Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Військові дії на Східному фронті у 1941—1942 рр.

О третій годині 15 хвилин 22 червня 1941 р. німецька артилерія та авіація завдали масованого удару по радянських військах, розпочалися бойові дії на Східному фронті Другої світової війни. Керівництво СРСР і командування Червоної армії виявилося зовсім не готовим до такого розвитку подій.

Справжнім лихом для Червоної армії в умовах хаосу і паніки стало небажання рядових солдатів захищати сталінський режим і масове дезертирство. 17 липня 1941 р. начальник Управління політичної пропаганди Південно-Західного фронту Михайлов доповідав: «У частинах фронту було багато випадків панічної втечі з поля бою окремих військовослужбовців, груп, підрозділів. Паніка нерідко переносилася шкурниками і боягузами в інші частини, дезорієнтуючи вищі штаби про справжній стан справ на фронті, про бойовий і чисельний склад військ, про власні втрати. Неймовірно велика кількість дезертирів. Тільки в одному 6-му стрілецькому корпусі за перші 10 днів війни затримано дезертирів і повернено на фронт 5000 осіб (тобто 10 % особового складу корпусу. — Авт.). За деякими даними, загороджувальними загонами затримано за період війни 54 тис. чол., які загубили свої частини і відстали від них, в тому числі 1300 осіб командирського складу…»

Особливо болісним було дезертирство офіцерів, у тому числі високопоставлених.

Таким чином, через грубі помилки командування, яке вводило свої війська в бій неорганізовано, видавало суперечливі накази, хаотично «ганяло» танки дорогами Західної України, через паніку і дезертирство особового складу 1400 радянських танків під час Волинської танкової битви не могли розгромити три німецьких танкових дивізії, в яких на озброєнні було 300 танків.

До 2 липня 1941 р. німецькі війська повністю розгромили 8-й, 4-й, 9-й, 15-й, 19-й радянські мехкорпуси й 36-й стрілецький корпуси. Волинська танкова битва, що тривала з 25 червня до 3 липня 1941 р., перетворилася на танковий погром, у якому війська Південно-Західного фронту втратили 3464 танки з 4204.

Завдяки перемозі на Волині німецькі танкові сили вирвалися на оперативний простір. 10 липня 1941 р. німецькі війська досягли оборонних рубежів столиці на річці Ірпінь. 11 липня в зовнішньому секторі Київського укріпрайону зав’язалися перші бої за місто.

Фронт вигнувся великою дугою — на півночі, в районі Києва, німці дійшли майже до Дніпра, а на півдні Червона армія утримувала південну Київщину та Черкащину. Німецьке командування правильно оцінило перспективи проведення охоплювального маневру. З-під Білої Церкви й Києва німецькі танкові дивізії розвернулися на 90 градусів на південь і почали наступати вздовж Дніпра в напрямку Чорного моря.

Радянському командуванню необхідно було вирівнювати лінію оборони. Про це неодноразово повідомляли Москву. Однак Ставка Верховного Головнокомандувача відмовляла, вбачаючи у будь-якому відступному маневрі зраду й дезертирство. Після панічної втечі, хаосу й дезертирства перших тижнів війни Сталін став ще більш підозрілим у ставленні до своїх командувачів і не погоджувався на їхні пропозиції відступати за Дніпро. Натомість Москва розпочала реорганізацію військ. 15 липня 1941 р. було ліквідовано механізовані корпуси (власне, ліквідували їхні штаби, бо самих корпусів уже й не було), залишки 6-ї й 12-ї армії, які втратили зв’язок із командування Південно-Західного фронту, перепідпорядкували Південному фронту. Було сформовано три головні командування: Північно-Західного, Західного та Південно-Західного напрямків. Головне командування останнього напрямку об’єднало управління військами Південного та Південно-Західного фронтів. У вищому командуванні фронтами почалася чехарда, пов’язана з перерозподілом сфер відповідальності. Цим скористалися німецькі штабісти, які розробили операцію з оточення радянських військ.

Двома концентричними ударами з півночі та півдня в районі Умані було відрізано майже 200-тисячне радянське угрупування (залишки згадуваних 6-ї й 12-ї армій під командуванням І. Музиченка та П. Понєдєліна6). Протягом двох тижнів, до 8 серпня 1941 р., дві армії в уманському котлі просто розпалися. Дві армії у складі 7 корпусів, 15 стрілецьких і 5 танкових дивізій припинили будь-який організований спротив. Вермахт захопив до неволі 103 тис. бійців і командирів на чолі з командувачами армій, а також генералами Соколовим, Тонконоговим, Огурцовим, Абранідзе, Прошкіним, заволодів 317 танками (це становило 40 % від чисельності всіх німецьких танків, що діяли на території України!), 858 гарматами. Німецькі війська майже без перешкод широким фронтом вийшли до Дніпра протягом 25—30 серпня 1941 р. Війська Південного фронту були ізольовані від військ Південно-Західного фронту. На лівому березі Дніпра вермахтом було захоплено плацдарми в районі Кременчука, і майже вся Правобережна Україна опинилася в німецьких руках.

6

Генерал П. Понєдєлін, який потрапив до німецької неволі важко пораненим, після німецького полону і 5 років слідства був 25 серпня 1950 р. засуджений Воєнною колегією Верховного суду СРСР до страти.

Реакція Сталіна на катастрофу 6-ї та 12-ї армій була неймовірно гострою. Замість того аби проаналізувати причини оточення крупних сил Червоної армії, причини небажання червоноармійців воювати, замість того щоб докорінно змінити політику, вибачитися перед народом за два десятиліття терору і знищення, пообіцяти політичні та економічні свободи, Сталін вдався до улюбленої практики — залякування і терору, які посилилися з початком війни. 6 липня 1941 р. накази про нещадну боротьбу з дезертирами одночасно з’являються за підписами командувачів Південно-Західного і Західного фронтів. Однак усі зусилля в перші тижні війни були марними. Червона армія продовжувала розсипатися. Після чергового «уманського котла» 16 серпня 1941 р. побачив світ наказ Ставки Верховного Головнокомандування Червоної армії № 270, у якому командири та червоноармійці, які потрапляли до полону, прирівнювалися до «злісних дезертирів», а їхні родини мали піддаватися репресіям.

Тоді як Південно-Західний фронт невпинно йшов до катастрофи, на ділянці Південного фронту — в Бессарабії — ситуація була набагато сприятливішою для Червоної армії. Основними наступальними силами на півдні були слабкі румунські війська. 22—23 червня 1941 р. розпочалися перші зіткнення на ділянці Південного фронту. 2 липня 1941 р. румунська група армій «Антонеску» спільно з 11-ю німецькою армією розпочала масштабні наступальні операції в напрямках на Могилів-Подільський, Кишинів і Дубоссари. Румунський морський десант форсував Дунай і захопив узбережжя Чорного моря на півдні сучасної Одеської області. 3-тя румунська армія була виділена спеціально для захоплення Буковини й міста Чернівці. Саме військам цієї армії вдалося до 5 липня зайняти Чернівці, а до 9 липня повністю розгромити 18-ту радянську армію на території Чернівецької області.

Прорив румунських військ на Буковині поставив під загрозу оточення війська всього Південного фронту, які могли бути обійдені противником із північного заходу. 8 липня 1941 р. 11-та німецька армія розсікла радянське військове угрупування в Молдавії й вийшла до Дністра. 12 липня румунські війська захопили місто Бєльці. Румунським військам вдалося зламати спротив Червоної армії й до 27 липня 1941 р. витіснити її з’єднання за Дністер і відновити лінію румунського кордону станом на 1 червня 1940 р.

Дійшовши до старих румунсько-радянських кордонів, румунські війська зупинилися. Генштаб румунської армії настоював на припиненні бойових операцій і відмові від окупації територій, що належали СРСР до 1940 р. Лише за особистим наполяганням Гітлера маршал Антонеску погодився продовжити участь румунської армії у східній кампанії вермахту. Румунські з’єднання отримали наказ наступати на Одесу. 3 серпня 1941 р. румуни переправилися через Дністер і силами 4-ї армії почали просуватися в напрямку до Одеси.

Радянська Приморська армія (25-та, 95-та стрілецькі та 2-га кавалерійська дивізії), яка була виділена для захисту міста, відійшла на укріплені позиції біля Одеси. Навколо Одеси було споруджено три кільця оборони, Приморська армія була посилена 10 тис. ополченців, двома полками, сформованими з моряків Чорноморського флоту, 54-м стрілецьким полком і 26-м полком військ НКВС. Крім того, до Одеси були направлені залишки розбитих частин Південного фронту. Таким чином, численність одеського гарнізону було доведено до 86 тис. осіб.

4 серпня 1941 р. розпочалася оборона Одеси. До 10 серпня бої йшли на дальніх підступах до міста, але впродовж 11—13 серпня 1941 р. військам 5-го корпусу 4-ї румунської армії вдалося прорвати оборону червоноармійців і вийти на схід від Тилігульського лиману, відрізавши таким чином місто від основних сил Південного фронту. Одеса була повністю блокована з суші. Протягом 18—24 серпня 1941 р. румуни проводили перший штурм Одеси. Ціною надзусиль румунській армії вдалося до кінця дня 24 серпня 1941 р. захопити стратегічно важливий населений пункт Фонтанку, з якого можна було вести прямий артилерійський вогонь по одеській набережній і порту. 28 серпня 1941 р. румуни розпочали другий штурм Одеси, який завершився невдачею.

Тим часом німецькі війська витіснили Червону армію за лінію Дніпра в районі Херсона — це дозволяло німецькому командуванню надати румунським союзникам допомогу під час штурму Одеси. 9 вересня 1941 р. румунсько-німецьке угруповання розпочало третій штурм Одеси. Протягом майже двох тижнів коло Одеси точилися криваві бої, внаслідок яких румунам 21 вересня 1941 р. в південному та західному секторах оборони вдалося вийти до головної оборонної лінії, а в східному секторі оборони прорватися до передмістя. Рятуючи становище, радянське командування перекинуло в Одесу морем додатково 157-му стрілецьку дивізію та низку допоміжних частин. 22 вересня 1941 р. Червона армія завдала несподіваного й потужного контрудару в східному секторі оборони міста. Неподалік поселення Григорівка було висаджено морський десант силою одного полку, а в тил румунським військам викинуто повітряний десант. Внаслідок контрудару було завдано важких втрат 5-му румунському корпусу й відкинуто румунські війська від міста на 8—10 км. Однак успіхи під Одесою не врятували ситуації на Південному фронті.

До 20 серпня 1941 р. німецькі війська захопили весь вигин Дніпра від Черкас до Херсона. Окрім Кременчуцького плацдарму, німці до кінця серпня 1941 р. захопили плацдарми на лівому березі Дніпра в районі Запоріжжя та Дніпропетровська. 20 вересня 1941 р. 11-та німецька армія за підтримки румунських частин розпочала форсування Дніпра в районі Херсона і розгорнула наступ у напрямку на Мелітополь, але згодом повернулася на південь і направилася на Крим. До кінця вересня 1941 р. радянські війська у Приазов’ї були оточені й до 10 жовтня 1941 р. полонені німцями (до полону потрапило 100 тис. чол., вермахт захопив 212 танків і 672 гармати). Користуючись з того, що радянські війська в районі Азовського моря були нейтралізовані, 11-та німецька армія 29 вересня 1941 р. несподівано легко прорвала радянську оборону на Перекопі й увійшла до Криму. 7 жовтня в районі Сімферополя було полонено ще близько 100 тис. червоноармійців, а німецько-румунські війська швидко просувалися на південь півострова. З’явилася загроза втрати головної бази Чорноморського флоту — Севастополя. Враховуючи ці обставини, радянське Верховне головнокомандування віддало наказ про евакуацію Одеси й перевезення військ Приморської армії до Севастополя. З метою відволікти противника з 2 жовтня 1941 р. Приморська армія силами двох дивізій декілька разів атакувала румунські позиції. Під прикриттям цих атак з міста до 16 жовтня було евакуйовано майже 90 тис. військ, 19 танків і бронемашин, майже 400 гармат. 16 жовтня 1941 р. до міста увійшли перші частини румунської армії.

До середини жовтня 1941 р. німецько-румунські війська швидко заволоділи центральною частиною Кримського півострова і вийшли до Керченського півострова й Севастополя. 16 жовтня 1941 р. радянські війська залишили Керч й евакуювалися на Таманський півострів. 16 листопада 1941 р. німецько-румунські війська розпочали облогу Севастополя. 17 грудня 1941 р. внаслідок першого масованого штурму міста німецьким і румунським частинам вдалося захопити панічні висоти над Балаклавою, що погіршувало становище оборонців морської фортеці. Однак скористатися своїми успіхами вермахту не вдалося. 25—31 грудня 1941 р. радянські війська провели Керченсько-Феодосійську наступальну операцію, під час якої зуміли вибити німецькі дивізії з Керчі, Євпаторії, Судака та Феодосії. 29 грудня 1941 р. німецьке командування зняло частину військ з облоги Севастополя й провело контрнаступ, під час якого радянський десант було витіснено з Судака, Феодосії та Євпаторії. Червоній армії вдалося закріпитися лише в Керчі, коло якої було створено новий Керченський фронт.

Таким чином, до кінця 1941 р. німці та їхні союзники румуни змогли повністю оволодіти півднем України. Червона армія утримувала лише Севастополь і частину Керченського півострова в Криму.

Тим часом на київському напрямку запеклі бої розгорілися між німецькими військами 6-ї армії та червоноармійцями, що обороняли київський укріпрайон (КиУр). Довідавшись, що німці вже під самим Києвом, Й. Сталін 11 липня 1941 р. відправив до керівника компартії УРСР і члена Військової ради Південно-Західного фронту М. Хрущова телеграму з відкритими погрозами: «Одержані достовірні свідчення, що Ви всі, від командувача Південно-Західного фронту до членів Військової ради, настроєні панічно і маєте намір відвести війська на лівий берег Дніпра. Попереджаю Вас, що коли Ви зробите хоч один крок у бік виведення військ на лівий берег Дніпра, а не будете до останньої можливості захищати райони УРів на правому березі Дніпра, Вас всіх буде жорстоко покарано як боягузів і дезертирів».

Виправдовуючись від звинувачень, М. Хрущов та М. Кирпоніс 12 липня направили Сталіну телеграму-виправдання, у якій запевнили, що захищатимуть Київ до кінця. Того ж дня, посиливши частини Червоної армії погано підготовленими та легкоозброєними загонами ополченців і винищувальних батальйонів, радянське командування провело низку запеклих контратак на німецькі позиції. Спільними зусиллями регулярних військ і новомобілізованих киян вдалося втягнути вермахт у затяжні бої під Києвом. Однак ціна цих тактичних успіхів була надзвичайно високою.

Після завершення першої активної фази боїв на підступах до Києва в середині липня 1941 р. на фронті перед КиУРом два тижні тривало позиційне протистояння. Тоді ж залишки радянських військ, які сконцентрувалися у Поліській низовині на південь від річки Прип’ять, спробували атакувати німецькі сили з півночі, щоб відкинути їх від Києва. 15 липня 1941 р. війська Червоної армії силою восьми стрілецьких й однієї танкової дивізії намагалися атакувати 6-ту армію німців з району Коростеня. Ці контратаки створювали вермахту «серйозні незручності», тому командування німецьких військ перекинуло на північне крило 6-ї армії її основні ударні сили, і 18 липня в районі Коростеня зав’язалися запеклі бої. Лише 30 липня 1941 р. німцям вдалося відтіснити Коростенське угрупування Червоної армії до Дніпра. Того ж дня, завершивши перегрупування і концентрацію сил, вермахт завдав удару по військах 64-го стрілецького корпусу 26-ї армії, який займав оборону на південь від Київського укріпленого району. Не витримавши натиску потужних сил противника, 175-а стрілецька дивізія і зведений загін генерала П. М. Матикіна після жорстоких боїв відійшли до південної частини Київського укріпленого району, а решта частин корпусу — до Дніпра, на ділянку від Києва до Трипілля.

З 31 липня по 16 серпня 1941 р. вермахт проводив генеральний штурм Києва. 31 липня гітлерівці продовжували вести наступ уздовж шосе Васильків—Київ, намагаючись вийти до рубежів південної частини оборони на ділянці від Білогородки до Мриг і в напрямі на Канів. Німецькі війська намагалися зламати опір частин і з’єднань 26-ї армії й, форсувавши Дніпро в цьому районі, обійти Київ з південного сходу.

8—10 серпня 1941 р. для оборони столиці України було нашвидкуруч створено 37-у армію під командуванням генерала А. Власова, який зарекомендував себе в Києві якнайкраще. До складу армії увійшли 147-а, 175-а, 206-а, 284-а, 295-а стрілецькі дивізії й усі частини Київського укріпленого району. Загальна чисельність захисників міста досягла на той час 87 тис. осіб. Однак це не врятувало столиці України, місто було вже приречене. 21 серпня 1941 р. Гітлер прийняв рішення відкласти наступ на Москву і заволодіти Києвом, Лівобережною Україною, Кримом, Донбасом, Кавказом і Ленінградом. Тобто німецький наступ на Москву було зупинено й основні зусилля вермахту планували скерувати на оточення Ленінграда і знищення Південно-Західного фронту Червоної армії на території України.

25 серпня 1941 р. 2-а армія та 2-а танкова група вермахту були тимчасово виділені з групи армій «Центр» для проведення операцій у зоні відповідальності групи армій «Південь». Ці війська під командуванням Г. Гудеріана протягом двох тижнів зім’яли радянський Брянський фронт (командувач А. Єременко) і 7 вересня 1941 р. прорвалися до Конотопа, зайшовши з півночі в тил військам Південно-Західного фронту. Розуміючи, наскільки загрозливою є ситуація, командування Південно-Західного фронту 10 вересня попросило дозволу на відведення військ на новий рубіж оборони по річці Псел. Однак начальник Генерального штабу Червоної армії Б. Шапошніков після консультацій зі Сталіним заборонив відступ.

Тим часом ситуація для військ Південно-Західного фронту ставала просто катастрофічною. 10 вересня почали наступати війська 1-ї танкової групи й 17-ї армії німців із Кременчуцького плацдарму. 13 вересня 1941 р. начальник штабу Південно-Західного фронту генерал В. Тупиков повідомив Ставку і Генеральний штаб про складне становище військ і ще раз попросив дозволу відвести війська фронту від Києва та Дніпра. Однак Сталін оголосив донесення командувачів фронтом «панічним», звинувативши генералів у боягузтві, й вимагав «уперто битися». Командувач Південно-Західного фронту М. Кирпоніс і його начальник штабу усвідомлювали, що у випадку самочинного відведення військ вони будуть звинувачені у зраді й, за прикладом командувача Західним фронтом Павлова, розстріляні. Здача в полон також не віщувала нічого доброго (командування фронту знало про наказ № 270 Ставки Верховного Головнокомандування від 16 серпня 1941 р., яким полонених оголошували дезертирами, а їхні родини репресували). Тому керівництво Південно-Західного фронту залишилося разом зі своїми військами на місці, вважаючи за краще загинути на полі бою. А вже 16 вересня 1941 р. з’єднання 1-ї та 2-ї танкових груп вермахту зустрілися неподалік містечок Лохвиця та Лубни, перерізавши таким чином комунікації фронту й оточивши майже 900-тисячне угрупування радянських військ. З київського «котла» вдалося вийти лише декільком десяткам тисяч людей (до 20 тис. чол. вивів з оточення командувач 37-ю армією А. Власов). Сотні тисяч загинули або розбіглися лісами та навколишнім селами, 665 тис. здалися в полон німцям. Більшість командирів і бійців Червоної армії в Київському котлі не бажали чинити опору або вириватися на схід, віддаючи перевагу німецькому полону. Така тенденція була відзначена в наказі Ставки Верховного головнокомандування № 001919 від 12 вересня 1941 р., у якому стверджувалося: «На всіх фронтах наявні численні елементи, які навіть біжать назустріч ворогу і при першій же зустрічі кидають свою зброю і тягнуть за собою інших… тоді як кількість стійких командирів і комісарів дуже невелика».

19 вересня 1941 р. німці увійшли до Києва, а 20 вересня в районі урочища Шумейкове коло Лохвиці були оточені залишки 289-ї дивізії, з якими перебував штаб і військова рада Південно-Західного фронту, а також штаб 5-ї армії. Після трьох діб блукання навколишніми лісами й полями, перестрілок з німцями більшість оточених потрапили до полону або загинули. Серед загиблих були командувач фронту М. Кирпоніс, член військової ради фронту М. Бурмистренко, начальник штабу фронту В. Тупиков. Таким чином, Червона армія втратила гігантське військове угрупування, 21 генерала, десятки тисяч кадрових офіцерів, масу військового майна. Вермахт захопив 3718 гармат і 884 танки (це більше, ніж було гармат і танків в усій німецькій групі армій «Південь»!).

Німецькі війська без особливих проблем заволоділи Лівобережною та Слобідською Україною, створивши загрозу оточення військам Південного фронту. 2 жовтня 1941 р. 17-та німецька армія і 1-ша танкова група розгорнула наступ в напрямку річки Донець, а 6-та армія — в напрямку на Харків, Бєлгород і Курськ. 17 жовтня 1941 р. 1-ша танкова група форсувала Донець і 20 жовтня німці захопили Сталіно (зараз — Донецьк), а на півдні просунулися до Таганрога. 24 жовтня передові частини вермахту увійшли до Харкова, а до 2 листопада перетнули сучасний україно-російський кордон і зайняли Бєлгород та Курськ. На півдні, долаючи осіннє роздоріжжя, німці захопили 21 листопада Ростов-на-Дону, але несподівано потужний контрнаступ радянських військ змусив їх покинути 29 листопада 1941 р. це місто і закріпитися на річці Міус. До кінця грудня 1941 р. вермахт зайняв майже всю територію України, лише декілька районів Харківської та Луганської областей, Севастополь і Керч продовжували перебувати в руках Червоної армії. Активні бої на території України стихли.

До кінця осені 1941 р. ставало дедалі зрозуміліше, що німецький план блискавичної війни пробуксовує, рівно ж як зазнають невдачі намагання Червоної армії зупинити просування німців уперед. До грудня 1941 р. німцями та їхніми союзниками було розбито 300 дивізій Червоної армії, захоплено в полон 3,9 млн червоноармійців, понад 1 млн 200 тис. загинули (вермахт втратив 300 тис. убитими). Незважаючи на зрив графіку виконання плану «Барбаросса» німецькі війська отримали колосальні перемоги, до листопада 1941 р. зайняли стратегічно вигідні позиції неподалік радянської столиці, мали перевагу в людях (у 1,3 разу), гарматах (у 1,9 разу) та літаках (у 2,1 разу).

У лютому 1942 р. німцям вдалося стабілізувати фронт. У березні й на початку квітня 1942 р. командування вермахту, користуючись роздоріжжям, яке не дозволяло проводити активні бойові операції Червоній армії, вирівнюючи лінію фронту, відвело свої війська ще далі на захід. Таким чином, в окремих місцях фронт посунувся на 400 км на захід від тієї межі, якої досягнув у грудні 1941 р.