Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Військова справа та війни на українських землях за польської доби (1569—1648 рр.)

Наприкінці XV ст. українські землі, в першу частину та їх частина, що примикала до Великого степу, опинилися на кількасот років у досить специфічному становищі, яке характеризувалися наявністю постійної небезпеки нападу з боку Кримського ханату й Оттоманської Порти. У цьому випадку не йшлося про поодинокі вторгнення, це була системна стратегія, направлена на спустошення якомога ширшого ареалу територій степу та лісостепу задля розширення зони кочовищ. Причина полягала в тому, що Крим не мав можливостей утримувати захоплені території за допомогою постійних гарнізонів. До того ж дана стратегія підпитувалася ще й економічним фактором, а саме захопленням ясиру, внаслідок чого більшість населення на турецькому і кримському прикордонні тією чи іншою мірою матеріально залежала від здобичі. Таким чином, склалася ситуація, за якої мир на кордоні був не можливий. Ситуацію найкраще характеризує скарга 1545 р. волинської шляхти на те, що є мир з татарами чи нема, вони все одно на коні.

Отже, Козацьке військо розвивалося в специфічних умовах. З одного боку — це Великий кордон, життя на якому не знало миру, де кожну хвилину козак мав бути готовим до нападу кочовика. З іншого — відсутність власної держави і, нерідко, ворожість влади Речі Посполитої до козацтва унеможливлювали стабільне забезпечення всім необхідним, утруднювали створення постійної госпітальної служби та ін. Усе це вплинуло на вольові й професійні якості українського вояка, стимулювало його віру в свої сили і в силу товариства.

В умовах постійного очікування небезпеки народжувався новий тип вояка — універсального, витривалого, готового до швидкої зміни обстановки і, що не менш важливо, такого, що сприймав свою військову діяльність скрізь призму боротьби Хреста з Півмісяцем. Поступово виробилися як стратегія, так і тактика козацького війська. В основі військової воєнної діяльності козацтва на кордоні лежали:

1. захист України від вторгнення турецько-татарських військ;

2. напади на території Османської імперії та її васалів;

3. визвольна боротьба українського народу.

Первинною структурою козацького війська була ватага. Уже з кінця XV ст. козаки фігурують у загонах прикордонних урядників і королівських військ. При перших походах козаків джерела повідомляють про це загалом. Але вже за 1533 р. ми маємо чи не першу згадку про окремі козацькі загони з ватажками на чолі. З розвитком козаччини збільшувалася і кількість загонів і ватаг, поступово змінювалася і ускладнювалася їх внутрішня організація. Уже в 1560-х рр. під час Лівонської війни литовський уряд набирає окремі козацькі роти, сотні й хоругви, які, в свою чергу, поділяються на десятки. З виникненням Запорозької Січі з’являються і більші за розміром тактичні одиниці — полки. Уже на кінець XVI ст. бачимо чітку структуру війська запорожців. Верховним воєначальником був гетьман. Нижче йшли полковники, сотники й десятники. Усі посади були виборними. Маючи на перший погляд нечисленний старшинській склад (у нідерландському війську, наприклад, у роті зі 100 чол. 28 становили командний і спеціальний склад), козаки володіли іншими внутрішніми важелями управління і нагляду за порядком під час бою, а саме апаратом товаришів. Товариш — старий козак, ветеран, становив кістяк десятку. Саме він був опорою для молодих і менш досвідчених вояків. Це давало можливість уникати зайвих під час бою команд і, відповідно, збільшувало мобільність пересічного вояка.

Паралельно запорожцям з 1580-х рр. розвивається реєстрове козацтво. Специфікою воєнної організації останнього було те, що полково-сотенний поділ тут виконував не тільки тактичну, а й адміністративну роль. Остаточне усталення реєстрового війська відбулося у 1624 р., коли воно було поділено на шість полків. На відміну від реєстрового війська, у запорожців кількість і чисельність полків і сотень ніколи не була сталою.

Чисельність українського козацтва зростала протягом усього XVI ст., але все ж не встигала за поголосками, які сучасники розносили по Європі. Показовим прикладом є дипломатична місія Еріха Лясоти. Останній розраховував завербувати принаймні 20 тис. вояків, а реальні мобілізаційні можливості козацтва коливалися в межах 6 тис. У XVI ст. найбільші козацькі армії не перевищували 2—3 тис. чол. У першій чверті XVII ст. внаслідок ряду внутрішніх і зовнішніх чинників збільшується чисельність козацького війська. Як наслідок, під Хотин Сагайдачний приводить 42-тисячне військо. Це найбільший військовий контингент козацької доби до Національної революції. Уже в 1620—1630-х рр. козацькі війська зменшуються з 37 тис. (разом із селянами) у Трясила, до 6—8 тис. у Острянина.

Як відомо, військова дисципліна є необхідним інструментом існування будь-якого війська. Не було виключенням і козацтво. Виходячи з того, що невиконання наказу, погане виконання службових відносин, низький моральний дух кожного окремого вояка можуть призвести до тяжких наслідків для всього війська, козацтво на війні підпорядковувалося досить жорстким законам. Найпоширенішими покараннями були смерть чи побиття киями. Але було б неправильно зводити козацьку дисципліну тільки до карності. Чимале значення для козацького війська мала ідеологія. Суть її була в тому, що козацтво обороняє християнську віру від невірних. Під час війн із поляками до релігійних лозунгів — захист православ’я — додавалася ще й національна ідея — звільнення Русі. Таке ідеологічне підґрунтя було серйозною опорою для дисципліни і порядку у війську. Узагалі, підсумовуючи, можна визначити три основні кити, на які спиралася дисципліна: карність, ідеологія й засудження товариства.

Переходячи до розгляду козацької піхоти, кінноти, артилерії й флоту, слід одразу зауважити, що українське козацьке військо не мало окремих родів військ. Козак був універсальним вояком, тому правильно буде говорити про спосіб бою. Це не відкидає факту існування серед козаків спеціалістів з якогось окремого виду бою чи взагалі ведення війни (на сущі чи воді). Проте такі особливі якості окремих вояків тільки зміцнювали багатогранність і універсальність війська в цілому.

Козацтво виникло і розвивалося в тому регіоні, де з давніх часів панував вершник. Татари, турки, поляки, росіяни — усі ці народи мали численну і потужну кінноту. Козацтво через свою нечисленність й економічні чинники не мало такої можливості. Це змушувало його виробляти власні бойові прийоми. Успіх у бою досягався або за допомогою раптової атаки, або щільного рушнично-артилерійського вогню. При такому підході до перемоги піхота становила ударну силу козацького війська. Головною особливістю козацтва була відсутність поділу на вояків, озброєних стрілецькою і холодною зброєю. У Європі частка озброєних виключно холодною зброєю вояків (копійники, латники, алебардники тощо) складала від 2/3 на початку XVI ст. до 1/1 у першій половині XVII ст. До Тридцятирічної війни (1618—1648) піхотинців-стрільців (аркебузери, мушкетери) вважали допоміжними частинами, що забезпечували наступ латників. Саме їхній удар у поєднанні з важкою кіннотою вирішував долю битви. Задля взаємодії та координації дій стрільців і латників у Європі були змушені розробляти складні бойові порядки. Крім того, армії формувалися з найманців різних національностей. Усе це призвело до появи муштри. Фактично вояк перетворювався на бездумний гвинтик досить складної і неповороткої військової машини — з цього випливали іспанські, нідерландські й шведські бойові порядки.

Щодо козацтва, то питання визначення його бойових порядків залишається складним. У джерелах, що описують козацьку піхоту в бою, звертають увагу на її вогневу міць. Заряджання вогнепальної зброї було досить довгим. Тому військові розробляли різноманітні прийоми, аби організувати і прискорити цю процедуру. У XVI ст. в Європі стрілки шикувалися в десять рядів, у XVII ст. стрій зменшився до шести. Загальним було те, що кожна дія рядового регулювалася командою старшого. Це давало можливість вести стрільбу організовано, але її якість залишалася низькою. До того ж загибель командного складу приводила до руйнування строю. Для козацтва, де цінувалася самостійність вояка в межах його підрозділу, розроблення такої щільної, як у сусідів, системи команд і чітко визначеного шикування не було потрібним, тому глибина строю залежала від швидкості заряджання кожного окремого вояка. Кожен козак у справі заряджання й прицілювання був самостійний і не відволікався на старшину, тому швидкість та якість його стрільби була досить високою. Напевно, кількість шеренг не була сталою, а залежала від уміння бійців. У битві на Куруківському озері козацька піхота шикувалася взагалі в дві шеренги. Ще одним способом виведення максимальної кількості стрілків на постріл було те, що козаки, окрім загальноєвропейських способів стрільби стоячи і з коліна, часто вели вогонь лежачи. Технічний рівень тогочасної вогнепальної зброї не давав можливості козакам нарівні битися з кіннотою на відкритому місці, тож українська піхота намагалася нав’язати противнику бій або на важкодоступній місцевості, або прикривалася укріпленнями. Значно меншою мірою як у XVI ст., так і в першій половині XVII ст. козацтво продовжує використовувати лук. Цей, на першій погляд, анахронізм мав практичне значення. Лук був набагато швидкострільнішим за рушницю, тож один лучник міг доволі ефективно прикрити десяток козацьких стрільців під час заряджання зброї.

З легкої руки Боплана склалася думка про невисокі бойові якості козацької кінноти. Але аналіз битв, у яких брали участь козацькі вершники, наштовхує на суперечливі висновки. Козацтво у своїй більшості не мало економічних можливостей для утримання великої кількості бойових коней. Якщо шляхта Речі Посполитої на війні використовувала коней, які коштували від 200 до 1500 злотих, то козацький бахмат цінувався на 2—4 злотих. До того ж бойового коня мало придбати, його ще треба утримувати. А козакам доводилося воювати на тому, на чому вони працювали в господарстві. Нерідко траплялися випадки, коли табуни запорожців захоплювали кримці. Красномовним прикладом, у якому стані іноді перебував кінний склад запорожців, є бій під Лубнами 1638 р. Тоді Я. Острянин, аби зупинити наступ польської кінноти, наказав випрягти з возів коней (!) і, посадивши на них вояків, кинув у бій. Тому, розглядаючи козацьку кінноту, треба одразу зазначити, що за типом вона належала до легкої з відповідними завданнями: розвідка, переслідування, рейди, флангові атаки, заманювання до пасток тощо. І з цими завданнями, як показує історія, вона справлялася належним чином. Повертаючись до подій під Лубнами, треба зауважити, козакам вдалося затримати поляків на кілька годин (!). Стандартного місця в бойових порядках війська у кінноти не було. Висока рухливість дозволяла маневрувати нею під час бою. Під час атаки на ворога застосовувалася лава — наступ півколом, що давало можливість вести бойові дії проти ворога не лише з фронту, а й охоплювали його з флангів і навіть заходити в тил. «В грізні лави бойові лицарів шикує», — писав сучасник. Атака часто супроводжувалася гучним криком з метою налякати ворога і підбадьорити себе. У ситуації, коли кіннота не мала можливості для самостійної перемоги над противником, вона відступала під захист піхоти, виводячи ворога під вогонь. Узагалі, козацькій кінноті була притаманна швидкість, витривалість, агресивність, багатофункціональність (мається на увазі вищезазначена універсальність козака). Ці якості були достойно оцінені відомими полководцями Європи, в тому числі такими, як Густав Адольф, Альбрехт Валенштейн та ін. Вони буквально не шкодували грошей і сил, аби залучити на свою службу якнайбільше козаків. Та й однією з причин, що призвели до поразки повстань 1637—1638 рр., була наявність у польському війську козацької кінноти реєстровиків.

Про місце артилерії у війську свідчить той факт, що гармати належали до військового скарбу. Лясота відзначає, що козаки погоджувалися вирушити в далекий похід тільки за наявності артилерії. Чисельність гармат у козацькому війську не була високою. Зазвичай їх було два-три десятки. При стрільбі використовувалися кулі, картеч, запалювальні снаряди тощо. Сучасники відзначали, що козацтво, маючи добру артилерію, має і вправних гармашів.

Ознакою козацтва була вправність у саперній справі. Козак діяв шанцевим інструментом не гірше, ніж зброєю. Уміння швидко і якісно побудувати потужні укріплення було для козацтва, з огляду на переважні сили ворога, питанням життя і смерті. У перші десятиріччя існування козацтва використовувані ним укріплення мало чим відрізнялися від фортифікації українських прикордонних міст: вали, дерев’яні башти і стіни (заборола чи частокіл). Але в справі вдосконалення козацтво ніколи не зупинялося. Уже на Солониці 1596 р. бачимо сильну систему нездоланних для польського війська валів і ровів. А 1638 р. рівень козацької фортифікації настільки вразив польських інженерів, що вони не стримували свого захоплення.

Табір і козацтво сучасники вважали за одне неподільне ціле. Сам собою табір як укріплення з возів відомий з давніх часів. Він був на озброєнні всіх українських сусідів — поляків, турок, росіян, татар тощо. Шевальє писав про зручність степу для функціонування табору на противагу важкодоступного ландшафту Європи. Унікальність же козацького табору якраз і полягала в його багатофункціональності, мобільності, живучості й, відповідно, ефективності.

Наприкінці XV ст. кримський хан Менглі Ґерай І скаржився на українських соляників, які вільно приходили на його землі. 1522 р. Мухаммед Ґерай І вже називає їх козаками. Сучасники описували їхні валки як великі табори.

По суті військовий табір є багатофункціональною інженерною спорудою, оскільки це і засіб пересування, і перевезення зброї, амуніції, їжі тощо, і надійне місце відпочинку, і необхідний захист під час бою. Якщо римські легіонери при кожній стоянці будували земляні укріплення, то козацтву достатньо було оточити себе возами і з’єднати їх мотузками та ланцюгами. Головне, для чого слугували вози, було прикриття піших стрільців від кінних атак. У Європі для захисту стрільців, окрім латників, намагалися також застосовувати переносні рогатки. У турецькому війську, в якому переважала кіннота, яничари все ж перед боєм будували дерев’яно-земляні укріплення, а в московській державі стрільці захищалися переносними щитами, так званими гуляй-городами. Головний недолік цих засобів полягав у їхній громіздкості. Щоправда, пересувні вози в Європі теж вважали досить громіздкими. Однак, звісно, не використання возів як таких принесло славу козацькому війську (як уже зазначено, це було досить поширене явище), а його уміння маневрувати табором і його міцність. Ще Боплан писав, що 500 татар не наважуються атакувати 50—60 козаків, якщо ті йдуть під захистом табору, а 100 козаків за табором можуть відбитися і від 1000 поляків. Під час бою, особливо проти озброєних потужною артилерією поляків чи турок, як ми вже казали, козаки лягали під вози і стріляли лежачи. За необхідності вози засипалися землею або вкопувалися в ґрунт. Якщо ворогу вдавалося розірвати лінію возів, козаки, кидаючи частину їх напризволяще, інші замикали в новий табір. Що ж стосується місцевостей, якими рухався табір під час війн, особливо з поляками і турками, то зазвичай вони були важкодоступними. Часто виникали парадоксальні ситуації, коли ворожі кіннота й піхота повільніше рухалися болотами і ярами, ніж козацький табір. Це в першу чергу вказує на високу координацію і взаємодію козаків та їхніх тактичних одиниць загалом.

Під час захоплення ворожих фортець козацтво застосовувало як штурм, так і облогу. У першому випадку намагалися підійти непомітно до ворожих укріплень і навальною атакою, не звертаючи уваги на первинні, іноді доволі великі втрати, ввірватися всередину. Під час облоги оточували фортецю земляними укріпленнями, робили підкопи, намагалися підпалити за допомогою артилерії. Якщо ворог очікував атаки, то козаки наближалися, прикриваючись переносними дерев’яними щитами, плетеними фашинами, а то й просто возами. На стіни здиралися за допомогою драбин. Показовим прикладом вміння козаків захоплювати фортеці може слугувати похід Сагайдачного на Москву 1618 р.

Від часу виникнення козацтво невідривно пов’язане з річками. В одній з перших згадок про козацтво повідомляється про захоплення ним татарського корабля на Дніпрі. Використання човнів під час походів на кримські улуси настільки було частим й ефективним, що вже у 1510 р. хан задумав модернізувати Очаківську фортецю, перегородити Дніпро ланцюгами, а малі річки засипати камінням. 1524 р. правитель Великого князівства Литовського і Польського королівства Сигізмунд І під впливом успішних дій маленької козацької флотилії на Дніпрі проти сорокатисячного татарського війська пропонує оселити одну-дві тисячі козаків на островах, аби вони на човнах воювали кримців. Протягом усього XVI ст. збільшувалися масштаби діяльності козацьких річкових флотилій. Вони пересувають війська й вантажі, перекривають переправи, атакують ворожі судна в пониззі Дніпра й захоплюють фортеці. З другої половини XVI ст. козацтво все частіше з’являється в Чорному морі. Спочатку від його нападів страждають міста Північного Причорномор’я. Але незабаром під удари козацького флоту підпадають усі турецькі чорноморські міста, включаючи османську столицю.

Підготовка до морських походів, згідно із записами Боплана, відбувалася централізовано. Спочатку тривало приготування припасів, зброї, будматеріалів. Після обрання на раді старшини козацтво ділилося на екіпажи, кожен з яких будував свій човен. Щодо останніх, то французький інженер подає опис великого судна на 50—70 чол. і 4—6 гарматок. Човен мав пояс з очерету. Останній виконував роль поплавка, захищав борти від хвиль, екіпаж під час бою — від куль і стріл. Щоправда, було б неправильно вважати цей варіант основним кораблем козаків кінця XV — першої половини XVII ст. Аналіз джерел показує, що на озброєнні козацтва були й менші човни на 20—30 чол. Напевно, розмір човна залежав від умов, для яких його готували (виключно річкове й прибережне або морське плавання). Окрім того, човен мав удосконалюватися, оскільки швидко розвивалася вогнепальна зброя. Змінювалися й масштаби та умови битв. Якщо у XV—XVI ст. козаки б’ються з турецькими кораблями в дніпровських плавнях, то вже в XVII ст. чайкам доводиться зустрічатися з турецькими ескадрами у відкритому морі. У плавнях козаки діяли зазвичай із засідки, ховаючись в очереті. У морі ж або намагалися наблизитися до ворога непомітно вночі чи з-під сонця. Якщо такої можливості не було, атакували подібно до кінної лави. Під час атаки частина вояків сідала за весла, а частина вела стрільбу. Як і на суші, козаки максимально використовували рушнично-артилерійський вогонь проти живої сили супротивника. Наблизившись до ворожого судна, козаки брали його на абордаж. Нерідко, захопивши турецькі галери й вітрильники, запорожці використовували їх для подальшого плавання по морю, а перед поверненням знищували.

Узагалі, морські походи козаків є унікальним явищем в історії. Чорне море було турецьким. Проникнути в нього козаки могли тільки через кілька річок, гирла яких контролювали турецькі фортеці з потужною артилерією. Уздовж берегів кочували татари, а на виході часто чатували османські ескадри. Продершись через ці перепони, козаки опинялися ніби в закритому сосуді, крізь горло якого треба було ще повернутися назад. Будь-яка поломка човна загрожувала смертельною небезпекою, оскільки безпечного берега, де б можна було спокійно пристати, не існувало. Такі умови загартовували козацтво і його флотоводців зокрема.

Як ми вже казали, козаки використовували одночасно як стрілецьку, так і холодну зброю. У першій домінували рушниці. Види останніх змінювалися: ручниці, аркебузи, мушкети, яничарки тощо. Нерідким явищем була наявність гаківниць. Також, особливо кіннота, використовувала пістолі. З луків козацтво віддавало перевагу турецькому типу. В холодній зброї домінували шабля, спис і бойова коса. Хоча були поширені й ножі, кинджали, келепи, аркани, перначі, булави тощо. Останні, окрім практичного застосування, виконували ще роль символу влади у старшини. В артилерії використовували залізні, бронзові й мідні гармати малих калібрів. Можливою була наявність мортир і гаубиць. Найпоширенішим способом забезпечення зброєю були покупка і захоплення у ворога.

Тактика козацького війська залежала від оборони. Під час зустрічі з ворогом козацтво оточувало себе возами, будувало земляні укріплення. При виборі місцевості перевагу віддавали важкодоступній — яри, пагорби, ліси тощо. Важливою була наявність поряд води. Під час бою козацтво намагалося знекровити ворога щільним вогнем, а потім у слушний час контратакувати. Під час веденні вогню застосовували різноманітні маневри і хитрощі. Окольський описав, як в боях на Старці козаки за допомогою таких фортелів підпускали кінноту і впритул розстрілювали її. Під час денних контратак головну роль відводили кінноті. Дуже поширеним у козацтва було використання нічного часу. Саме під прикриттям темряви козацька піхота непомітно підходила під ворожі позиції й відчайдушно атакувала.

Стратегічні думки, ідеї, плани української старшини внаслідок дефіциту документів, що вийшли з її середовища, визначити важко. Можна лише, спираючись на події, визначити загальні тенденції.

Як уже зазначалося, в основі воєнної діяльності козацтва лежало три складових, кожна з яких мала стратегічні особливості. Під час вторгнення турецько-татарських військ козацтво намагалося за допомогою розвідки вирахувати час і напрям їхнього походу. Якщо це вдавалося, то козацькі полки і сотні ішли на перехоплення, аби унеможливити вторгнення. Якщо противнику вдавалося оминути прикордонні чати, що було не так важко в умовах величезного степу, то козаки, розсипавшись на багато загонів і спираючись на укріпленні поселення українського прикордоння, переслідували ворожі чамбули. Під час відступу противника козаки рушали за ним у степ, намагаючись знайти його головний кіш.

Більш дієвою у плані послаблення або й взагалі унеможливлення вторгнення була організація походів проти Османської імперії та її васалів. У Порти були великі мілітарні можливості, яких не було у козацтва, тож успіха досягали неочікуваністю й швидкістю. Під час походів на південь стратегічна мета з самого початку диктувалася як політичними, так і економічними чинниками. Перші зони нападів козацтва до середини XVI ст. — це передусім пониззя Дніпра з уфортифікованими містами Очаків та Іслам. Мета — перекриття євразійського сухопутного і морського шляхів, погром улусів кримців, контроль над видобутком солі й максимальне послаблення влади татар над регіоном, який де-юре належав Великому князівству Литовському. Поступово зона козацької активності розширилася й охопила весь чорноморський басейн і частину Балкан.

Щодо значення антиосманської діяльності козацтва говорить той факт, що до появи та розвитку української козаччини багатотисячні війська Криму й османів проникали вглиб земель Великого князівства Литовського і Корони польської, загрожуючи навіть їхнім столицям. Річ Посполита ж такої загрози вже не зазнавала, оскільки вся ця важка і кривава війна відсунулася козацтвом на кордон.

Під час козацьких повстань можемо виокремити дві стратегії. Так, у повстаннях під проводом Косинського, Наливайка і Жмайла козацтво виявляється психологічно не готовим до великої війни проти Речі Посполитої, а тому стратегія обирається оборонна. Козацьке керівництво намагається затягнути конфлікт, уникаючи по можливості битв і при першій-ліпшій можливості вступаючи в переговори з противником. У той же час Трясило, Павлюк і Острянин намагаються відштовхуватися від наступальною стратегії. Їхні дії мають більш агресивний характер. Козацькі гетьмани самі провокують битви, намагаючись у них знищити головні сили противника. Новими є й спроби підняти народ на повстання (а не тільки козацтво), причому якщо Трясило робив це за допомогою емісарів, то Павлюк і Острянин посилають на волость окремі загони на чолі з полковниками. Спільним у повстаннях 1630 й 1637—1638 рр. є намагання козацького керівництва захопити в першу чергу Лівобережжя, використовуючи Дніпро як природний захист.

Ще однією специфікою козацько-шляхетських війн є тривалість битв і великі втрати, часто з обох сторін. Навіть перемога над козаками давалася з великими жертвами. Яскравим прикладом є Кумейківська битва 1637 р. між 15-тисячним урядовим військом і 10-тисячним повстанським (дві третини селяни). Шляхта перемогла, знищивши шість-сім тисяч, але сама втратила три тисячі загиблими. За свідченням Окольського, старі вояки казали, що «ніколи не бували під таким довгим і сильним вогнем і не бачили такої кількості трупів в одному місці».

При ознайомленні з козацькою воєнною історією спадає в око різноманітність прийомів, використовуваних українськими полководцями. Це виходить з внутрішньої структури козацтва — відносна демократичність у сприйнятті й обміні воєнними ідеями, особиста відповідальність старшини перед товариством за якість проведення операцій (досягнути перемоги максимально низькими втратами). Саме покарання керівництва через страту чи видачу ворогу, чим нерідко дорікали козацтву історики, є найвищим рівнем військової моралі й дисципліни. Саме тому козацьке військо, незважаючи на дуже важкі умови, спромоглося не тільки вижити, але й розвинутися, виходячи з часом зі, здавалося б, безвихідних ситуацій.