Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

137

Четвер, 1 лютого 1917 року

Едуард Мослі бачить снігопад над Кастамону

Він пережив марш. Він дійшов до кінцевої залізничної станції Рас-аль-Айн. Після виснажливої двомісячної подорожі з Багдада через пустелю вони потім їхали у вагонах для худоби на північний захід. Повз промайнули Євфрат, Османійе, гірський ланцюг Антитавр. Середземне море блиснуло вдалині срібною смужкою. Гюлек-Богазі. Таврські гори. Позанті. Афьонкарахісар. Ескішехір. Анкара. Після Анкари знову йшли пішки, на північ, продираючись крізь холодні гори, укриті хвойним лісом, прямуючи до Кастамону, за сімдесят кілометрів від Чорного моря. Там, у християнських кварталах на околиці міста, спорожнілих після різанини вірмен, полонені розташувалися в кількох великих будинках.

Умови в цьому місті були хороші, просто чудові, якщо порівнювати з місяцями, проведеними після капітуляції. З полоненими цілком стерпно поводилися. Мослі й решта навіть почали вважати, що жахи маршу були ненавмисними, пояснювалися звичайним поєднанням вульгарної байдужості та безпорадності. До того ж в Кастамону з ними, офіцерами, поводилися значно краще. Для простих військовополонених і нижчих чинів умови як і раніше залишалися важкими. У той час як Мослі та інші офіцери намагалися подолати тугу, кошмари і наслідки важкого переходу і різних хвороб, рядових, які вижили, відразу відправляли на важкі роботи в інші місця^[227].

У Кастамону Мослі міг раз на тиждень відвідувати міські магазини і купальні. Його супроводжувала на відстані не дуже настирлива варта. Полонені мали право також відвідувати церкву, листуватися, отримувати посилки з дому. Вони грали в шахи, бридж і регбі, іноді їм дозволяли влаштовувати довгі прогулянки навколишніми пагорбами. Планувалося навіть створити свій маленький оркестр. У Мослі знову почався напад малярії, потім йому довелося відвідати грека-дантиста, полікувати зуби, зіпсовані недоїданням під час облоги. Проте він навіть погладшав. Він і багато інших намагалися дотримувати заведеного порядку, — наприклад, переодягатися перед вечерею, — навіть якщо це означало просто заміну однієї подертої сорочки на іншу, таку само подерту. Їм суворо забороняли спілкуватися з міським населенням. Іноді дозволяли напитися.

З початку зими він страшенно мерз. Бракувало дров, а ті, що вдавалося роздобути, виявлялися сирими. І коли він запихав їх у крихітний камін, вони більше диміли, ніж горіли. Найгірші були зневіра та одноманітність. Значну частину часу Мослі проводив у кімнаті, що ділив з іншим офіцером. Багато спав, курив. Давно вже нічого не занотовував у свій щоденник.

Коли цього ранку він визирає у вікно, усе навколо здається холодним і тьмяним. Сніг. Світ перевтілився. Червоно-коричневі дахи, нагромадження яких він звик споглядати, зробилося білими, і саме місто раптом зробилося барвистим, майже картинно красивим. Вулиці безлюдні. Єдина ознака життя — молитовний спів, що лунає з мінаретів. Вигляд раптового перетворення під впливом снігопаду, «цієї чистої, божественної стихії, німої та таємничої», щось перевертає в ньому самому, наповнюючи його новою енергією, виганяючи апатію, уселяючи нові надії та оживляючи його пам'ять.

Він дістає щоденник і робить у ньому перший після жовтня запис: «1 лютого 1917 року. Минуло чотири місяці. Коли я пишу ці рядки, сніг пофарбував світ у білий колір». А потім він і ще кілька британських офіцерів прямують на пагорб за півкілометра від міста. Там вони катаються на санчатах, «граються і пустують, немов школярі». На зворотному шляху починають війну в сніжки.