Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Бій під Гурбами

Найбільший бій УПА з військами НКВС відбувся у квітні 1944 р. в районі села Гурби на південному сході Рівненської області.

З початком квітня командування УПА-«Південь» дало наказ сконцентрувати свої з’єднання в лісових масивах на межі Рівненської та Тернопільської областей. Планувалося, що звідси вони рушать рейдом через Хмельницьку, Вінницьку та Черкаську області й вийдуть до Дніпра.

На початок другої декади квітня тут зосередилося 4—5 тис. бійців УПА-«Південь», з них 1,5—2 тис. — новобранці. Неподалік розташувався табір тих, хто втік від мобілізації у Червону армію. Таке скупчення живої сили повстанців було помічено НКВС.

21—27 квітня 1944 р. НКВС розпочав акцію з зачистки території, яка вилилася в повномасштабні бої. 21 квітня сюди було стягнуто великий контингент внутрішніх військ — від 15 тис. за радянськими даними до 25—30 тис. згідно з інформацією УПА. Вони мали в арсеналі артилерію, 15 танків, літаки та кінноту.

Наступу внутрішніх військ передував масований артилерійський обстріл лісових масивів, який розпочався вранці 22 квітня і тривав з короткими перервами майже добу. 23 квітня війська НКВС перейшли в наступ на позиції повстанців. Зав’язалися кроваві бой, які місцями переходили в рукопашну.

Після цілого дня важких боїв упівці були змушені відійти для перегрупування сил. Вони зайняли нові оборонні рубежі в районі сіл Гурби, Велика Мощаниця, Чернява, Святе, Грабовець та по лінії річок Замишівка і Понура.

24 квітня розпочалися найзапекліші бої в районі села Гурби. Намагаючись прорвати борону повстанців, НКВС кинуло в бій танки та авіацію. Упівців рясно поливали артилерійським вогнем. За іронією долі село Гурби обороняв курінь під командуванням майора Червоної армії І. Сала («Мамай»). Він приєднався до УПА в 1943 р. після втечі з німецького полону.

Повстанцям вдалося підбити два танки, але вони не змогли уникнути оточення. У ніч 25 квітня керівництво повстанців ухвалило рішення розділитися на три групи і почати прориватися з оточення. Рано-вранці групами по тисячі бійців вони почали прориватися в напрямках дерманського і суразького лісових масивів. НКВС чомусь не організувало переслідування повстанських загонів. Натомість 26—27 квітня зосередилися на «зачистці» лісу та навколишніх сіл.

За радянськими даними, втрати УПА становили понад 2 тис. убитими та 1,5 тис. полоненими, тоді як НКВС втратило 11 убитими і 46 пораненими. Дані УПА є діаметрально протилежними: 2 тис. вбитих з боку НКВС проти 200 повстанців і 100 цивільних, що переховувалися в лісах.

Спираючись на підрахунок захопленої в ході боїв зброї, більш вірогідною видається версія про втрати повстанців у кількості близько 400 осіб вбитими і полоненими. Кілька сотень загиблих, імовірно, була з боку внутрішніх військ НКВС. Втрати цивільного населення встановити складно.

У бою під Грубами стало очевидно, що в особі УПА радянська влада має серйозного і вмотивованого супротивника.

Подальші сутички з НКВС завдавали УПА все більш дошкульних втрат. Але керівництво повстанців не полишало надії, що після поразки Німеччини Захід почне війну проти СРСР і Україна нарешті стане незалежною. Розвиток такого сценарію передбачував, аби українці мали свій представницький орган на міжнародній арені. З цією метою у липні 1944 р. була створена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Попри присутність у її складі поважних у минулому українських громадських і політичних діячів, керівні посади в УГВР посіли представники ОУН(б). Головою ради став Р. Шухевич, а генеральним секретарем закордонних справ — М. Лебідь. Згодом його було відправлено за кордон, аби від імені українського народу встановити контакти з союзниками та створити закордонне представництво УГВР. Створення УГВР стало завершальним акордом у переформатуванні українського руху опору, який остаточно перейшов на демократичну платформу. На жаль, умови, в яких опинився український рух опору після повернення радянської влади в Україну, не дали розвинутися демократичному напряму повною мірою.

28 жовтня 1944 р. Червона армія звільнила територію України від німецьких окупантів. З віддаленням лінії фронту український рух опору залишався в глибокому радянському тилу сам на сам з НКВС та каральною системою СРСР. Ялтинська конференція остаточно поклала край сподіванням керівництва УПА на можливість збройної конфронтації СРСР і Заходу. Було взято курс на довготривалу боротьбу власними силами.