Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Українське військо Козацької доби (1648—1775)

Військово-політична історія України Козацької доби

Період кінця XVII—XVIII ст. займає особливе місце в історії будь-якої європейської країни. Причин для цього є декілька. Цей час звичайно називають початком відліку нової історії європейської цивілізації, котра, залишивши позаду добу Середньовіччя, виходила на принципово новий, відмінний від попереднього етап свого розвитку. Він був пов’язаний із розширенням товарного виробництва, формуванням міжконтинентальної торгівлі й капіталістичного ринку, які співпали в часі з докорінними змінами в соціальній структурі суспільства, відмиранням старих (земельна аристократія) і виділенням нових верств населення (буржуазія, наймані робітники, служиле дворянство тощо). Глобальні зміни в соціальному, економічному і релігійному житті спричинили нові явища й у політичній історії. Недаремно XVII ст. називають «залізним» або «століттям солдатів», позначаючи в такий спосіб жорстокі релігійні й династичні війни, селянські рухи та революції, що спустошували Європу. У полум’ї воєнних конфліктів народжувалося те, що згодом назвуть європейською цивілізацією.

Загальноєвропейські тенденції повною мірою відбилися в цей час і в українській історії. Центральною подією періоду була, безумовно, Козацька революція середини XVII ст., яка активізувала нову політичну еліту — козацтво — й спричинилася до глобального переоблаштування соціального устрою, релігійної ситуації, форм власності. У результаті цієї революції на політичній карті Європи постала нова держава — Військо Запорозьке (Гетьманщина), поява якої майже на сто років запрограмувала всі визначні зміни в системі міжнародних відносин, посприявши занепаду однієї з найпотужніших країн — Речі Посполитої (Польщі) й посиленню ролі Московської (Російської) держави. Нарешті, козацька еліта була одним з творців власне національної ідеології, яка ґрунтувалася на ідеях політичної автономії, прав особи й договірних засад у відносинах із сусідами «козацького» (українського) народу.

Саме козацтво стало в авангарді чергового антиурядового виступу, початок якого припав на 1648 р., ознаменувавши розгортання потужної станової революції. Коронний уряд не одразу збагнув масштаби й можливі наслідки повстання, сприйнявши його як черговий козацький бунт. Утім, цього разу, на відміну від попередніх повстань, підтримка козацтва міщанами й селянами була набагато масовішою й дієвішою, охопивши всю Лівобережну, Наддніпрянську Україну й значну частину Правобережжя. Покозачені маси поповнювали військо Хмельницького, з їхнього числа стихійно формувалися повстанські загони, котрі при підтримці союзних відділів кримського хана протягом літа—осені 1648 р. практично знищили польські війська на більшості територій українських воєводств. Кульмінацією перемоги повстанського війська була Зборівська битва в серпні 1649 р., після якої польський король Ян Казимир був змушений погодитися на підписання мирного трактату з козаками, котрий оформив головні територіальні та політико-адміністративні контури козацької держави.

Перший етап революції тривав до 1651 р. — поразки повстанського війська під Берестечком і укладення невигідного Білоцерківського миру. У цей час народилася козацька держава, більш-менш чітко визначилися її територіальні межі, органи цивільної та військової адміністрації, політичні угрупування в середовищі еліти. Козацький стан виразно заявив про свою першість у політичному житті, поступово усуваючи з нього селянство й міщан (посполитих). Після Берестечка гетьманська влада, котра періодично була вимушена йти на компроміси з поляками й частково відновлювала старі передреволюційні повинності (особливо на користь свого традиційного союзника — православної церкви), дедалі частіше наражалася на конфлікти з дрібним козацтвом і покозаченими селянами. Одночасно ускладнюється й міжнародне становище гетьманату, котрий втрачає підтримку з боку Кримського ханату.

Під час другого етапу, котрий охоплював 1651—1654 рр., точилася боротьба за відстоювання головним чином територіальних завоювань Козацької революції, особливо в районі Правобережної України та Поділля. На середину 1650-х рр. виснаження людського та економічного потенціалу Гетьманщини безперервними війнами та неврожаями, її тимчасова міжнародна ізоляція спричинилися до вироблення політичною елітою стійкого курсу на пошук зовнішньої підтримки як необхідної умови збереження козацької державності. На роль протектора Гетьманщини рівною мірою претендували Османська імперія, з якою в уряду Хмельницького склалися традиційно приязні зв’язки ще з початку війни, та Московська держава. Саме з останньою в березні 1654 р. було укладено договір (в літературі його називають Переяславським, за місцем проведення попередніх переговорів, що відбулися в січні 1654 р.), згідно з яким Гетьманщина переходила під протекцію й оборону московського царя. Обидві сторони вкладали в нього різний зміст, а отже, й по-різному дивилися на перспективи свого співіснування: козаки сприймали його як рівноправну угоду, котра гарантувала б гетьманату військову допомогу, залишаючи при ньому фактичну незалежність з усіма «стародавніми правами та вольностями», тоді як Москва прагнула одностороннього підпорядкування Війська Запорозького своїм інтересам, здобуття повного політичного та економічного контролю над ним. Так чи інакше, але Переяславська угода мала значний вплив на формування козацької державності й політичної свідомості старшини ще й тому, що була першим прецедентом юридичного відокремлення козацької автономії від Польщі й, отже, визнання цієї автономії як суб’єкта міжнародного права з власним устроєм, адміністрацією й політичною елітою.

Заключний етап революції припав на 1654—1657 рр. Особливе значення в ньому мали два останні роки, коли Хмельницький і старшина, стикнувшись із непослідовністю московської політики (йдеться про укладення сепаратного перемир’я росіян з поляками в 1656 р., що йшло всупереч переяславським домовленостям), вдалися до пошуку нових міжнародних партнерів і зробили спробу побудувати потужну антипольську коаліцію. Продовженням цього курсу й свідченням самодостатності Гетьманщини, лише ситуативно зв’язаної союзом з Московією, можна вважати укладення українсько-шведської угоди 1657 р. в Корсуні. Певної завершеності (втім, ще не остаточної) набули державотворчі процеси, зокрема наприкінці 1657 р., коли зі смертю Богдана Хмельницького вперше відбулася передача найвищої влади в країні й було обрано нового гетьмана, визначилися території України, на які поширився козацький устрій.

Держава Хмельницького була молодим утворенням, якому доводилося боротися за існування, утверджувати свою роль на міжнародній арені й водночас визрівати як державному організму, шукати оптимальний шлях розвитку політичної системи, адміністративного апарату, збройних сил, суспільних відносин. Поєднання цих факторів часто дуже несприятливо відбивалося на історії Війська Запорозького. Уже незадовго до смерті Хмельницького стало очевидним, що Московська держава, котра, всупереч Переяславським домовленостям, уклала сепаратне перемир’я з Польщею й намагалася через поширення своїх військових залог на Лівобережжі активно втручатися у внутрішні справи Гетьманщини, вже не є для неї актуальним союзником. Спроба знайти альтернативу Москві втілилася в утворенні наприкінці 1656 р. українсько-трансильвансько-шведсько-бранденбурзького військового союзу, спрямованого проти Польщі, й пошуках нового протектора. Утім, ці події співпали зі смертю Богдана Хмельницького й необхідністю обрання нового гетьмана. Це був перший прецедент зміни політичної влади в гетьманаті, що наразі не мав відпрацьованої процедури, ґрунтуючись на козацьких звичаях. У боротьбі за гетьманську булаву зіткнулося одразу кілька політичних угрупувань в старшинському середовищі, котрі мали різне соціальне походження, зовнішньополітичну орієнтацію й погляди на майбутнє держави.

Герб Війська Запорозького з літопису Григорія Грабянки

Одну з них очолював генеральний писар Іван Виговський (1657—1659), проголошений на старшинській раді гетьманом. Виговський прагнув трансформації соціально-політичного устрою за річпосполитським зразком, себто збереження тієї моделі суспільних відносин, що існували до революції, лише з урахуванням збільшення ролі козацької верстви, котра в житті країни заступила руську шляхту. Зневірившись у московській підтримці й відчуваючи з боку царського уряду загрозу суверенітету козацької держави, гетьман спробував повернутися під протекцію польського короля. Угода, підписана з цього приводу у вересні 1658 р. в Гадячі, застерігала перетворення Козацького гетьманату у Велике князівство Руське, яке мало стати рівноправним членом оновленої польсько-литовсько-руської федерації. Внутрішня модель цієї держави являла собою своєрідний синтез нових козацьких форм державності й старих шляхетських. Компромісна за своєю суттю Гадяцька угода виявилася нежиттєздатною, оскільки не задовольняла ані більшість козацтва, що бачила в ній спробу реставрації старих порядків, ані поляків, котрим не вистачило поступливості й розважливості, аби її сприйняти. Невдоволення політикою Виговського серед козацтва й частини старшини було настільки сильним, що навіть серія перемог над московськими військами (зокрема, в битві під Конотопом 28 червня 1659 р.) не змогла врятувати його владу.

У жовтні 1659 р. на генеральній раді в Переяславі, в присутності потужного московського війська, котре, користаючись з антигетьманських заворушень, знов вступило до України, черговим гетьманом було проголошено сина Богдана Хмельницького — Юрія. Тоді ж новообраний гетьман під тиском збройної сили підписав нову редакцію Переяславських (або так званих «других Переяславських») статей, котрі повертали гетьманат під московську протекцію. Зокрема, гетьманське правління позбавляли права ведення самостійної зовнішньої політики, заміщення генеральних і полковничих урядів, козацтву й старшині заборонялося самостійно, без згоди царя скидати гетьманів і обирати нових. Контроль над внутрішньополітичною ситуацією в Гетьманщині, якого постійно прагнула Москва, відтепер мав забезпечуватися російськими залогами в Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині, Брацлаві та Умані. Таким чином, гетьманат втрачав ознаки політичної автономії, перетворюючись на автономію адміністративну. Проте після їх прийняття суспільно-політична криза в Україні досягла піку. Частина козацької старшини (в основному в правобережних полках), котра продовжувала орієнтуватися на Польщу як на основного зовнішньополітичного партнера, під час невдалої для українських військ кампанії 1660 р. схилила гетьмана Хмельницького до підписання Слободищенського трактату, що фактично перетворював гетьманат на провінцію Речі Посполитої. Не здатного до проведення самостійної політики Хмельницького в 1663 р. змінив на гетьманстві Павло Тетеря (1663—1665). Тим часом незадоволена з цього лівобережна старшина в червні 1663 р. сепаратно проголосила своїм гетьманом Івана Брюховецького (1663—1668). Таким чином колись єдина козацька держава, створена Богданом Хмельницьким, втратила територіальну єдність, розколовшись на два гетьманати.

Цей розкол став можливим у першу чергу через внутрішні причини. Правобережна старшина, в середовищі якої було чимало представників української шляхти й старих реєстрових козаків, прагнула побудови козацької держави, в загальних рисах подібної до шляхетської республіки в Польщі, спираючись на засади станової демократії. На Лівобережжі, де цінності річпосполитської політичної культури не були настільки вкоріненими, політичні лідери, що походили з дрібного козацтва, селян і міщан, вбачали єдиний можливий шлях до соціальної стабілізації й розв’язання політичних конфліктів у наверненні в московську протекцію, коли б цар виступав найвищим арбітром і регулятором суспільно-політичних відносин. До протистояння на рівні еліт додалися жорстокі й руйнівні виступи незаможного козацтва (черні) та селян, незадоволених розширенням соціальної ролі старшини, її збагаченням і поступовим перетворенням на закриту касту.

Розкол Гетьманщини по Дніпру був закріплений польсько-­російським Андрусівським перемир’ям 1667 р., котре визначило державну приналежність ліво- та правобережного гетьманатів аж до кінця XVII ст. Варто підкреслити, що Андрусівське перемир’я, як це не парадоксально, спричинилося до поступової стабілізації на Лівобережжі й поступового завершення тут Руїни. Під час обрання на гетьманство Дем’яна Многогрішного 1669 р. українська старшина домоглася в царських посланців ухвалення Глухівських статей, котрі частково відновлювали положення вигідних для України Березневих статей 1654 р. Старшина і наступні гетьмани, зберігаючи лояльність у відносинах з Москвою, послідовно відстоювали суверенітет Гетьманщини. У внутрішній політиці стабілізація проявилася в зміцненні гетьманами своєї персональної влади, фінансової самостійності, унезалежненні від впливів рядового козацтва. Найвищого розквіту Лівобережна Гетьманщина досягає в останній чверті XVII ст., коли, спираючись на родові клани в старшинському середовищі, залежне від себе наймане (охотницьке) військо Іван Самойлович та Іван Мазепа придушують останні виступи антигетьманської опозиції й покозаченого селянства, забезпечують територіальну цілісність держави, намагаючись максимально обмежити втручання Москви у її внутрішнє життя.

Кардинально інша ситуація склалася в Правобережній Україні, де в 1660-х рр. змагалися за владу декілька гетьманів. Послідовної пропольської орієнтації дотримувався Михайло Ханенко (1669—1674), котрий контролював переважно північну частину Правобережної Наддніпрянщини. Власних претендентів на гетьманство періодично висувала також Запорозька Січ, політична еліта якої намагалася активно впливати на суспільне життя гетьманату. Однак найбільш цілеспрямованою й успішною була діяльність правобережного гетьмана Петра Дорошенка (1665—1676), обраного в 1665 р. замість П. Тетері. Намагаючись об’єднати право- та лівобережний гетьманати, Дорошенко спочатку спирався на союз із Польщею, але після укладення Андрусівського перемир’я прийняв турецький протекторат. Турки, котрі готувалися до серії війн із центральноєвропейськими державами, виявилися актуальними союзниками, допомігши Дорошенку підкорити Правобережжя й навіть на деякий час встановити владу над Лівобережною Гетьманщиною. Утім, його не визнала місцева старшина, а на Правобережжі зростало невдоволення заграваннями Дорошенка з турками й татарами, котрі спустошували козацькі полки, забираючи в полон місцеве населення. 1676 р., напередодні вирішального зіткнення на українських землях двох найпотужніших протекторів місцевих еліт — Туреччини й Московії, зневірений у своїх цілях і позбавлений підтримки, Петро Дорошенко зрікся гетьманської булави.

Наслідки Руїни виявилися фатальними для України. Після зречення Дорошенка Правобережна Гетьманщина практично перестала являти собою цілісне й самостійне державно-політичне утворення, перетворившись у ході безперервних війн кінця XVII ст. в справжню пустку. Більшість міських центрів і населених пунктів тут було знищено, а демографічні втрати сягали 65—70 % від загальної чисельності населення. Без перебільшення можна сказати, що з-посеред інших регіонів Європи XVII ст., які постраждали від воєнних подій, обсяги матеріальних і людських втрат Правобережжя не знали собі рівних. Стабілізація соціального життя, відновлення торгівлі й ремесел, сільського господарства відбудеться тут лише у XVIII ст. Менш вбивчою виявилася Руїна для Лівобережної України, котра в складі Російської держави зберегла адміністративну автономію, базовану на козацькому устрої.

За доби Руїни сформувалися нові геополітичні реалії, пов’язані головним чином із зростанням в Центрально-Східній Європі ролі Московської держави. На тлі послабленої Козацькою революцією та виснажливою війною зі шведами 1655—1660 рр. Польщею Москва виглядала куди більш могутньою силою, що здатна посісти роль лідера в цьому регіоні. Зміцнення її позицій ясно засвідчило Андрусівське перемир’я, підписане в січні 1667 р., згідно з яким Польща відмовлялася від претензій на Лівобережну Україну, зберігаючи за собою Правобережжя. Київ на два роки залишався під московською владою, але згодом мав бути переданий полякам. Утім, Андрусівська угода мала вирішальне значення не тільки для Московії, а й для України, узаконивши розкол колись єдиної держави Хмельницького на дві частини й розмежувавши в них сфери впливу двох найсильніших сусідів, по-різному вплинувши на подальшу історію козацької державності по обидва боки Дніпра. Закріплення розколу Гетьманщини на міжнародно-правовому рівні призвело також і до формування нового напряму політики право- та лівобережних гетьманів — боротьби за її возз’єднання, відновлення територіальної цілісності козацької держави. Претензії на гетьманство «обох боків Дніпра», що не полишали свідомість політиків навіть у XVIII ст., штовхали їх на укладення нових союзницьких угод із сусідами, формування військових коаліцій тощо.

Це протиборство співпало в часі з черговим періодом османської експансії в Європі. Намагаючись утвердитися в її східній частині, Туреччина спочатку надає Дорошенку збройну підтримку у війні проти Польщі. Після серії поразок коронного війська на Правобережній і Західній Україні поляки в 1672 р. були змушені підписати невигідний для них Бучацький мир, за яким до Туреччини відходило Поділля. Спроба реваншу у наступній польсько-турецькій війні не тільки не принесла Речі Посполитій успіху, але й спричинилася до втрати частини Правобережжя, котре передавалося Дорошенку. Успіхи Туреччини та її українських союзників виявилися абсолютно приголомшливими для Європи, відкривши шлях для просування османської експансії на захід.

Спробою загальмувати її та повернути спірні українські землі зробила Московська держава, розпочавши за підтримки Лівобережної Гетьманщини нову війну за Правобережне Придніпров’я. Упродовж 1677—1679 рр. московські та гетьманські війська відбили кілька потужних вторгнень турецької армії, у тому числі похід 1678 р., очолений султаном Мухаммедом ІV, але були змушені назавжди залишити Правобережжя з першопрестольною гетьманською столицею Чигирином. По суті, програна війна завершилася 1681 р. підписанням Бахчисарайського миру і зреченням Московію претензій на Правобережну Україну.

На початок 1680-х рр. стало очевидним, що зупинити просування османської експансії в Європі, на вістрі якої опинилися українські землі, можна було лише спільними зусиллями кількох держав. Така антитурецька коаліція під назвою «Священна ліга» у складі Австрії, Венеції та Ватикану зорганізувалася 1684 р. Однак було ясно, що до тих пір, поки до неї не увійдуть Польща та Росія — найближчі сусіди й противники Туреччини, дії держав цього військового альянсу не будуть успішними. Лише 1686 р. польським і московським дипломатам вдалося домовитися про спільні антитурецькі дії. «Вічний мир», підписаний цього року, остаточно розмежовував сфери впливу Польщі й Росії по Дніпру, Київ залишався під російською протекцією. Таким чином, саме українські землі стали розмінною монетою в процесі пошуку компромісу між союзниками по антиосманській коаліції.

У черговій війні успіх був на боці союзників, котрі змогли завдати туркам кількох нищівних ударів на Середземномор’ї, Правобережній Україні й Приазов’ї. Зокрема, в походах на Крим 1687—1689 рр., у взятті Азова у 1696 р. відзначилися й українські полки. Туреччина була змушена відмовитися від Поділля й Брацлавщини на користь Польщі, а за умовами Константинопольського миру 1700 р. визнавала владу Росії над Запорозькою Січчю; землі від Запорожжя до Перекопу мали стати нейтральними.

XVII ст. закінчувалося грандіозним поділом земель у Центрально-Східній Європі, котрий супроводжувався жахливими війнами й тривалим дипломатичним протистоянням найпотужніших держав цього регіону — Польщі, Туреччини й Росії. Об’єктом їхньої боротьби починаючи з середини століття стали українські землі, на яких у результаті Козацької революції виникло нове державне утворення — Військо Запорозьке. Граючи від початку революції роль активного суб’єкта міжнародних відносин, козацька держава під впливом внутрішньої нестабільності й зовнішніх втручань поступово її втрачає. Уже в 1660-х рр. території колишньої держави Хмельницького стають предметом торгу між сусідами, зацікавленими в їхньому розділі. Козацькі еліти по обидва боки Дніпра впродовж наступного періоду намагалися грати на зіткненні цих інтересів, періодично пробуючи взяти ініціативу до своїх рук, однак так і не спромоглися відновити територіальну цілісність Гетьманщини. Піковою точкою розвитку козацької держави стало гетьманування Івана Мазепи (1687—1709). Достатньо послідовно дотримуючись проросійського курсу у зовнішній політиці, Мазепа з початку XVIII ст., коли під впливом Петровських реформ підважуються основні гарантії автономного устрою Гетьманщини, починає шукати нового протектора для козацької України. Зміни в політичному курсі Росії передбачали зменшення самостійності автономій, уніфікацію їхнього устрою відповідно до загальноросійських стандартів і максимальне використання місцевих людських та економічних ресурсів. Така політика загрожувала вже не частковою, як було до того, а цілковитою ліквідацією автономії Гетьманщини. В її обороні виступила частина української еліти на чолі з гетьманом Іваном Мазепою, котра спробувала спертися на підтримку ворожої до Москви Швеції. 1705 р. гетьман зав’язує стосунки з польським королем Станіславом, а за його посередництвом — з головним політичним суперником Петра І, шведським королем Карлом ХІІ. У жовтні 1708 р., після вторгнення шведських військ на Лівобережжя, Мазепа зі своїми прибічниками й частиною гетьманського війська переходить на бік короля, підписуючи угоду про оформлення шведського протекторату над Україною як незалежною державою. Позбувшись через жорстокі репресії російського війська, підтримки значної частини старшини й козацтва, гетьман був змушений спиратися головним чином на шведів. Однак після поразки королівської армії під Полтавою разом із Карлом ХІІ Мазепа змушений був залишити Україну. Поразка військових планів шведського короля Кала ХІІ автоматично спричинилася й до поразки його українських спільників. Справу визволення України з-під московської влади спробував активізувати наступник Мазепи, Пилип Орлик (гетьман Правобережної України в 1710—1714 рр., голова української політичної еміграції (1714—1742), обраний на гетьманство еміграційною старшиною й козацтвом за межами Гетьманщини. Після елекції поміж новообраним гетьманом — керівником держави та старшиною й козацтвом («політичним народом») було укладено угоду, що мала назву «Конституція прав і вольностей Війська Запорозького» («Pacta et constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis»). Відтепер влада, як результат договору між володарем і політичною верхівкою суспільства, юридично закріплювалася і в козацькій державності — Орлик, подібно до польських монархів, отримуючи булаву, мав присягнути на дотримання «договірних пактів». Головне місце конституція відводила каркасу й вузлам державного механізму, гідного «вільної нації». Як це не дивно, але сам Пилип Орлик заклав у нього і певні обмеження гетьманської влади, які забезпечувалися традиційною системою старшинських виборних урядів. Саме верхівка козацького стану — старшина — мала творити верхню палату українського парламенту (Генеральну раду), до якої долучалася палата «послів» (депутатів), обраних від реєстрового козацтва і запорожців. Гетьман мав право вирішувати всі найважливіші справи лише спільно з радою, скликаючи її не рідше трьох разів на рік. Очільник козацької держави зберігав за собою функцію її репрезентації на зовнішньополітичній арені, координування діяльності генеральної та полкової старшини, командування збройними силами.

Провал Мазепинського повстання і військові поразки орликівців пришвидшили нівеляцію прав Гетьманщини. Обраний на гетьманство Іван Скоропадський (1708—1722) правив країною під наглядом спеціального російського резидента, котрий повідомляв царя про всі скільки-небудь значні кроки гетьмана. Скориставшись «зрадою» Мазепи, царський уряд дедалі активніше починає втручатися і в кадрову політику, призначаючи через голову гетьмана козацькими полковниками російських офіцерів. Цю систему було закріплено указом 1715 р. згідно з яким гетьман мав право подавати на височайший розгляд лише кандидатури полковників, з яких достойних затверджував сам цар. Намагаючись поставити під контроль фінанси, а також узгодити торговельну політику з інтересами російської скарбниці, протягом 1714—1718 рр. уряд Петра І запроваджує укази про «заповідні товари», котрі заборонялося вивозити на Захід, минаючи порти на російській Півночі. Пік обмежень і утисків автономних прав Гетьманщини припав на 1722—1723 рр., коли по смерті І. Скоропадського було заборонено проводити вибори нового гетьмана. Замість нього вводилося правління Малоросійської колегії — органу російської влади, підпорядкованого Сенату, що мав здійснювати контроль над виконанням царських указів, стягувати податки й провіант для потреб російської армії. Практично всі питання цивільного, військового, фінансового та судового управління, котрі мали вирішуватися спільно з тодішнім наказним гетьманом Павлом Полуботком і Генеральною військовою канцелярією, Малоросійська колегія вела самостійно. Спроба опору такій політиці, вчинена українською старшиною 1723 р. не дала жодних результатів, а найбільш активні її учасники на чолі з Полуботком були ув’язнені.

Певна зміна у політиці щодо Гетьманщини стала помітною після смерті Петра І, коли в 1727 р. було ліквідовано Малоросійську колегію і проведено вибори нового гетьмана, яким став Данило Апостол (1727—1734). Однак ця лібералізація, уповільнивши темпи, не скасувала основного принципу російської політики, незмінною метою якої продовжувала лишатися повна ліквідація автономії. Вже після смерті Апостола з 1734 по 1750 рр. вкотре було відмовлено у виборах нового гетьмана, а управління Україною покладено на колегію козацьких старшин і російських урядовців — Правління гетьманського уряду (1734—1750).

Лише обрання 1750 р. на гетьманство Кирила Розумовського (1750—1764) на певний час змінило ситуацію. Розумовський послідовно сприяв відновлення автономних прав Гетьманщини. Він провів серію реформ у галузі судочинства (1760—1763), кодифікації права, політичного та військового устрою (1762—1763). Гетьман намагався відновити діяльність представницьких органів старшини й шляхти (сейму), вести самостійну кадрову політику, модернізувати систему освіти. Дедалі сильніші позиції здобувало новонароджуване українське дворянство (шляхетство) й пов’язана з ним козацька старшина, з представників яких для вирішення найважливіших питань внутрішнього життя у гетьманській столиці Глухові починає збиратися спеціальний сейм. Зміцнення козацької державності внаслідок цих реформ, а надто — плани Розумовських щодо запровадження спадкового гетьманства занепокоїли нову російську імператрицю Катерину ІІ, яка 1764 р. остаточно ліквідує інститут гетьманства. До кінця XVIII ст. внаслідок її політики Україна повністю втрачає адміністративну окремішність і перетворюється в звичайну імперську провінцію.