Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

На боці держав Осі

Протягом 1939—1945 рр. близько 250 тис. українців воювали на боці Третього рейху. З них лише невелика частина була німецькими громадянами, як наприклад, згаданий Олександр Пулюй або ас люфтваффе Роберт Олійник. Для інших це був власний непростий вибір: бажання визволити рідну землю чи жага помсти, але найчастіше — просто спосіб виживання.

У червні 1941-го разом із вермахтом на територію СРСР вступили ДУН, «Дружини українських націоналістів» (батальйони «Нахтігаль» і «Роланд»). На той час єдина ОУН розкололася на організації мельниківців та бандерівців. Останні й домовилися з абвером про створення батальйонів під командуванням Романа Шухевича і Євгена Побігущого. Багато українців прихильно зустрічали німецькі війська. Західна Україна зазнала масових репресій протягом двох років радянської окупації, а на сході ще добре пам’ятали Голодомор. У тилу Червоної армії, що відступала, створювалися повстанські загони, які захоплювали населені пункти ще до підходу вермахту, а пізніше вони боролися з оточенцями і радянськими партизанами: повторювалася ситуація з повстанням ОУН 1939 р. Це діяла згадана в Акті 30 червня «Українська Національна Революційна Армія» на чолі з Іваном Климовим. Були також інші ініціативи. Прихильник УНР Тарас Боровець створив «Поліську січ». У Центральній Україні виникали стихійні антирадянські загони без будь-якої партійної належності. Передові частини німецької армії спочатку заохочували діяльність таких формувань. Коли ж окупаційний режим зміцнів, їх розпустили або перетворили на структури місцевої поліції. ДУН не вдалося перетворити на основу для національної армії. Як тільки нацисти відмовилися визнати Акт 30 серпня і розгорнули репресії, українські націоналісти перейшли у підпілля.

Масове використання нацистами місцевого населення і полонених було зумовлене нестачею людських ресурсів для ведення тотальної війни та налагодження окупаційної адміністрації. У результаті бойових дій у німецькому полоні опинилися мільйони червоноармійців. З полонених та цивільних мешканців окупованих територій німці почали формувати стаціонарні поліційні підрозділи та батальйони «Шума» (Schutzmannschaft battalion — «Schuma») для охорони важливих об’єктів і боротьби з партизанами. Поліційні батальйони організовували за національним критерієм, з них 72 вважалися українськими.

Спочатку роль українців та представників інших радянських громадян у німецькому війську обмежувалося допоміжними службами, але незабаром з’явилися цілі «східні» роти і батальйони у складі полків вермахту. Німці називали таких вояків добровільними помічниками, скорочено «Гіві» (Hilfswilligen — «Hiwi»). Починаючи з 1943 р. українські частини формально зарахували до «Українського Визвольного Війська» (УВВ), хоча в єдине формування вони ніколи не були зведені. Аналогічно російські формування стали називати «Російською Визвольною Армією» (РОА), від імені якої виступав генерал Андрій Власов. Активними організаторами українських батальйонів «Шума» та «Гіві» виступили колишні офіцери Армії УНР, деякі з яких встигли повоювати за Польщу в 1939-му. Їхнім гаслом було: «Німецькими руками знищимо все більшовицьке».

У 1943 р. за ініціативи німецької окупаційної адміністрації розпочалося формування 14 дивізії Ваффен-СС «Галичина». На початку процес комплектації дивізії відбувався на добровільній основі, а набір рекрутів супроводжувався українськими патріотичними маніфестаціями. Справу формування «Галичини» представляли як продовження традиції УСС, що боролися проти Росії на боці Австро-Угорщини. Хоча вище командування дивізії було цілком німецьким, туди так само, як і до УВВ, записалося багато ветеранів Визвольних змагань і Вересневої кампанії. У липні 1944 р. «Галичина» потрапила в оточення Червоної армії під Бродами і була розгромлена. Одразу після цього дивізію сформували знову; кінець війни її вояки зустріли на фронті в Австрії.

Протягом війни солдати українських формувань Німеччини гинули у боях, потрапляли в полон, дезертирували або переходили на бік антигітлерівських сил: УПА, червоних партизанів та навіть французького руху Опору. Інші відступили з вермахтом на захід. Восени 1944 р. німці відступили з усієї території України. Передчуваючи близький крах, нацисти намагалися заручитися підтримкою будь-кого, у тому числі антикомуністично налаштованих національних рухів. Українцям вони пообіцяли зібрати всі їхні військові формування в єдину Українську Національну Армію (УНА), а також визнати єдине політичне представництво: Український Національний Комітет (УНК). Після довгих роздумів УНК і УНА погодився очолити герой Вересневої кампанії Павло Шандрук. Віри в перемогу Німеччини він не йняв, однак розглядав можливість об’єднання УНА з військами Великої Британії та США, якщо дійде до їх зіткнення з Червоною Армією. У крайньому разі, УНА була потрібна, щоб організовано здатися Західним союзникам і уникнути радянського полону. Перша дивізія УНА була сформована на основі «Галичини», командиром якої передбачалося зробити Михайла Крата, колишнього офіцера Армії УНР і Війська Польського. Формуванням другої дивізії займався Петро Дяченко. Із понад 200 тис. українських військовослужбовців Шандрук встиг підпорядкувати собі приблизно 38 тис.

Багатьох радянських громадян у німецькій формі західні союзники, виконуючи рішення Ялтинської конференції, примусово видали СРСР. Ті ж, хто зумів залишитися у Західній Європі, поповнили лави повоєнної української еміграції.