Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Азійські пригоди кіммерійців

У VIII ст. до н. е. обставини склалися таким чином, що частина кімерійців вирішила перебратися у Малу Азію. Могутню наддержаву Ассирію лихоманило від заколотів підданих від меж Єгипту до Еламу. Ослаблена ассірійськими навалами країна Урарту перетворилася у відносно доступну (і ласу) здобич для войовничих сусідів. Водночас зросла потреба у найманцях, адже регулярна армія несла втрати в нескінченних війнах і походах.

Спочатку в другій половині VIII ст. до н. е. якась частина кіммерійців, скоріше за все, із числа мешканців Передкавказзя, облаштувалася за горами, по сусідству з царством Урарту. Переселенці успішно опанували територію, займаючись, вірогідно, переважно скотарством і торгівлею з багатим півднем. Тут знайдено кілька поховань кочовиків із відповідним інвентарем. Цю область на північно-східній околиці сучасної Туреччини останні дві із лишком тисячі років іменують Каппадокією. У сусідів цей край 2700 років тому на час отримав назву «країна Гамір» (Gamir[ra]).

Відомо, що саме до цієї країни 714 р. до н. е. здійснив похід урартський цар Руса I. Про цей похід нам відомо завдяки найдокладнішим зведенням ассірійської агентури. Її повідомлення, а також доповіді, складені для правителя Ассірії шефом розвідки (а цей пост займав не хто-небудь, а сам спадкоємець престолу, майбутній цар Сіннахеріб), були знайдені археологами серед руїн царського палацу.

Наведемо фрагменти деяких донесень: «...Коли цар урартський пішов на країну Гамір, усе військо його було побито, сам він, його намісники з військом були відкинуті»; «...троє із воєначальників зі своїми загонами вбиті, сам же він [цар] біг і вступив у власну землю...». У повідомленнях агента на ім’я Ашуррісуа йдеться про те, що військова поразка спричинила смуту в країні Урарту: «...Манеї повстали у поселеннях урартського царя... взяли здобич і піднялися у гори». Один із урартських тартанів (воєначальників) по тому підняв повстання проти власного царя. Поразками урартів скористалися в Ассирії.

На 714—709 р. до н. е. припадає грандіозний похід царя Саргона ІІ на північ, у тому числі до країни Урарту. По тому років тридцять про кимерійців у місцевих документах ані згадки. З’являються вони лише у 679 р. до н. е., коли на чолі з царем Теушпою спробували перевірити на міцність ассірійські кордони. Набіг був невдалим, цар кіммерійців наклав головою. Кіммерійці у 675—676 р. до н. е. виступили як союзники Фригійського царства, що спробувало відстояти свою незалежність у боротьбі з Ассирією. У ті ж роки загони Гаміра з’явилися і на сході, у Мідії, знов-таки поблизу імперських кордонів.

Саме у цей момент на місцевій історичній арені з’явилися скіфи. Перед тим вони вже встигли побувати у Причорномор’ї та Передкавказзі, на батьківщині кіммерійців. Цей епізод — битва між царями, які вирішили загинути на батьківщині, перебили один одного і були десь коло Тіраса-Дністра поховані, та наступна втеча простого люду в Азію — описаний у Геродота. Як наслідок, країна Гамір була переповнена біженцями з історичної батьківщини, які були готові дати своїм ворогам ще не один бій. І вони дали його скіфам, спустошивши при цьому прикордонні з Ассирією райони, у тому числі частину Мідії.

Коли скіфи, захопивши здобич (або отримавши плату за допомогу від ассирійців), пішли геть, мешканці країни Гамір повернулися до своїх повсякденних занять, головними серед яких, судячи зі східних хронік, були набіги та війни. Після 660 р. до н. е. майже три десятиліття вони атакують переважно міста в Іонії та Лідійське царство, а також тривожать кордони Ассирії. Збереглися перекази, що кіммерійці дощенту зруйнували тільки-но засновану колонію еллінів на березі Чорного моря — Синопу. Зрозуміло, що елліни надовго запам’ятали це й навіть через століття ставилися до кімерійців з набагато меншою симпатією, ніж до їхніх ворогів-скіфів.

Країна кіммерійців стала суверенним царством, зі своєю династією — цареві Дугдаме (Лігдамису) успадкував його син, Сандакшатру. 644 р. кимерійцям вдалося навіть захопити столицю Лідії — місто Сарди, загинув лідійський цар Гігес. Оскільки такі дії кіммерійців були на руку Ассирії, на якийсь час старі вороги навіть стали союзниками, щоправда, ненадовго.

Останні згадки про кіммерійців у Азії належать до часів, коли проти них, вірогідно, за підтримки скіфських загонів, виступив лідійський цар Алліат. Це сталося вже після того, як 612—609 рр. до н. е. скіфи приклали руку до розгрому Ассирії, Імовірно, саме тоді плем’я кіммерійських сігуннів, описане Геродотом, назавжди полишило межі Азії й повернулося до Європи. Так скінчилися походи та кіммерійців.

Геродот повідомляв, що сигінни «… одягаються, як мідійці» і їздять на колісницях. У сказанні про аргонавтів місце, де проживають сігінни, зветься «рівнина Лауріон». Одягалися сігінни подібно до мідійців тому, що перебралися, за їхніми словами, у центр Європи з Мідії. Геродот не міг пояснити, як цей народ опинився за Дунаєм. Однак якщо згадати про країну Гамір на півночі Анатолії та участь кіммерійців у східній історії, нескладно припустити, що вони втекли з Азії наприкінці VII або ж на початку VI ст. до н. е., коли той край став ареною кровопролитних воєн на руїнах Ассирійської імперії, що занепала.