня в країну вторглася ще й болгарська армія. І зараз розбите сербське військо було змушене відступати, а крім того, опинилося під загрозою оточення. Відступали не тільки військові: величезні маси цивільного населення тікали слідом за ними на південь^[132].

Поміж їхніх переслідувачів були Пал Келемен і його гусари. У сиру жовтневу погоду вони стрімко просувалися вперед. Часом не полишали сідла по кілька діб. Вони скакали верхи повз палаючі, розорені будинки, дорогами, забитими біженцями — найбільше жінками різного віку та дітьми. Вони прямували до гарматних залпів, що гриміли вдалині.

Цієї неділі ескадрон зупинився поблизу руїн сербської корчми. Навколо сотні поранених лежали на глинистій землі. Точилися бої з ворожим ар'єргардом, що відступав, але не тут, а за гірськими хребтами. Тому здалося дивним, що по обіді сюди з'явився солдат, поранений у ногу: його обстріляли з хатини. За півтори години завітав ще один поранений, цього разу в живіт: він був обстріляний з тієї самої хатини.

Послали патруль. За деякий час патрульні привели з собою якогось чоловіка, середнього зросту, погано одягненого. Руки його були зв’язані. За ним простували, вочевидь, його близькі та сусіди: жінки, діти, кілька людей похилого віку. Пал Келемен занотував у своєму щоденнику:

Через перекладача цього чоловіка допитали, вислухали також свідків. Виявилося, що він, незважаючи на численні попередження односельців, без сорому гатив по наших солдатах. Коли він оглядав людей, які зібралися навколо нього, здавалося, що він якийсь дикун, що потрапив в село з іншого світу. Йому винесли вирок: страта через повішення ^[133] .

Один різник, який різав свиней у Відні, а тепер служив кухарем, з радістю зголосився виконати роль ката. Він узяв довгу мотузку, знайшов порожній ящик, що правив за узвишшя. Сербському партизанові дозволили прочитати останню молитву, але він відповів, що не потребує цього. Жінки заголосили, діти зарюмсали, завмерши на місці від жаху, а солдати оточили дерево, начебто насторожено, але очі у них загорілися.

Двоє солдатів поставили серба на ящик. Він тримався стійко, але погляд його був лютий, як у божевільного. Йому на шию накинули петлю, вибили ящика з-під ніг. Мотузка виявилася задовгою, і м'ясник виправив становище додатковим різким ривком. Обличчя партизана спотворилося. Тілом пробігли судоми. Ось він помирає. Язик вивалюється з рота, кінцівки клякнуть, і він повільно погойдується на мотузці.

У сутінках глядачі розходяться: спершу зникають солдати, слідом за ними — цивільні особи. Пізніше Келемен бачить двох солдатів, які йдуть дорогою. Вони помічають тіло, що розгойдується на осінньому вітрі, наближаються до нього і починають зубоскалити. Один вдаряє небіжчика прикладом гвинтівки, після чого вони віддають йому честь і віддаляються.