Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

68

Неділя, 12 вересня 1915 року.

Лаура де Турчинович їде з Сувалок до Берліна

Ранок видався холодним, похмурим і туманним. Коли візок з Лаурою і дітьми рушає, жінка обертається і востаннє дивиться назад. Але погляд її прикутий не до будинку, а до того піаніно, що німецькі солдати винесли якось під час чергової гулянки, на початку літа, на двір, та так і залишили там. Колись розкішний інструмент тепер відсирів від дощу, вицвів під палючими променями сонця і покосився, ледь тримаючись на зламаній ніжці.

Лаура навдивовижу спокійно залишає свій великий будинок. Будинок спустошений. Так само всі почуття зникли з її душі. Те, що раніше правило їй за будинок, тепер стало лише місцем страждань.

До останньої хвилини вона боялася, що щось трапиться, що хтось прийде і зашкодить їм виїхати. Вокзал заповнений німецькими солдатами. Вони поїдуть тим самим потягом, що й вона. Лаура з дітьми вже на пероні. Білий собачка Даш також із ними. Лаура де Турчинович відрекомендовується капітанові, який супроводжуватиме їх у дорозі. Вона стомилася, за спиною — безсонна ніч. Але капітан і його люди виглядають ще більш стомленими. Останні шість тижнів їх невпинно перекидають з місця на місце. Німецький офіцер дуже стомився і ледь розуміє, що відбувається.

Лаура стереже свої речі. Стежить, щоб на потяг завантажили всі три баули. Потім швидко прощається з кухаркою. Лаура дає їй грошей і розповідає, де прихована пляшка з ефірною олією, вона знадобиться для Даша, якщо бракуватиме їжі: маленького собачку не можна взяти з собою, і він, немов розуміючи це, неспокійно метушиться.

Потяг рушає.

Лаура бачить, як кухарка зникає з очей. Бачить, як друг сім’ї на прощання махає їм капелюхом. Бачить, як стелиться перед нею плоска, пустельна осіння рівнина. Бачить руїни. Бачить військовополонених за роботою. Вона відчуває полегшення і водночас занепокоєння. Вони залишають місце, що стало для них в’язницею, проте їдуть до ворога. До Східної Пруссії. До Німеччини.

Маргграбова. Вони пересідають на інший потяг і проходять паспортний контроль. На вокзалі повно люду. Багато добре одягнених дам і молодих жінок, які чекають на транспорт з пораненими солдатами. Лаура не знаходить місця для себе і своїх дітей, тому вони сідають просто на підлогу в куточку і чекають. Час спливає. Діти втомилися і вередують. Люди навкруги з цікавістю дивляться на них. Діти скиглять, скаржаться. Забувши про все, Лаура шикає на них англійською.

Реакція з боку оточення не забарилася. «Англійка!» — кричать жінки. Лаура намагається пояснити: «Ні, американка!» Але ніхто її не слухає. Її оточує ворожа юрба, більшість у ній — жінки, її лають, кидають у неї різні речі. Лаура забивається в куток, ховаючи трьох переляканих дітей під своїми спідницями. Але ось крізь натовп до них пробився офіцер, що супроводжував їх, і допоміг. Вони сідають на свій потяг. Лаура стирає плювки зі свого одягу.

Інстербурґ. Стало зовсім холодно, вони знову пересідають на інший потяг. Діти «виснажені, хочуть пити й їсти». Незважаючи на те що у них був квиток першого класу, їм незабаром довелося залишити своє купе. Усю ніч вони їхали темною, чужою територією.

Берлін. Шоста година ранку.

Через три дні Лаура де Турчинович разом з трьома дітьми перетнула кордон Голландії. Біля Бентхайма їх самих і те, що залишилося від їхнього багажу, ретельно оглянули. Чиновниця-німкеня змусила їх роздягнутися догола і досліджувала їх одяг і взуття, а Лаурі довго розчісували волосся (з метою знайти якесь таємне послання, написане на її голові). Крім одягу і взуття, що було на них, їй дозволили залишити свідоцтва про народження дітей, три фотографії та молитовник. Ось і все. Їм дозволено їхати далі. Коли потяг опиняється в Голландії, вона надзвичайно схвильована.