Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

143

Неділя, 18 березня 1917 року

Андрій Лобанов-Ростовський намагається потрапити до готелю «Асторія» в Петрограді

«Просто пливи за течією». Друга година ночі. Нестерпний холод. Лобанов-Ростовський залишає свого денщика Антона стерегти багаж, а сам прямує до готелю. Біля вокзалу, як не дивно, немає ані таксі, ані візників. Йому доводиться йти пішки. Щось не так. На темних вулицях він натикається на збройний патруль: «на нього дивляться з підозрою». Він проходить повз згорілу поліцейську дільницю. На фешенебельній торговій Морській вулиці він помічає сліди заворушень: вітрини розбито, крамниці розграбовано, у стінах будинків — кульові отвори.

Звісно ж Лобанов-Ростовський знав про заворушення, що почалися 8 березня, коли на вулиці вийшли жінки, протестуючи проти нестачі хліба^[231]. На вокзалі в Києві він теж спостерігав хвилювання. Там натовп увірвався до їдальні для пасажирів першого класу, з шумом і гуркотом зірвав зі стіни портрет царя. Це трапилося через три дні після зречення Миколи II. Про це Лобанов-Ростовський дізнався ще минулого четверга, залишаючи госпіталь. До нього підійшов офіцер і повідомив сенсаційну новину, причому тихо, французькою. Лобанов-Ростовський реагує на почуте з оптимізмом і в своєму щоденнику занотовує: «Новий імператор або більш енергійний і розумний регент — і перемога нам забезпечена».

Можливо, це марна надія? Після Нового року Лобанов-Ростовський захворів на малярію. 15 березня, у день зречення царя, він виписався з лікарні. З'явившись у полк, дізнався, що його направляють в запасний ескадрон у Петроград. Звістка просто вразила його. Усім було відомо: війська посилають туди для того, щоб стріляти на вулицях міста в демонстрантів і страйкарів. Лікар спробував заспокоїти його і запитав, чи не прагне він накласти на себе руки. Лобанов-Ростовський поділився з ним своїми сумнівами: «Тільки ідіотизм уряду спровокував цю революцію. Народ тут ні до чого, та все ж мене посилають до Петрограда, щоб стріляти в народ». Лікар утішив його і дав несподівану пораду: «Просто пливіть за течією, а там усе владнається».

Отже, Лобанов-Ростовський приїхав до готелю «Асторія», де оселилися його дядько з тіткою. Тут теж були помітні сліди заворушень, справжніх вуличних боїв. Стіни зрешечені кулями. Великі скляні вікна внизу розбито, їх забили дошками. Вестибюль занурений у темряву; обертові двері замкнено. Ніхто не з'явився, коли він постукав. Дивно. Він обійшов будівлю готелю і постукав у бічні двері, але його негайно оточили з усіх боків озброєні, агресивно налаштовані матроси. Вони приставили гвинтівки до його грудей і запитали: «Де паспорт? Чому ви носите револьвер?». Молодий поручик, який нагодився, переконав матросів відпустити Лобанова-Ростовського: «Товариші, дайте йому пройти! Він щойно прибув і не знає, що відбулася революція».

Опинившись на вулиці, Лобанов-Ростовський повернувся на вокзал, щоб випити чаю і дочекатися світанку.

Близько восьмої години ранку він зробив нову спробу. Удалині лунали фабричні гудки. З сірого ранкового неба падав сніг. Стало тепліше, і на вулицях було сльотаво. Якби не сліди від боїв, усе виглядало б майже як завжди. Люди йшли, як зазвичай, на роботу. Тільки одне здавалося новим, незвичним: на будинках, на людях — усюди виднілися червоні плями. Перехожі обов'язково мали що-небудь червоного кольору: можливо, бант, або паперову квітку, або простий шматочок тканини, засунутий в петлицю. Автомобілі, елегантні екіпажі їхали прикрашені червоним. Цей колір палахкотів на фасадах будинків, на вікнах. У слабкому ранковому світлі величезні шматки тканини здавалися майже чорними.

Цього разу Лобанова-Ростовського впустили до готелю. Вестибюль мав жалюгідний вигляд. Усюди валялися бите скло і понівечені меблі. На товстих червоних килимах на підлозі застигали калюжі. Людський потік прямував усередину і назад. У кутку навколо столу юрмилася купка людей; там записували до якогось об’єднання для радикальних офіцерів. Опалення не працювало. У готелі та сама температура, що і зовні. Він так і не знайшов своїх родичів. «Усе розвалювалося на очах, ніхто нічого не знав».

Тоді він і не підозрював, що найкривавіші зіткнення в ході цієї революції відбулися саме біля розкішного готелю «Асторія» і всередині нього. Тут мешкало багато високопоставлених офіцерів зі своїми сім'ями, і хтось із них вистрілив у демонстрантів, які проходили повз. Ті відповіли кулеметним вогнем, після чого озброєні люди ввірвалися до вестибюлю, де виник бій, просто посеред дзеркальних стін і кришталевих люстр. Багатьох офіцерів застрелили або закололи багнетами. Винний погріб готелю розграбували. (Нічого дивного, що в ці дні в Петрограді щире обурення і протест перетворилися на вандалізм та відверту кримінальщину)^[232].

Лобанов-Ростовський знову вийшов на сльотаві вулиці Петрограда. До самого вечора йому так і не вдалося ані про що дізнатися. Звісно, він знайшов своїх дядька і тітку. Під час заворушень вони переїхали з «Асторії» до іншого місця, де також точилися жорстокі бої, — до Адміралтейства. Що стосується того з'єднання, до якого він мав прибути (запасний ескадрон гвардійського полку), то він чув найсуперечливіші відомості про нього.

Ескадрон відмовився брати участь у революції, тому був виключений зі списків. Він виявився одним з перших, хто пристав на бік революціонерів, і солдати повбивали своїх офіцерів. Усі офіцери живі. І так далі.

Проте він вирішує, побоюючись, викликати наступного ранку таксі й поїхати до казарми, щоб повідомити про своє прибуття на службу. «Просто пливи за течією. А там усе владнається».