Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Рух Опору в Україні у 1941—1944 рр.

Після падіння Карпатської України ОУН(б) ініціювала ще одну спробу створення власної держави. 30 червня 1941 р у Львові бандерівці проголосили Акт відновлення української держави. Гітлер вороже поставився до цієї ініціативи і віддав наказ арештувати керівників ОУН С. Бандеру та Я. Стецька. Уже восени 1941 р. нацистська окупаційна влада розпочала репресії проти членів ОУН(б). Саму Україну було поділено на чотири зони окупації з різним ступенем репресивності окупаційного режиму: від відносно помірного у Польському генерал-губернаторстві, де була головна база націоналістів, до надзвичайно жорстокого в рейхскомісаріаті «Україна». Це обумовлювало різне ставлення до німців як місцевого населення, так і оунівців, які стали головною рушійною силою українського руху опору.

Особливості природного рельєфу України обмежували можливості руху опору, адже в степах партизанськими загонами не повоюєш. За винятком Галичини, Закарпаття та Буковини, що довгий час залишалися поза зоною активного спротиву, придатною для ведення партизанської війни була невелика смуга волинських та поліських лісів. Її протяжність уздовж північно-західного кордону України становила 650 км, але завширшки вона ледь сягала 160 км. Природний рельєф та слабкий контроль з боку німецької окупаційної влади призвів до того, що саме тут зосередилися збройні з’єднання політичних сил, що ворогували: польської Армії Крайової (АК), українських та радянських партизанів.

Агітаційний плакат Карпатської України. Малюнок М. Михайлевича, 1939 р.

Перші загони народної самооборони «Українська Повстанська Армія — Поліська січ» почав формувати на Поліссі Т. Боровець (Бульба) ще напередодні німецького вторгнення. Він заручився підтримкою уряду УНР у вигнанні. Першочерговою задачею УПА —Поліська січ була боротьба з радянською адміністрацією. З приходом німців вони стали позиціонувати себе як «міліцію» і прагнули здобути статус національного збройного відділу, але окупаційна влада їм відмовила. У листопаді 1941 р. УПА— Поліська Січ було офіційно розпущено. Але навесні 1942 р. Т. Боровець відроджує УПА (без доповнення «Поліська січ») як суто партизанські загони, які розпочинають боротьбу з німцями. Паралельно восени 1942 р. тут виникають збройні підрозділи обох фракцій ОУН. Командирами військових відділів ОУН(м) стали М. Недзвецький (Хрін), колишній поручик польської армії Журба та сотник Орлик. Збройні відділи формують і бандерівці. Поліським загоном командував С. Качинський («Остап»), волинським — Г. Перегійняк («Довбешка-Коробка»).

Активізація влітку 1942 р. АК та радянських партизанів на Волині й Поліссі провокувала репресії німецького окупаційного режиму проти цивільного населення. Така ситуація вимагала негайного переходу до організованого збройного опору. Подальша бездіяльність загрожувала втратою підтримки місцевого населення. Крайовий провід ОУН(б) на північно-західних українських землях (ПЗУЗ) звернувся з відповідною вимогою до «урядуючого провідника» ОУН(б) М. Лебідя. Він став виконувачем обов’язки керівника після арешту С. Бандери.

17—21 лютого 1943 р. відбулася Третя конференція ОУН(б), яка виявила розбіжності, що існували між М. Лебедем та військовим референтом Проводу Р. Шухевичем. Останній підтримував вимогу крайовиків. Після запеклих дискусій було ухвалено рішення про курс на збройну боротьбу з німцями та поширення діяльності оунівських підрозділів на всю територію Волині. Уже в березні 1943 р. до них приєдналися підрозділи української допоміжної поліції загальною кількістю близько п’яти тисяч осіб. Утворені вакантні посади німецька окупаційна влада заповнила поляками. Це сприяло загостренню і без того складних стосунків між українцями та польською етнічною меншиною. Зрештою, влітку 1943 р. вони вибухнуть українсько-польською війною.

Рішення третьої конференції ОУН(б) відкрили шлях до розбудови українських збройних формувань, які вже фактично сформувався знизу й потребували лише організаційного оформлення. У квітні 1943 р. за збройними відділами ОУН(б) було офіційно закріплено назву Українська Повстанська Армія (УПА). Командувачем новоствореної армії став керівник крайового проводу — Д. Клячківський («Клим Савур»). Він узяв курс на консолідацію українських збройних сил під керівництвом ОУН(б). Однак переговорний процес з представниками ОУН(м) та Т. Боровцем зайшов у глухий кут. Останні не бажали підпорядковуватися бандерівцям. Отримавши відмову, Д. Клячківський вдався до силового варіанту. Улітку 1943 р. всі українські партизанські збройні загони було інкорпоровано до складу УПА. У листопаді 1943 р. Т. Боровець був змушений розпустити залишки своїх підрозділів, що існували під назвою Українська Народна Революційна Армія (УНРА).

Прорахунки опонентів та добре налагоджена пропаганда дозволили ОУН(б) перехопити стратегічну ініціативу й очолити український рух опору. Керівництво ОУН(м) та Т. Боровець не бажали розгортати широкомасштабну збройну боротьбу, що спричинило стрімке падіння їхньої популярності серед населення. Як наслідок, вони стали не здатними протистояти більш численним та добре організованим силам ОУН(б). Процес силової інкорпорації збройних загонів бульбівців і мельниківців полегшувало їхнє невдале, зі стратегічної точки зору, розташування. Затиснуті у лещатах між УПА та радянськими партизанами, вони не мали поля для маневрів. Ідея всенародного повстання, яку поширювала бандерівська пропаганда, була простою і привабливою для місцевого населення. Більшість бійців українських партизанських загонів охоче переходили до лав УПА.

Розуміння нагальності моменту дозволило рядовим оунівцям зберегти прихильність населення, без якої УПА, як класичний представник партизанського руху, не могла відбутися. Хоча юридичне і моральне значення акту відновлення української державності є беззаперечним, де-факто УПА була армією без держави і могла розраховувати тільки на сили власного народу. За цих умов захист українського населення був першочерговим завданням УПА. Це диктувало характер взаємовідносин українських повстанців зі своїми опонентами з АК та радянськими партизанами.

АК була партизанським рухом, що діяв на території окупованої гітлерівцями Польщі. Вона підпорядковувалася еміграційному польському уряду в Лондоні й була офіційно визнана союзниками по антигітлерівській коаліції. Це робило АК лояльною щодо свого колишнього ворога, а тепер союзника — СРСР. Навіть після того, як Москва в односторонньому порядку розірвала угоду з «лондонським» урядом, аківці розглядали СРСР як «союзника наших союзників». Це створювало платформу для тактичної взаємодії з радянськими партизанами проти спільного ворога, яким була УПА.

Польський уряд мріяв про відновлення Польщі у довоєнних кордонах. Тож перед АК було поставлено задачу збереження польської присутності на Східних кресах. ОУН вважала, що Галичина і Волинь мають бути у складі майбутньої незалежної України. Обидві сторони в розрахунках керувалися досвідом Першої світової війни, коли питання повоєнних кордонів вирішувалося шляхом плебісциту. Боротьба між УПА та АК за «опанування терену» — перетворення його в етнічно однорідний регіон — набула найбільшого розмаху влітку 1943 р. Українсько-польський конфлікт перетворилося на тотальну війну, що тривала протягом 1943—1947 рр. Цей конфлікт вміло підігрівався радянськими партизанами та німцями, оскільки обидві сторони були зацікавленні у взаємному виснаженні УПА й АК.

Зовсім іншими були взаємовідносини УПА з радянськими партизанами. Останні являли собою диверсійні групи ненависного більшовицького режиму. Радянські партизани повністю підпорядковувалися наказам з Москви. Постійна зовнішня підтримка робила їх досить незалежними від симпатій цивільного населення. Виконавши завдання центру, вони залишали місцеве населення сам на сам з німецькими окупантами. Часто це оберталося трагедією. У березня 1943 р. у відповідь на дії радянських партизан німецькі та угорські підрозділи провели каральну акцію проти мирного населення села Корюківка на Чернігівщині. Було вбито близько 7 тис. осіб, а саме село спалено. Це було найбільше поселення в Європі, яке повністю знищили нацисти. За таких умов УПА фактично зайняла «кругову оборону». Вона одночасно вела війну на трьох фронтах: з німцями, з поляками та «совєтами».

Тож курс бандерівців на розбудову власного війська був виправданий і своєчасний. Домігшись створення УПА, прихильники активного спротиву пішли далі. 13 травня 1943 р. на засіданні Проводу ОУН(б), у якому брали участь Д. Маївський, З. Матла, М. Матла, М. Степняк та М. Прокоп (решта не змогла прибути через військові дії), тодішній голова М. Лебідь склав із себе повноваження. До часу скликання Третього надзвичайного великого збору ОУН(б), який мав обрати нового провідника, для керівництва організацією створили Бюро Проводу (БП). До його складу увійшли троє: Р. Шухевич (голова), З. Матла та Д. Маївський. Після арешту останнього його місце зайняв Р. Волошин.

У серпні 1943 р. Третій надзвичайний великий збір ОУН(б) утвердив нову демократичну платформу організації, а Р. Шухевич став офіційним головою проводу ОУН(б). З осені він фактично очолює УПА. Таким чином, Шухевич замкнув на собі всі керівні функції. Це було перемогою прихильників УПА як широкомасштабного руху опору. За рахунок поповнення лав повстанців вихідцями з Центрально-Східної України та представниками інших національностей повстанська армія зі збройного крила ОУН перетворилася на справжній загальноукраїнський рух опору.

21—22 листопада 1943 р. на Волині відбулася Перша конференція поневолених народів Східної Європи й Азії. У ній взяли участь 39 делегатів, які репрезентували різні національності СРСР (українці, азербайджанці, білоруси, грузини, татари, узбеки, чуваші, осетини, казахи та ін.). Усі вони були з числа національних сотень УПА. Конференція не стала визначальною подією, але в умовах контрнаступу Червоної армії мала важливе пропагандистське значення. Її метою було підкреслити імперіалістичний характер Радянського Союзу перед Заходом. На той момент у середовищі українського руху була поширена думка про конфронтацію СРСР та Заходу після перемоги над Німеччиною.

Прихід на керівні позиції Р. Шухевича став вирішальним для завершення розбудови структури УПА. Досвідчений військовий, він привів із собою групу експертів, що мали досвід служби у польській та німецькій арміях.

У листопаді 1943 р. було створено Головну Команду УПА на чолі з підполковником Р. Шухевичем та Головний Військовий Штаб (ГВШ), який очолив майор Д. Грицай (Перебийніс). Штаб складався з семи відділів: І — оперативного, ІІ — розвідувального, ІІІ — тилового, IV — організаційно-персонального, V — вишкільного, VI — політвиховного, VII — військо-інспекційного.

Головна Команда та ГВШ постійно змінювали місце дислокації. Робота велася виключно з поточними документами. Архів штабу переховували у спеціальних криївках.

УПА була поділена за територіальним принципом на три Генеральні Військові Округи (ГВО): УПА-«Північ» під командуванням Д. Клячківського («Клим Савур», «Омелян Кримський», «Старий», «Кошиль», «Охрім») діяла на Волині, Поліссі, включаючи Житомирщину та Київщину; УПА-«Захід» під командуванням В. Сидора («Ростислав Вишитий», «Шелест», «Конрад», «Крегул», «Кравс») охоплювала Закарпаття, Галичину та Буковину; УПА-«Південь» під командуванням В. Кука («Леміш», «Ле», «Медвідь», «Коваль») включала територію сучасної Хмельницької, Вінницької, частину Черкаської та Кіровоградської областей. Планувалося створити УПА-«Схід», яка мала діяти на півночі Чернігівської та Сумської областей, але на практиці довелося обмежитися лише рейдами та кількома невеликими місцевими загонами.

Кожна ГВО мала свій крайовий військовий штаб, якому підпорядковувалися військові округи (ВО) зі своїми штаби. Вони, своєю чергою, поділялися на тактичні відтинки в УПА-«Захід» та військові надрайони та райони в УПА-«Північ».

Основною тактичною одиницею була сотня (рота), до складу якої входили три чоти (взводи), а ті поділялися на три-чотири рої (відділення). До складу ВО входили загони (полки), які складалися з куренів (батальйонів). Кожен курінь мав 3—4 сотні (80—200 чол. у кожній). Усього у військовій окрузі налічувалося до 30 сотень. Чисельність УПА сягнула піку в 1943—1944 рр. і становила близько 35 тис. осіб.

УПА не мала у складі тилових і допоміжних частин. Функції тилу (запілля) перебрала на себе мережа ОУН(б). Вона відповідала за постачання повстанської армії. ОУН мала свої воєнізовані формування — Самооборонні Кущові Відділи та медичну систему — Український Червоний Хрест. На неї також покладалися пропагандистські функції. Мережа ОУН, за різними підрахунками, охоплювала 200 тис. осіб.

Політичною розвідкою та контррозвідкою займалася Служба Безпеки (СБ) ОУН, її юрисдикція поширювалася і на УПА. Вона діяла за допомогою референтів безпеки при підпільній адміністрації. У розпорядженні референтів були боївки з 3—5 чол. СБ складалася з двох відділів: політичного і кримінального, а також сітки інформаторів, які давали агентурні відомості референтам.

Рівень озброєння диктував характер військових дій УПА — уникнення генеральних боїв і партизанська тактика, рейди, диверсійні акції. У цій тактиці закладена ідея асиметричного удару, коли слабший уникає прямих зіткнень з більш сильним ворогом, тоді як основні удари завдають по інфраструктурі противника. Велике значення має «інформаційний фронт» — пропаганда своїх ідей серед населення. Це війна на виснаження. Населення і територія мають принципове значення для діяльності партизанських загонів. Саме завдяки підтримці УПА змогла так довго чинити опір без жодної зовнішньої підтримки. Важкодоступний природний рельєф місцини та добре знання терену (мостів, доріг, лісів, річок) дозволяє партизанам утримувати певну територію як місце своєї дислокації, звідки вони здійснюють рейди та диверсії.

Рейди були однією з найбільш ефективних тактик в арсеналі УПА. Вони здійснювалися з різною метою: військовою — проведення боїв на віддалених від баз УПА теренах, де ворог найменше очікував появи повстанців; політичною — поширення ідей українського визвольного руху серед населення нових теренів; пропагандистською — підвищення морального духу населення; захисною — захист цивільного населення від ворога; тактичною — перешкоджання зачистці теренів ворогом та здобуття стратегічно важливих територій.

Оскільки партизани діють невеликими легкоозброєними загонами, постійно маневрують, а основними методами є диверсійні акції, засідки та рейди, то використання проти них регулярної армії є неефективним. Зазвичай для цього створюють спеціальні поліцейські з’єднання.

Узимку 1944 р. територією дій УПА просувається українсько-німецька лінія фронту. Командування УПА заборонило упівцям вступати у сутички з регулярними частинами Червоної армії. Але на практиці польові командири діяли по ситуації й досить часто порушували заборону. Найгучнішою акцією УПА проти Червоної армії стало поранення командувача Першого Українського фронту генерала армії М. Ватутіна. 15 квітня 1944 р. він помер від отриманих поранень у київському шпиталі.

Уже в березні 1944 р. НКВС створює у Рівному штаб для боротьби з ОУН і УПА. До його організації були безпосередньо залучені заступники наркома внутрішніх справ СРСР С. Круглов та І. Сєров. До кінця місця в розпорядження штабу зі східних регіонів СРСР було перекинуто 29 ешелонів з внутрішніми військами НКВС. Так було покладено початок протистоянню, що тривало понад десять років.