Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах
15
Понеділок, 28 вересня 1914 року
Крестен Андресен навчається перев’язувати вогнепальні рани у Фленсбурзі
Тепер уже швидко. Ще один день, можливо, два або три. Залишилося недовго чекати, коли вони вирушать у дорогу. І справа тут не в звичному казармовому базіканні. Повітря сповнене чутками: натяки сприймають як факти, бажане видають за дійсне, страхи і побоювання збуваються. Невизначеність — така природа війни, і непоінформованість — її медіум.
Утім, все ж є неспростовні ознаки. Усі звільнення скасовані, казарми залишати заборонено. Цього дня було не так багато тренувань і навчання менш корисних речей. Замість цього вони вчилися життєво необхідного — як, наприклад, перев'язувати вогнепальні рани, дізнавалися, які правила діють для недоторканного запасу (так звана залізна порція), як поводитися на залізниці, що буде з дезертирами (смертна кара). Таке життя солдата, укладене в квадрат: битва, потреби, переміщення, примус.
Крестен Андресен стривожений, стурбований і переляканий. Думка про фронт не запалює в ньому жодної іскри радості. Він належить до тієї меншості народів, які раптово і незаслужено виявилися втягнутими у велику війну, що аж ніяк їх не цікавила. І ось вони мовчки запитують, чому вони опинилися віч-на-віч з чорною енергією війни, їм чужа націоналістична риторика, що провокує війну і вселяє невиправдані надії. У ці дні багато хто готові гинути і вбивати заради країни, з якою вони, в сутності, відчували лише умовний зв'язок: ельзасці й поляки, русини і кашуби, словенці й фіни, південні тирольці й трансильванські сакси, прибалти й боснійці, чехи й ірландці[28].
Андресен належить саме до такої меншості: данець за мовою, підданий німецького імператора, проживає на старовинних данських землях на півдні Ютландії, які ось уже понад півстоліття знаходяться в межах німецької держави[29].
У всіх країнах, де проживали значні за чисельністю національні меншини, люди усвідомлювали, які проблеми у них можуть виникнути у воєнний час. Разом з тим ці проблеми вважалися компетенцією здебільшого поліції. Так уважали і в данськомовних областях Німеччини. Ледь на всіх стінах розвісили наказ про мобілізацію, як одразу ж були арештовані сотні данців, які потрапили під підозру. Одним з тих, кого схопили вночі й відвезли в закритому автомобілі, був батько Андресена[30]. Такі настрої панували в перші тижні війни: радість на межі істерії, очікування навпіл зі страхом, переляк, що обернувся агресивністю. І звісно ж чутки, чутки, чутки.
Початок війни і для Андресена став сильним переживанням. Він щойно завершив свій рукопис «Книга про весну та юність». Це був розлогий прозаїчний опус про народне життя, природу і кохання (чи, радше, про юнацьке очікування кохання). І сам рукопис був оформлений у романтичному стилі — у блакитній обкладинці, прикрашений кольоровими віньєтками і рукописними заставками, — все виготовлено ним власноруч. Книга завершувалася словами: «Дзвін замовкає, за ним другий, третій; дзвони відлунали, їх голос дедалі слабкіший, і ось вони зовсім замовкли. Смерте, де твоя здобич? Пекло, де твоя перемога?» Тієї самої миті, коли він дописував останній рядок, до кімнати зайшов батько і повідомив йому про мобілізацію. Крестен поспіхом додав кілька слів у самому низу останньої білосніжної сторінки рукопису: «Господи, помилуй нас, хто знає, коли ми повернемося!»
Тепер Андресен уже сьомий тиждень ходить у німецькій формі. Коли його поселили в переповненій казармі Фленсбурґа, він дізнався, що їх спершу навчатимуть, а за чотири тижні пошлють до Франції. Тієї ж ночі він почув, як марширує озброєний батальйон, співаючи «Варту на Рейні». Потім тривали дні нескінченних тренувань під палючими променями сонця; погода стояла сліпуча. Андресену все вдавалося кращим, ніж він міг припускати. Звісно, в його роті мало данців, але все ж він не почувався вигнанцем. І, зрозуміло, в рядах молодшого командного складу існувала дідівщина, але офіцери суворо припиняли подібні явища. Найважче Андресену було звикнути до того, що навіть у вільний час всі тільки те й робили, що говорили «про війну та про війну», — і він уже почав звикати до думки про те, що попереду на них чекає тільки війна, хоча глибоко в душі йому все ж хотілося б її уникнути. Стріляє він влучно. З першої ж спроби вибив дві десятки і одну сімку.
Тим часом багато частин уже вирушали в похід, з піснями, назустріч невідомій долі. Те, що Андресен досі перебуває в казармі, пояснювалося таким банальним явищем, як брак солдатського спорядження, а також тим, що першими посилали добровольців. Оскільки хотів ухилитися, він не належав до цієї категорії. Коли рота вишикувалася, завершивши навчання, солдатам було поставлено це питання безпосередньо. На фронт потрібно терміново послати новий контингент. Хто хоче бути добровольцем?
Усі підвели руки, крім трьох. Одним з цих трьох був Андресен. Потім його запитали, чому він ухиляється від відправлення на фронт, але незабаром залишили в спокої. Разом з іншим данцем він побував у гостях у друга, і вони «з великим благоговінням» з'їли курку, що прислала мати Андресена. Увечері він занотує в своєму щоденнику:
Люди такі засліплені, що спокійно дають утягнути себе у війну, не зронивши ані сльозинки, не відчуваючи страху, та все ж ми знаємо, що на нас чекає справжнісіньке пекло. Однак у військовій формі серце б'ється не так, як воно хоче. Людина не схожа на себе, вона навряд чи залишається людиною, вона тепер — добре налагоджений автомат, що діє, не розмірковуючи. О Боже, тільки б людина знову змогла стати людиною!
Погідне, тепле бабине літо, якому раділи на початку війни, змінилося осінніми вітрами. Різкий, холодний норд-вест дув над Фленсбурґом. Шаруділо опале листя. Вітер і дощ зривали каштани з дерев.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України