Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення
Наймані війська
Майнова диференціація козацтва й поляризація його політичних симпатій, що оприявнилися в часи Руїни, показали, що воєнний організм гетьманату є доволі вразливим. Козацьке військо погано слухалося наказів, потерпало від вад постачання, котре в умовах постійних війн і неврожаїв не могло бути справним. Крім того, рокову роль відігравали й коливання політичних симпатій козацтва, котрі шкодили дисципліні та організованості.
Альтернативою козацькому війську стали контингенти найманців, котрі з’явилися в гетьманській армії вже за часів Хмельницького, поступово утворивши військо, окреме від козацького. Перевагою найманих формувань був їхній професіоналізм, постійний характер служби і, що найголовніше, — політична лояльність (вони контролювалися й фінансувалися гетьманською владою й не залежали від регіональних старшинських кланів).
Перші наймані формування складалися з татарської кінноти й солдатів коронних військ «чужоземного автораменту», що перейшли на бік повстанців у 1648—1649 рр. Гетьманський уряд намагався перевербовувати західноєвропейських найманців, що служили в польській армії, та вести самостійні вербунки у Східній Європі. Утім, це було непростою справою, до того ж іще й дуже витратною. Тому більшість найманого корпусу формувалася з числа місцевого населення — випищиків, показачених селян тощо, а іноземці служили лише на офіцерських посадах. Гадяцькі пункти застерігали існування 10-тисячного затяжного (найманого) війська, що мало спеціальні джерела фінансування; для нього мав бути складений окремий збірник військових правил (статут). За правління Виговського та його наступників найманий корпус організовувався за «німецькими» західноєвропейськими взірцями, поділяючись на кавалерію (драгунів) та піхоту (мушкетерів). Драгуни складали проміжну формацію між піхотою та кавалерією, будучи власне «кінною піхотою», яку застосовували там, де виникала необхідність завдати раптового вогневого удару, швидко організувати оборону або штурм якоїсь позиції. Пересуваючись верхи в походах, вони спішувалися перед атакою, шикуючись до бою у шеренги як мушкетери. Озброєння й амуніція були західноєвропейського типу з певними регіональними особливостями: легкий мушкет, пістолі, шабля (зрідка палаш), іноді короткі піки. Аналогічним чином організовувалася й німецька піхота, котра, судячи з усього, на відміну від західноєвропейських аналогів, де існували пікінери та мушкетери, складалася лише з мушкетерів. Озброєння найманої піхоти складалося з мушкетів, шпаг і шабель.
Утім, наймані формування західного зразка були занадто дорогими для державного бюджету, тому їхня кількість лишалася незначною. Альтернативою їм стали наймані полки, зорганізовані за козацьким взірцем, укомплектовані «охотниками» (волонтерами) переважно з числа покозачених селян, міщан, почасти декласованих елементів, котрим не знайшлося місця в традиційних суспільних структурах і яких вабило вояцьке щастя. Гетьманський скарб постачав охотницьким полкам «барву» (одноманітний одяг, попередник уніформи), зброю, боєприпаси й грошове забезпечення. У мирний час полки розташовували постоєм («лежами») у містечках і селах, звідки їм доправлялося продовольство й фураж («стація»).
Набори найманців мала право проводити лише гетьманська влада, призначаючи в охотницькі частини полковників і старшину, що були їй особисто відданими. У такий спосіб гетьмани намагалися позбутися силової монополії старшини, котра маніпулювала політичними та майновими інтересами рядового козацтва, й сформувати бойовий кістяк постійної армії. Чисельність охотницьких полків значно зросла в період Руїни. Так, у військах Павла Тетері й Петра Дорошенка їхня чисельність коливалася від 4000 до 10 000, а в Лівобережній Гетьманщині часів Івана Мазепи сягнула 12 000 вояків. Наймані полки добре зарекомендували себе й у війнах проти татар і турків останньої чверті XVII ст., охороні кордонів Гетьманщини.
В організаційному відношенні охотницький корпус поділявся на піхоту (сердюків) та кінноту (компанійців). Сердюцькі полки мали різну чисельність (від 500 до 1200 чол.), поділяючись на сотні сталої чисельності. Їхньою особливістю було одноманітне вогнепальне озброєння — мушкети. Частина сердюцьких полків, подібна до драгунів, була кінними, пересуваючись верхи, але бій вела в пішому строю. Компанійські полки зазвичай мали меншу чисельність — від 300 до 700 чол. Їхнє озброєння складалося з карабінів, ручниць і бандолетів (легких кавалерійських рушниць), луків, шабель і списів.
Після поразки мазепинського виступу більшість найманих частин була знищена в обложеному Батурині й протягом бойових дій 1708—1709 рр. Вбачаючи в охотницькому війську силове опертя для гетьманської влади, російський уряд 1726 р. ліквідував як рід війська найману піхоту, дозволивши утримання лише трьох (з 1728 р.) компанійських полків. Чисельність цих формувань не перевищувала 1500 чол., перетворивши їх на частину надвірної гетьманської гвардії. Спроби гетьманів Апостола та Розумовського реорганізувати наймані полки в повноцінний корпус, повернувши їм бойове значення, не увінчалися успіхом частково через протидію російського уряду, частково через фінансові труднощі. 1775 р. компанійські частини переформували у легкокінні полки російської регулярної армії.
