Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

50

Середа, 12 травня 1915 року

Вільям Генрі Докінз убитий на півострові Галліполі

Можна поставити запитання: «Що дошкуляло йому більше: важка робота на березі чи зубний біль?». Швидше за все, перше. Докінз був дійсно відповідальним і відданим своїй справі офіцером. Але візити до лікаря свідчать про те, що зубний біль дошкуляв йому. Він супроводжував його життя як постійний фон, деяка розвага, фільтр[103]. Його відчуття цих днів — дивна суміш епічної величі й окремих дрібниць, — як завжди, між ними була якась порожнеча. Іноді він забував такі прості речі, як, наприклад, який сьогодні день тижня.

З того часу, як вони два тижні тому висадилися на берег, стояла чудова погода, хоча ночами було холодно. Але позавчора почав накрапати дощик. Він тривав. Між берегом і окопами на пагорбах увесь час пересувалися маси людей і коней. Утоптані дороги розвезло від дощу. Цією сльотою, в слизькій, вузький глині було важко ходити. Вільям Генрі Докінз і його капрал спали в печері на схилі пагорба. Єдиним предметом обстановки в ній було напіврозвалене крісло, що кілька днів тому прибило до берега і в якому Докінз тепер іноді сидів, віддаючи накази. Цього ранку, прокинувшись, він побачив, що знову дощить.

Усі розуміли, що велика операція опинилася на межі провалу.

Лише в двох місцях союзникам удалося створити справжні плацдарми. У самому низу, на південному краю півострова, і тут, у західній частині Галліполі, поблизу Габа-Тепе[104]. Проте Докінз разом з іншими висадилися не там, де потрібно, майже в кілометрі на північ від місця призначення. Їм пощастило, адже османська оборона тут була надзвичайно слабкою. Пояснювалося це тим, що місцевість була дуже кам'янистою і туркам здалося неймовірним, щоб союзники висадилися саме тут[105]. Як наслідок, нападники зуміли пристати до берега без особливих втрат, але з неймовірними зусиллями просувалися через хитромудрий лабіринт ущелин, порослих чагарником, і крутих скелястих обривів, що спускалися до берега. Коли турецька піхота, спішно послана сюди, прибула на місце і зробила перший — у довгій низці інших — лютий контрнаступ, то австралійські й новозеландські роти відступили на два кілометри вглиб півострова. Десь там все і завмерло, немов глузливе відображення нерухомого Західного фронту. І як у Франції та Бельгії, наступи і контрнаступи почали чергуватися, доки обидві сторони, виснажені, запеклі, не усвідомили, що противник непохитний, після чого занурилися в рутину окопної війни.

До цієї повсякденної рутини належала турбота про прожиток, забезпечення їжею і водою. За це дійсно потрібно відповідати. Звісно, усі розуміли, що доступ до води може виявитися проблемою, особливо коли настає спекотна пора року. Тому союзники, які висадилися на берег, мали баржі із запасом води з Лемноса. Цих запасів вистачило б до того часу, поки інженерні війська не вириють колодязі. Докінз і його люди працювали без утоми. Вони викопали багато колодязів і облаштували «оази», де і люди, і тварини могли б знайти живлющу вологу.

Однак про достаток не йшлося. Наприклад, прісної води бракувало, щоб у ній можна було помитися. Тому особисту гігієну забезпечували, купаючись у морі. Але всі втримувалися від того, щоб чистити зуби морською водою: у морі плавали трупи тварин і нечистоти з кораблів, що стояли на якорі біля берега. Проблема полягала і в тому, що багато прісної води втрачалося через пошкодження водопроводу, прокладеного від колодязних насосів. Винуватцем виявлялася або ворожа артилерія, або свої ж неуважливі солдати, які везли вози або гармати просто по тонких і ламких трубах. Тож Докінзу і його людям доводилося тепер закопувати труби в землю.

Настає звичайний ранок. Дощить. Докінз шикує своїх солдатів і визначає завдання для окремих груп на сьогодні. Одне з таких завдань — продовжити закопувати водопровід у землю. Малопочесне заняття — таке вже точно не потрапить на сторінки ілюстрованого журналу, — але воно життєво необхідне. Як навмисне, у його чоті виявилися найвідчайдушніші задираки всієї роти. Але серйозність становища вкупі з командирським талантом Докінза, з його щирою турботою про своїх солдатів пом'якшує навіть найнепокірніших, і почуття солідарності об'єднує цих, здавалося б, невиправних гордіїв, які бігають у самохід, і молодого добросердого капітана.

Ранок. Вони беруться до роботи.

Мрячить дощ.

Одній з груп належить виконати вельми небезпечне завдання. На відрізку шляху приблизно в сто метрів валяються три десятки мулів, убитих турецькими снарядами. Тим часом рівчак уже прорили. Це було зроблено вночі. Тепер залишається тільки прокласти і змонтувати там водопровід. Усе тихо і спокійно. Турецька артилерія мовчить. Прикра перешкода — мертві тварини, зі своїми розпухлими черевами і закляклими, розкинутими в різні боки ногами. Рівчак пролягає біля трупів, під ними, навіть через них. Семеро солдатів забруднені кров'ю. Докінз теж. За чверть десята.

І тут чутно свист снаряда.

Перший за весь ранок. Свист переростає у виття. Виття завершується різким гуркотом. Снаряд вибухає просто над головами солдатів, які присіли навпочіпки: це картеч, і вона для них не є небезпечною. Круглі кулі сиплються на землю за п'ятнадцять метрів звідси[106]. Один солдат, на ім'я Морей, обертається і встигає помітити, як Вільям Генрі Докінз падає навзнак, саме так, як зазвичай падають важкопоранені, коли падіння залежить не від механіки самого тіла, а від примітивних законів гравітації.

Усі кидаються до нього. Докінз поранений у голову, шию і груди. Солдати піднімають його із сирої землі, несуть в укриття. Позаду них з гучним гуркотом розривається ще одна картечна граната. Його укладають. Кров змішується з дощовою водою. Він мовчить. Помирає у них на очах.