Ангус Б’юкенен у пошуках їжі на річці Пангані

Понад усе в світі він хотів би позбутися усього цього. Найбільше він хотів далі лежати, загорнувшись у теплі вовняні ковдри. Ангус Б'юкенен бачить над собою слабке світло далеких зірок. Незабаром розвидниться. «Ще п'ять хвилин».

«Іди сюди!» Приглушений вигук будить його, він підводиться. Ранок, уже світло. Під кущем сидить другий лейтенант, Джильхем, і зав'язує шнурки на черевиках. Вони переморгуються, чудово розуміючи, у чому річ. Незважаючи на те, що полювання заборонене, як не дозволяється і залишати табір, вони мають намір саме пополювати. Їм набридла ця вічна тушкована страва з позбавлених смаку м'ясних консервів, якою їх годують. До того ж постачання відбувається з перебоями, пайки урізують. Обидва вони голодні. Як тут обійтися без полювання?

Багато хто знаходяться на межі виснаження, в цьому пеклі хвороби переслідують солдатів. Хворих слід спрямовувати назад, на лікування, для цього потрібен транспорт, якого бракує. Крім того, хворих також слід годувати. І хворі, відправившись назад, поїдають багато того, що мало б постачатися в зворотному напрямку, військовим з'єднанням, — а отже, пайки стають ще менші. Таке от замкнене коло. Те, що колись називали полками, тепер зменшилося до розмірів рот на 170–200 чоловік.

Німецькі частини, на які вони полювали у бушах, джунглях і болотах, через ріки і гори, в савані, схоже, менше залежали від клімату і хвороб — і це не дивно. У цих частинах служать чорні, а вони звичні до місцевих умов і, крім того, добре знали місцевість, із завидною легкістю переміщалися нею і вміли діставати собі їжу. Завдяки гарному поводженню та високій платні чорні солдати виявляли надзвичайну лояльність до своїх німецьких панів.

Британці були змушені змінити своє ставлення до африканців, до постачання їх зброєю і залучення до військових дій. Мета операції, у якій брав участь Б'юкенен та інші та яка почалася відразу після сезону дощів, полягала саме в тому, щоб вичавити німців з Табори — району, де ті набирали собі кращих аскарі. Фон Леттов-Форбек теж виявив себе майстром імпровізації. Звісно, з Німеччини більше не постачали предмети першої необхідності, але він сам налагодив виробництво боєприпасів, навчив солдатів майструвати собі черевики, а ще поповнив свою важку артилерію, піднявши гармати із затонулого крейсера «Кенігсберґ», що британський флот загнав у дельту Руфіджі^[172].

Б'юкенен і Джільхем беруть свої армійські гвинтівки і непомітно вибираються з табору, минаючи ряди сплячих солдатів. З собою Б'юкенен бере свого африканського слугу Хамісі. Спершу вони прокладають собі дорогу через щільний сухий буш. Гірш за все колюче низьколісся, але немає нічого жахливішого за колючки, що африканці називають mgunga. Це чагарник з неймовірно довгими, гострими численними шипами. Вони намагаються йти якомога обережніше. Б'юкенен говорить: «Я до кінця свого життя пам’ятатиму мгунга». Руки і ноги в них усі в кровоточивих подряпинах.

За годину місцевість стає більш відкритою, і вони вже віддаляються на достатню відстань від сплячого табору, щоб там не почули звуку їхніх пострілів. Б'юкенен і Джільхем заряджають гвинтівки. Тихо крадуться вперед. Хамісі трохи відстає і йде за ними на віддалі.

Пройшовши близько кілометра, вони бачать, як просто на них вистрибує антилопа куду, але перш ніж вони встигають вистрілити, граційна тварина зникає в кущах. Б'юкенен свариться. Вони проходять ще кілометрів зо три, але не знаходять нічого, крім слідів імпала та бородавочника, хіба що наполохали зграю цесарок. Час повертатися. Сонце вже сходить на яскраво-синьому небі, і за годину тут буде нестерпна спека. Це ранкове полювання на прудконогих звірів виявляється настільки ж марним, як полювання всієї їхньої дивізії за вивертливими ротами німецьких Schutztruppen.

Б'юкенен, Джильхем і Хаміс повертаються іншим шляхом. Схоже, їм пощастило. Спершу вони натикаються на геренука (жирафову газель), вистрілюють обидва і промахуються. Знову густі зарості буша. Б’юкенен не бачить Джільхема і раптово чує постріл, що супроводжується радісними криками. Його товариш підстрелив іншого геренука. Обидва неймовірно щасливі. М'ясо! До того ж оленина! Б'юкенен з ніжністю дивиться на тварину, що вмирає біля їхніх ніг. Він ніколи раніше не бачив такої краси:

Струнка істота, з дивовижно гнучким тілом, густою блискучою шерстю, світло-шоколадного кольору, чітка горизонтальна лінія відокремлює темну спину від світлішого черева.

Троє чоловіків обробляють тушу. Хамісі несе на собі найбільші шматки, Б'юкенен і Джільхем — те, що слуга вже не в змозі взяти. Боячись бути виявленими, вони дуже обережно повертаються в табір.

Сьогодні вони зможуть наїстися досхочу.

Того самого дня Рене Арно і його солдатів на висоті 321 під Верденом атакувала німецька піхота. Артилерійський вогонь затих. І перед ними замаячіли сірі фігури, які крокували поритою снарядами землею.

Гуркіт пострілів і часниковий запах пороху немов сп'янив мене. «Стріляйте в цих свиней! Стріляйте!» Раптом я побачив перед собою здорованя. Він рухався праворуч. Я прицілився — мене охопив азарт, що охоплює стрільця, коли він цілиться в мішень, — натиснув на курок, і поки віддачею вдарило в плече, я помітив, що здоровань зник. Я потім думав, чи влучила в нього моя або чужа куля, чи, можливо, він кинувся на землю, сховавшись від вогню. Як би там не було, він перший німець, якого я начебто «уклав» ^[173]за три з половиною роки війни, причому я і сам в цьому не впевнений.

Атака зрештою була відбита за допомогою ручних гранат.