Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

На боці Об’єднаних Націй

У складі польських та чехословацьких збройних сил українцям довелося боролися навіть після окупації Німеччиною цих країн. Як уже зазначалося, лише небагатьом українцям пощастило евакуюватися з польськими колегами до Франції восени 1939-го. Коли Франція капітулювала, Юрій Сальський, Михайло Опаренко разом з іншими опинилися у Великій Британії. Пілотами Королівських повітряних сил вони і зустріли кінець війни у 1945-му.

Найбільшим постачальником кадрів для відроджених польських та чехословацьких збройних сил став ГУЛАГ. Протягом 1939—1941 рр. там опинилося чимало поляків, чехів та українців, зокрема полонених учасників Вересневої кампанії. Після налагодження відносин СРСР із Великою Британією та еміграційними урядами поляків і чехів, які сиділи в Лондоні, було ухвалено рішення про амністію громадянам союзних держав. Наступним кроком стало формування на території СРСР польських та чехословацьких військових підрозділів. Для українців, які перед 1939 р. мали польське або чехословацьке громадянство і мотали строки у таборах, це був шанс вирватися на волю. Станом на 1944 р. під оперативним радянським командуванням уже перебували дві армії Війська Польського та Перший Чехословацький армійський корпус, чимала частина особового складу яких були українцями і відзначилися у боях. Таким був поручник Степан Вайда із Закарпаття, нагороджений Чехословацьким воєнним хрестом та удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Він загинув у квітні 1945-го під час боїв Чехословацького корпусу в Польщі.

Дивовижна одіссея чекала на українських вояків ІІ Польського Корпусу. Його зародок також було сформовано в СРСР, у Поволжі, але за наполяганням Великої Британії переведено під її оперативне командування через Середню Азію в Іран. Далі шлях поляків пролягав через Палестину і Єгипет в Італію. Українці відзначилися в боях ІІ Польського Корпусу за Монте Кассіно в Італії. Дехто, наприклад Володимир Янів, нагороджені орденом Virtuti Military.

Близько шести тисяч українців захищали Францію від гітлерівської агресії у складі Іноземного Легіону. Після капітуляції в червні 1940 р. у Франції розгорнувся партизанський рух Опору проти загарбників. На боці французьких партизанів воювали українці звідусіль. Серед них були представники передвоєнної еміграції, наприклад командир загону Осип Круковський. Траплялися також радянські військовополонені й дезертири з військових частин на німецькій службі. Червоноармієць Василь Порик сформував власний партизанський загін. Канадський пілот Пітер Дмитрук став партизаном після вимушеного приземлення з підбитого літака. Обидва героїчно загинули за свободу Франції. Задіяна німцями для боротьби з французькими партизанами українська поліція цілими підрозділами переходила на бік сил Опору. З них 1944 р. були створені два партизанські батальйони: ім. Тараса Шевченка та ім. Івана Богуна.

Українські громади західної діаспори прагнули довести свою відданість країнам проживання. Найбільша кількість закордонних українців билася у збройних силах США — понад 80 тис. Вони воювали як проти Німеччини, так і проти Японії. Алекс Дяченко, Ніколас Міньо, Теодор Калакука та багато інших американських військовослужбовців удостоєні високих державних нагород. Сержант Корпусу морської піхоти Майкл Стренк, чиї батьки були лемками, був одним із шести американських вояків зі всесвітньо відомої фотографії «встановлення прапору над Іводзімою». Більше 45 тис. українців воювали в канадських збройних силах під британським верховним командуванням. Канадські українці навіть мали своїх власних капеланів: православного Семена Савчука та греко-католицького Михайла Горошка. Учасник Нормандської операції Богдан Панчук за роки війни встиг організувати у Великій Британії Союз українських канадійських вояків.

Друга світова війна не принесла Україні незалежності. Після перемоги над нацизмом багато вояків-українців так і не отримали можливості повернутися або хоча б відвідати свою історичну батьківщину.