Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

63

Понеділок, 23 серпня 1915 року

Ангус Б’юкенен сторожує залізницю у Мактау

Ранній ранок. З південного заходу дме сильний мусон. Холодно вартувати. Близько пів на шосту починає розвиднятися. Вогкий туман покриває зарості буша внизу від них. Ландшафт стає розмитим, втрачає свої обриси, зникає. Видимість дорівнює практично нулю. Навколо панує тиша, чутно тільки крики цесарок та інших свійських птахів, які вітають схід сонця.

Б'юкенен разом з іншими вартує, охороняючи залізницю Уганди, — саме в цьому місці, де вона простягається з Момбаси, на узбережжі, до Кисуму, вгору, до озера Вікторія. Ніч минула спокійно цього разу. За останній тиждень майже щодня відбувалися сутички з німецьким патрулем по той бік кордону, який усіляко намагався перешкодити руху залізницею. Учора німцям удалося-таки підірвати ділянку шляху, так що один потяг зійшов з рейок.

Так виглядала війна у Східній Африці, принаймні зараз: жодних великих баталій, тільки патрулювання, сутички, обережні вилазки, більш-менш удалі засідки, шпилькові уколи. Відстані тут значні^[121]. Близько десяти тисяч озброєних людей шукають одне одного на території, що дорівнює Західній Європі, але за відсутності комунікацій. Найважче — не перемогти ворога, а дістатися його. Для будь-якого переміщення потрібно безліч носильників. І клімат, і природа тут відрізняються запаморочливим, неперевершеним різноманіттям. Тут є все — від вологих тропічних джунглів і засніжених гірських масивів до посушливої савани і того, що зазвичай називають «буш», тобто відкриті, подібні до парків рівнини і густі непрохідні ліси. Сторони, які воюють, переміщуються через абстрактні кордони, прокреслені гордовитими панами під лінійку, чорнильним олівцем, десь за далеким столом переговорів у Європі, усупереч народам, мовам, культурам Африки, навіть просто власним кордонам природи.

Місцеві бої, якими б другорядними вони не були, означали, що колоніальна логіка, що колись визначала ці дивні кордони, була переможена логікою самої війни. Закінчилися ті осінні дні 1914 року, коли місцеві губернатори намагалися запобігти військовим діям. Не допомогли їм ані посилання на старі домовленості, ані той аргумент, що війна між білими неминуче порушить їх панування над Чорним континентом^[122]. Бельгійці та французи вже вторглися в Камерун і Того. Через швидкі успіхи вони вирішили завоювати німецьку частину Східної Африки. Британський флот від самого початку ігнорував указ місцевих колоніальних чиновників про мир. Так само тепер німецькі військові — легендарний Пауль фон Леттов-Форбек — переступили через упертий пацифізм власної цивільної влади, спорядили пароплав і послали його на війну на озеро Танганьїка, а також здійснили набіги на Родезію і британську Східну Африку.

Ось чому Ангус Б’юкенен з іншими солдатами проводять холодну безсонну ніч на пагорбі біля Мактау. Німецький патруль десь там, у туманному буші, але сьогодні вночі все спокійно. До речі, є німці та німці. Командири невеликих груп — німці з усіма звичними атрибутами колонізаторів: одягнені у світлу військову форму, тропічний корковий шолом і з керівним виглядом, у той час як їхні солдати — з місцевого населення, аскарі: у них та сама освіта і зброя, і довіряють їм так само, як білим солдатам, — до речі, саме це британська влада вважала чистим божевіллям. Англійці не хотіли давати африканцям до рук зброю і розраховували воювати за допомогою військових з'єднань з Південної Африки та Індії — білих добровольців, — а також частин з Європи.

Дотепер Б'юкенену не доводилося побачити справжню битву, крім того ефектного рейду, у якому він сам брав участь разом з іншими у червні. Вони тоді напали на маленький німецький порт Букоба на березі озера Вікторія. Їм вистачило півтори доби, щоб перетнути озеро на човні, двох днів, під зливою, щоб вигнати німців, і ще кількох годин, щоб розграбувати місто. З військової точки зору, операція була абсолютно марною. Однак вона підняла бойовий дух і потрапила на шпальти газет. Як і чимало інших подій цієї війни, ця історія стала текстом.

О дев'ятій годині ранку Б'юкенен з іншими змінився на посту. Вони взяли свою зброю і вирушили назад до табору, під покровом листя.

Життя в таборі було одноманітним. Щодня підйом о 5:30, шикування і повідомлення про хвороби о 6:30, потім робота зі зміцнення табору до сніданку о 8:00. На сніданок завжди давали чай, хліб і сир. Потім знову шикування о 9:00 і знову робота з будівництва укріплень. Б’юкенен розповідає:

Вони працювали на спеці, з лайками і жартами (гадаю, солдат завжди жартує, навіть якщо перебуває в пеклі), з них градом котився піт, обличчя та одяг були покриті дрібним червоним лавовим піском, який або сипався під помахами мотик і лопат, або розносився навколо вітром, здіймаючись на відкритих місцях.

Вони копали до обіду, а потім споживали ту саму їжу, що й на сніданок, хіба що сир змінювався на варення. Сонце стояло в зеніті на розжареному африканському небі, за такої спеки неможливо було працювати, тому все завмирало. Одні намагалися поспати «під задушливо жарким брезентовим навісом», інші прали, купалися голяка або грали в карти, улаштувавшись в затінку. Усюди літали зграї мух. О 16:30 знову шикування, після нього — ще півтори години копання.

Після 18:00 на вечерю подавали одну й ту саму тушковану страву, до того ж погано приготовану, жахливо одноманітну. Багато хто був не в змозі їсти її, їх просто нудило від одного виду цієї мішанини.

Бідне харчування іноді компенсувалося посилками з дому або м'ясом якої-небудь тварини, яку вдавалося вполювати. А іноді в таборі з'являлися торговці з Гоа, але їхні товари коштували надто дорого порівняно зі звичайними британськими цінами: півкіло чаю, що в Англії коштував 1 шилінг 10 пенсів, тут продавали за 2 шилінги 6 пенсів; пляшка вустерського соусу, що вдома коштував 9 пенсів, тут коштувала 2 шилінги. За останні місяці надзвичайно зросла кількість хворих. Б'юкенен уважав, що більшість захворювань пов'язана з браком харчування.

Після вечері знову копали. Робота завершувалася з настанням сутінків, коли зникле денне світло згашало всі фарби навколо. На цій широті захід сонця був миттєвим. День, що минав, залишав за собою місячне світло, комариний писк, запах гару від спаленого сміття і червоний лавовий пісок.