Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

192

Понеділок, 15 квітня 1918 року

Флоренс Фармборо приїжджає до Владивостока

Рано-вранці потяг повільно під'їжджає до Владивостока. З вікна вагона вона бачить порт, де стоять на причалі чотири великі військові кораблі. На одному з них майорить британський прапор. Флоренс Фармборо відчуває величезне полегшення, дивлячись на «Юніон Джек». Немов від погляду на цей шматочок тканини раптово зникли напруження, гніт, похмуре занепокоєння. Вона ледь стримує хвилювання:

Радість! Полегшення! Надійність! Безпека! Хіба може хтось інший зрозуміти, що символізує цей чудовий прапор для нас, біженців, стомлених і забруднених після мандрів? Ми немов почули дорогий, знайомий голос, який кличе нас додому!

Двадцять сім днів тому вона залишила Москву, двадцять сім днів провела в скреготливому, пихкаючому товарному потязі разом з чужими людьми, переважно іноземцями, які біжать на схід, у брудному, незручному вагоні, призначеному для перевезення військовополонених. Було дуже холодно, бракувало їжі й пиття — одного разу води залишилося зовсім небагато, не можна було навіть помити руки, — але їй доводилося бачити і дещо гірше. Їх іноземні документи з численними печатками були в повному порядку. Вони рятували їх, дозволяючи успішно минути підозрілих червоногвардійців і всесильних залізничних службовців.

Рішення виїхати виявилося загалом неминучим. Вона залишилася без діла. Становище в Росії та Москві ставало дедалі безнадійнішим: голод, беззаконня, назрівала громадянська війна. І все ж це рішення далося їй нелегко, вона навіть зазнала депресії. Одного разу друг застав її в сльозах. Вона не могла пояснити, чому плаче, навіть самій собі, оскільки не можна було знайти простої відповіді. Вона гортала свої записи в щоденнику і знову переживала, зі здриганням чи відразою, різні важкі сцени, запитуючи себе: «Це я, чи дійсно я бачила все це? Це я, чи дійсно я робила це?» Вона згадувала всіх побачених нею померлих, починаючи з найпершого, того московського конюха, який навіть не був убитий на війні, а помер від пухлини мозку, і запитувала себе: «Чи згадуватимуть про них? Але хто ж може запам'ятати всі ці тисячі вбитих?» Коли вона 27 днів тому попрощалася в Москві зі своїми друзями й російськими господарями, у яких мешкала, вона почувалася відстороненою, заціпенілою, слів бракує, щоб описати цей стан.

Вийшовши з вагона, вони попрямували до міста. На вулицях вона спостерігала багатомовний і багатоликий натовп, людей різних національностей і в різній військовій формі. Тут були китайці, монголи, татари, індуси, росіяни (зрозуміло), англійці, румуни, американці, французи, італійці, бельгійці та японці. (Це на них чекали два великі військові кораблі в порту.) У Росії почалася іноземна інтервенція: спершу це була спроба утримати Росію в складі воюючих держав, але поступово вона перетворилася на боротьбу проти більшовиків, які засіли в Москві. На ринках і в крамницях з'явилася безліч товарів. Можна було купити навіть вершкове масло. У консульстві її зустрів ввічливий чиновник, який передав їй 20 фунтів, надісланих її братом з Англії. Доведеться почекати транспорту, що вивезе її з Владивостока. Він тільки не міг сказати коли.

Вона насолоджувалася тим, що знову могла їсти білий хліб і полуничний джем.

Цього самого дня Харві Кушинг занотовує у своєму щоденнику:

Незвично холодно для цієї пори року, дме північний вітер. Кілька літаків борються з вітром, але їх небагато. Просто сидіти і чекати, нічого не роблячи, — як це жахливо! Усі розуміють це, і всі знають, що в цей же час, десь в інших місцях, багато хірургів завалені роботою.