Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

134

Субота, 13 січня 1917 року

Софія Бочарська святкує в бункері Новий рік за юліанським календарем

Початок привабливий і романтичний, як різдвяна листівка: вони їдуть на санях зимовим лісом; рипучий сніг голубіє в місячному світлі. Потім вони під'їжджають до банкетної зали, що виявляється великим бункером, неподалік від передової. За люстру на стелі правлять справжні хвойні лапи зі стеариновими свічками, прикріпленими до шишок. Великий стіл у формі літери «Т» заставлений усілякими делікатесами і безліччю пляшок горілки. Офіціанти вже в повній готовності. Патефон наповнює повітря злегка шиплячими звуками музики. Тут безліч народу.

Більшість гостей — офіцери дивізії, чимало і жінок. Деякі з них, як Бочарська, сестри милосердя, інші — дружини чи подруги офіцерів: в імператорській армії не забороняли відвідування родичів.

Бочарська зазначає, що люди швидко п'яніють. Вона навіть підозрює, що один офіцер під кайфом: напевно, нанюхався кокаїну^[223]. Гості базікають, фліртують, танцюють. Настрій — це химерна суміш ейфорії та втоми. Командир дивізії відомий своєю відчайдушною поведінкою в окопах, звідки він, незважаючи на небезпеку, частенько висував голову, та ще й білою носовою хусточкою махав ворогові. У цій дивізії поміж офіцерів побутував звичай «грати в ластівку», тобто зарядити револьвер одним патроном, крутнути барабан і потім натиснути на курок^[224]. Один офіцер на банкеті розповів їй про один недавній наступ, коли він сам пішов у бій, але жоден солдат за ним не пішов. Інший, неабияк п'яний полковник, розповідав, що він припинив водити рядових в атаки і воює чисто символічно, довіряючи тільки своїм відданим офіцерам. «Отримую наказ з Ставки: захопити цей пагорб. А що за користь нам від цього пагорба? Вони й самі не знають».

В очах Бочарської все це святкування оберталося на якусь вечерю з примарами, і не тільки тому, що вона і решта згадували в цю мить тих, кого не було з ними, зниклих, загиблих (одним з них був її кузен Володимир), — але й тому, що в них самих щось померло.

Я дивилася на обличчя цих людей, знайомих мені, і розуміла, що всі вони змінилися, здавалися тепер виснаженими, постарілими, їх вираз вразив мене. […] Коли я озираюся навколо, люди здаються мені карикатурами на своє колишнє «Я»: змучені, стомлені, вони змінилися так, що не впізнати. На що ж вони перетворяться і як довго все це триватиме?

Рівно опівночі німці почали артобстріл, проте святкування тривало, наче нічого й не сталося. Гості танцювали, тільки голоси їхні лунали дедалі голосніше, перекриваючи гуркіт канонади. Коли хтось розчинив двері, щоб ковтнути свіжого повітря, пролунав крик: «Пахне газом!»

Глибокий шар снігу звісно пом'якшив ефект від газових гранат, однак чоловікам і жінкам довелося натягнути на себе гумові протигази. Свято тривало, але вже за участю якихось «гротескних чудовиськ», за словами Бочарської. Кілька пар намагалися продовжити танець, але зрозуміли, що протигази занадто важкі. Пити було більше несила; неможливо було розчути слова співрозмовника. Усі завмерли в очікуванні. У кутку сиділи двоє в протигазах і грали в шахи.