Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення
Корпус артилерії
Артилерія в гетьманській армії була одним з небагатьох родів військ (поряд із найманими), що мав постійно існуючі форми організації та фінансування, зберігаючи їх як під час війни, так і в мирний період. Військово-адміністративно вона поділялася на «Генеральну армату», що перебувала в диспозиції вищого командування, та полкову й сотенну, що контролювалися й утримувалися місцевими владами (козацькою адміністрацією, а також магістратами й ратушами). З точки зору тактико-технічних характеристик і призначення гарматний парк складався з польової, облогової та гарнізонної артилерії, кожна з яких мала своє бойове застосування (відповідно, вогневу підтримку військ на полі бою, знищення або захист фортифікаційних споруд).
Головним розпорядником артилерії вважали генерального обозного, котрому в управлінні допомагала спеціальна Канцелярія генеральної артилерії. Усю сукупність «арматних служителів» можна умовно поділити на дві групи: власне урядників та служителів (штаб (гарматні осавул, писар, хорунжий, отамани), канцелярію ГА (канцеляристи, підканцеляристи, економ, префект, фельдшер, музиканти), бойовий склад (гармаші, пушкарі)) і допоміжний персонал (господарі, дозорці, шафарі, наглядачі, старости, ключники, двірники, конюші, коновали, стадники, скотарі, римарі, ковалі, слюсарі, стельмахи, фурмани, погоничі). Функціонально особовий склад артилерійських контингентів («арматні слуги») поділявся на дві головні групи: гармашів, котрі ладували гармати для пострілу, розвертали та викочували їх на вогневі позиції, доглядали гарматне начиння, фури й коней, та пушкарів, що займалися наведенням і прицілюванням, ладуванням боєприпасів (бомб, картечей), здійснювали командування артилерійськими розрахунками.
Штаб-квартирами артилерії, як правило, були гетьманські столиці. Там же розмішувалися склади, арсенали та ливарні. Найбільшими осередками гарматного лиття в Козацькій Україні були Чигирин, Короп, Полтава, Чернігів, Батурин та Глухів. Виробництво боєприпасів і пороху мало здебільшого кустарний характер. Україна традиційно належала до одного з найбільших у Європі продуцентів головних інгредієнтів пороху — поташу й селітри. Ці промисли перебували під контролем гетьманської та полкових влад, сплачуючи до скарбу податки у вигляді частки виробленої продукції. Російська влада намагалася контролювали виробництво порохової сировини, а надалі й самого пороху. Так, з 1739 р. вироблення та продаж пороху мали перебувати під контролем російського намісника в Гетьманщині; 1742 р. було закрито найбільше порохове підприємство — Шосткінський пороховий завод. Усі ці обмеження вдалося скасувати лише за правління Кирила Розумовського.
Сам артилерійський парк складався як із гармат власного виробництва, так і трофеїв, захоплених у війнах із поляками і турками. Сумарна кількість артилерії гетьманської армії наприкінці XVII — на початку XVIII ст. дорівнювала близько 400 одиниць. Конструктивно гармати поділялися на польові (картауни, фальконети) та облогові (мортири) різних калібрів. На початку 1760-х рр. з ініціативи гетьмана Розумовського було розпочато відливання перших серійних гармат за уніфікованими калібрами.
