Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення
Військо Кримського ханства
Кримське ханство у XV—XVII ст. було достатньо сильним військово. Окрім Кримського півострова, під владою хана перебували великі степові землі. На заході вони сягали Очакова й Білгорода (хоча західний берег Дніпра продовжував називатися «литовським», на відміну від східного, «татарського»), на півночі досягали Іслам-кермена і Кінських вод, а на сході володіння Кримського юрта на початку XVI ст. доходили до річки Молочної, а пізніше тягнулися на Кубань та до підніж Кавказу.
Питання про загальну чисельність війська кримського хана достатньо складне, і в популярній літературі називають цифри від 15 до 100 тис. Сам кримський хан Менглі Ґерай в листі до московського великого князя Василя III від 12 вересня 1509 р. повідомляв, що ним зібрано для походу «двісті тисяч і п’ятдесят тисяч раті». Але така цифра, звичайно, сильно перебільшена. Мабуть, ближче до істини свідоцтва сучасників, що хоча й належать до пізнішого часу, але їх можна перенести й на початок XVI ст.
Наприкінці XV ст. венеціанський дипломат Йоасафат Барбаро, описуючи своє перебування у Причорномор’ї близько середини XV ст., відзначав, що кочові татари Криму можуть виставити військо в три-чотири тисячі вершників. У середині XVI ст. Михалон Литвин у своєму трактаті про Кримське ханство відзначав, що кримські татари в змозі «виставити на війну до тридцяти тисяч війська, якщо піднімуться за наказом узагалі усі, навіть незвичні до військової служби, аби лише могли сидіти на коні». Посол московського великого князя до Менглі Ґерая оцінював сили хана у двадцять п’ять тисяч.
Ще пізніше Еріх Лясота, моравський дворянин, дипломатичний представник ерцгерцога Максиміліана в Польщі, писав у своєму щоденнику, що охоплює майже всю останню чверть XVI ст., що кримський хан «виступив в похід з двома царевичами і вісімдесятьма тисячами чоловік, з яких, утім, не більше двадцяти тисяч озброєних і здібних до війни, причому в Криму залишилося більше п’ятнадцяти тисяч чоловік». Ще більші цифри наводив англієць Джайлз Флетчер, що у 1588 р. побував як англійський посол у Московській державі. Флетчер писав: «Коли йде війною сам Великий або Кримський хан, то веде він із собою величезну армію в сто чи двісті тисяч чоловік, а окремі мурзи мають орди, що складаються з десяти, двадцяти чи й сорока тисяч чоловік».
Ще через п’ятдесят років французький інженер і картограф Гійом Ле Вассер де Боплан, добре знайомий із тогочасною ситуацією в Дикому Полі, відзначав, що у війську кримського хана «вісімдесят тисяч чоловік, якщо сам він бере участь у поході; в іншому разі татарське військо сягає не більш як сорок чи п’ятдесят тисяч, і тоді головує над ними який-небудь мурза».
Є сумніви щодо вірогідності свідчень про сто- чи двохсоттисячні татарські армії. Більшість істориків вважає, що для кочовиків співвідношення кількості воїнів до всього населення у випадку тотальної мобілізації становить приблизно 1:5 (хоча треба зауважити, що деякі дослідники дотримуються думки, що пропорція має бути ближчою до 1:10). Отже, якщо вважати за правду можливість кримського хана виставити військо у вісімдесят чи сто тисяч воїнів (нехай навіть частково «незвичних до війни»), то загальне населення Кримського ханства в XVI ст. мало складатися не менш ніж із 400 тис. чол. Однак така чисельність населення Кримського ханства для цього часу є істотно завищеною. При збереженні чисто кочового способу життя власне кримський степ міг прогодувати не більше 25—30 тис. кочовиків (тому стає зрозумілим, чому кримські татари досить рано стали переходити спершу до напівосілого, а потім і до осілого способу життя і до рільництва: ресурси кримського степу не дозволяли зберігати колишній звичний кочовий спосіб життя при зростанні населення). Примітно, що ці розрахунки стикаються із згаданими вище відомостями венеційця Барбаро. Якщо ж взяти до уваги ще й степи Північного Причорномор’я й частково Північного Кавказу, то чисельність кочового населення тут зростає до приблизно 200—250 тис. Це число й можна взяти як верхню межу підвладного кримському ханові населення для більшої частини XVI та XVIІ ст. Виходячи з пропорції 1:5, татарське військо не могло перевищувати 40—50 тис. воїнів.
Треба взяти до уваги, що протягом XV — початку XVI ст. кримський хан мав суттєво менший воєнний ресурс, про що, наприклад, побічно свідчать матеріали дипломатичного листування між Кримом і Москвою. Так, улітку 1501 р., у розпал протистояння між Менглі Ґераєм і його головним супротивником, ханом Великої Орди Шах Ахметом, кримський хан зажадав від свого союзника, московського великого князя Івана III, щоб той прислав йому на допомогу десятитисячне військо. Оскільки Шах Ахмет мав під своїм проводом близько двадцяти тисяч ординців, це означає, що сам Менглі Ґерай, скоріше за все, мав менше війська і поодинці боротися з Шах Ахметом не ризикував. Таким чином, можна припустити, що на зламі XV і XVI ст. Менглі Ґерай міг розраховувати приблизно на п’ятнадцять тисяч війська, але після перемоги над Великою Ордою та інкорпорації частини волзьких татар до власного улусу його військова сила зросла до двадцяти п’яти — тридцяти тисяч воїнів. Пізніше спадкоємці Менглі Ґерая посилили військо також за рахунок встановлення своєї влади над ногайською ордою.
У татарських нападах на землі Русі майже ніколи не була залучена уся військова сила ханства, з уваги на труднощі громадження всіх загонів, що кочували по степу, а також ризику можливого розгрому війська супротивником. Сам хан із головними силами йшов у похід рідко і зазвичай не заходив далеко вглиб ворожої країни. Крім великих ханських походів (сефері), що відбувалися нечасто, були й менші походи, очолювані царевичами і мурзами, що проводилися меншими силами (чапуле). Очевидно, об’єднане військо декількох мурз, без участі самого хана, налічувало не більше п’ятнадцяти-двадцяти тисяч вершників, а частіше кілька тисяч: у 1474 р. Айдор, син Хаджи Ґерая, ходив у похід із сімома тисячами татар. Також кримські татари ходили в набіги числом по декілька сотень (беш-баш, тобто «п’ять голів»). Сефері могли принести в середньому до п’яти тисяч ясиру, чапуле здобували до трьох тисяч, а беш-баш — кілька сотень невільників. Про невелику чисельність загонів, висланих на Литву, згадують і кримські джерела. Так, наприклад, у 1493 р. Менглі Ґерай писав Івану ІІІ, що вислав п’ятсот людей «Литву воєвати». У 1494 р. він знову об’являє про відправлення двох тисяч кінних воїнів на литовські землі: саме ці сили, швидше за все, розбили польсько-литовське військо під Вишневцем того року. У 1500 р. три мурзи «у тисячу коней» воювали Волинь аж по Луцьк.
Структура кримського війська була традиційною і включала три основних компоненти: особисту гвардію хана, до якої пізніше входили як османський контингент, так і рекрутовані серед жителів Криму загони стрільців і артилерія, дружини царевичів і мурз і загальне ополчення, що скликали у разі великого походу і до якого брали чоловіків віком від 15 до 70 років. До війська також входили загони, що виставляли васали хана. Організація війська базувалася на десятковому принципі. Мобілізація війська для походу займала біля півмісяця; кожен із них брав з собою трьох коней, зброю і харчі; кожні п’ять вояків споряджали з собою один віз.
«Збираючись на війну, Хан видає наказ через своїх придворних сановників, щоб усі татари, йому підвладні, протягом трьох або, найбільш, чотирьох тижнів приготувалися до війни і запаслися провіантом на три або чотири місяці. Цей провіант зберігається в шкіряних мішках, які у шляхетних татар підвішують до коня; взагалі ж їх носять із собою. Припаси ці складаються звичайно з пшона, висушеного на вогні або товченого і підсмаженого, або меленої муки, яка потім розводиться водою і слугує іноді їжею, іноді питвом. Крім того, вживають сир і м’ясо різного роду, в тому числі й конину копчену, або в’ялену, або сушену, порізану на дрібні шматочки і очищену від кісток; в такому вигляді вони набивають нею мішки. Їжею служить також сир, молоко і рід кислого молока, яке вони особливим чином готують і вважають ласощами».
Татари були серйозним супротивником для своїх сусідів. Життя кочовиків було просте й суворе. «Ці варвари... цураються розніження й розкошів та змалку приготовляються до воєнного діла, живучі суворим життям та звикаючи до їзди верхи. Вони сидять на коні від малого й не перестають їздити до немічної старости», — писав Михалон Литвин. Ці слова перегукуються із думкою Боплана, висловленою через сто років: «Усі вони хоробрі вояки, сильні й витривалі, легко видержують утому й негоду, бо від сьомого року життя, коли виходять із своїх кантар, тобто двоколісних возів, вони сплять тільки під голим небом і навіть у тому віці не дістають поживи, поки не зіб’ють собі її стрілою; так татари привчають своїх дітей стріляти з лука в ціль і влучати. Коли вони доходять до двадцяти років, їх висилають на війну. Матері день-у-день купають малечу в солоній воді, щоб шкіру зробити грубшою й менше вразливою до холоду, коли доведеться проходити ріки взимі вплав».
Одяг татар мало змінився від початку XVI ст. до середини наступного. Опис Михалона Литвина: «Татари носять довгі каптани, без складок і фалдин, легкі й вигідні до їзди верхи й до бою; шапки їх білі, гостроверхі, зроблені не для оздоби; в часі бою, завдяки висоті шапок і їх блискові, татари мають вигляд величніший і грізніший для ворогів, хоч вони й не мають звичаю надягати шоломи», — мало відрізняється від Бопланового: «Одяг татар складається з короткої сорочки з бавовняної матерії, що сягає всього півстопи нижче пояса, із шароварів зі смугастого сукна або частіше з бавовняної тканини, шитої поверху; знатніші носять шитий каптан із бавовняної матерії, а поверха сукняний халат, підбитий футром лисиці або соболя, шапку з такого самого футра й сап’янові чоботи без остріг. Звичайні татари накидають на плечі баранячий кожух; у сильну спеку або в дощ одягають його шерстю наверх. Несподівана зустріч із ними на чистому полі може добре налякати, бо в такому одязі легко їх взяти за білих ведмедів, що їдуть верхи на конях; але взимі вони вивертають свої кожухи й шапки, зроблені з такого самого матеріялу, шерстю досередини».
Основною силою кримського війська була кіннота, швидка та рухлива. У степу кожен чоловік був воїном, природженим верхівцем і лучником. Військові походи були звичними для татар. Умови кочового життя з дитинства привчали степовика до труднощів, виробляли витривалість, спритність, сміливість. Ще наявні родові зв’язки цементували татарське суспільство. Авторитет хана, членів правлячого роду (царевичів) та мурз залишався достатньо високим. Слабкою стороною кримського війська була відсутність піхоти, вогнепальної зброї, насамперед гармат. Тому спроби татар штурмувати укріплені міста переважно закінчувалися невдало. Епізодичні посилки з Туреччини яничар із гарматами і рушницями не змінювали загальної ситуації. Навіть під час великого ханського походу проти Речі Посполитої у 1651 році, що закінчився битвою під Берестечком, у ханського війська було всього дві гармати (хоча гармаші були досить вправними й мало не вбили польського короля Яна Казимира).
Більшість ординців були озброєні дуже легко. «Зброя їхня складається з лука і стріл, і спис у них рідкість», — писав на початку ХVI ст. імперський посол Сигізмунд Герберштайн. Далі він підкреслював, що татари ухиляються від ближнього бою, не витримуючи його, «не маючи ні щита, ані списа, ні шолома». Через кілька десятиліть після Герберштайна Михалон Литвин, наслідуючи традиції античних авторів у описі «степового варвара», ще більше загострює цю рису татарського воїна. Згідно з Михалоном Литвином, татари «споряджені за звичаєм своїм, а саме — багато хто не має зброї, і навряд чи у десятого чи двадцятого з них був при собі сагайдак чи дротик, а в панцирах було їх ще менше; але одні були озброєні принаймні кістяними, інші — дерев’яними дрючками, треті — перепоясані з порожніми піхвами без зброї. Щитів та списів чи іншої подібної зброї вони зовсім не знають». Дуже схоже писав у XV ст. про озброєння суперників кримського хана, воїнів Великої Орди, інший венеційський посол Амброджьо Контарині: «Кажуть також, що в усій Орді не знайдеться і двох тисяч чоловіків, озброєних шаблями і луками; решта — то голота без жодної зброї».
Через сто років уже згадуваний Джайлз Флетчер дав дещо відмінну, хоча загалом і подібну характеристику озброєння татар: «Вони всі виїжджають на конях і не мають при собі нічого, крім лука, сагайдака зі стрілами і кривої шаблі на кшталт турецької... Деякі крім іншої зброї беруть із собою списи, схожі на рогатини, з якими ходять на ведмедів. Простий вояк не носить іншої зброї, окрім свого звичайного одягу... Але мурзи, або дворяни, наслідують туркам і в одязі, і в озброєнні». А в середині XVIІ ст. Боплан відзначав, що татари «озброєні шаблею, луком з сагайдаком, де буває 18—20 стріл, у пояса висить ніж, кремінь із кресалом, шило і 5—6 сяжнів ременю вязати бранців, яких сподіваються захопити підчас походу... Тільки найбагатші носять кольчуги, решта ж, не маючи такого предмету розкоші, йде на війну без панцирів».
Таким чином, бачимо, що всі сучасники підкреслювали надзвичайну легкість озброєння рядового татарського воїна і разом із тим прагнення знатних і багатих воїнів слідувати турецькій традиції озброєння. Очевидно, кримські татари практично відійшли від пізньоординскої військової традиції: ми не зустрічаємо нічого подібного до загонів важкоозброєних кінних латників, що були в золотоординських військ XIV та початку XV ст. Нечисленною у кримських татар була і «середня» панцирна кіннота, що була характерною для тогочасних військ Середньої й Центральної Азії. Основу війська становила легка кіннота, основною зброєю якої був лук.
Стандартний комплект озброєння рядового татарського воїна становили лук і сагайдак зі стрілами, шабля і ніж (зачіпна зброя), а для захисту використовували м’які стьобані каптани, подібні до московського тегіляя чи литовсько-руської перешиваниці, і такий самий захист голови (згадувані вже гостроверхі шапки). Знать і добірні воїни озброювалися за турецьким зразком у кольчужні чи кольчужно-плитові панцирі, металеві шоломи турецького та іранського виробництва, наручі, набедреники, наколінники і бутурлики. Знатні воїни також мали більш багату зачіпну зброю, що включала, окрім стандартних лука, шаблі і ножа чи кинджала, також легкий спис, бойовий топірець або чекан. Можливо, що в окремих випадках знатні воїни могли захищати своїх коней стьобаними попонами й металевими масками.
З огляду на кінний характер армії Кримського ханства, треба звернути увагу й на татарських коней. Сучасники в один голос хвалили їх за витривалість та пристосованість до місцевих умов. Від європейських порід коней татарські коні відрізнялися нижчим зростом, і тому вони не могли нести на собі важкоозброєного вершника. Сильних та крупних коней у татар було небагато: у 1555 р. московське військо захопило весь ханський кіш із 60 тис. коней, але тільки двісті з них було дорогими аргамаками, що коштували втричі-вчетверо дорожче за звичайного коня.
Татари були чудовими вершниками. За свідченням Боплана, вони «визначаються меткістю та сміливістю в їзді верхи, але на коні сидять невигідно, бо стремена короткі й ноги в колінах сильно зігнуті; взагалі татарин на коні скидається на малпу, що їде верхи на хорті. А проте вони чудові їздці й визначаються такою зручністю, що і в найсильнішому бігу трюхом перескакують із утомленого коня на другого, свіжого, котрого кожен тримає за поводи, втікаючи від погоні. Не почуваючи на собі їздця, вільний кінь, як-стій переходить на правий бік і біжить рівно з першим, усе готовий, щоб панові вигідно було скочити на нього, як буде треба. Такі вони привчені — служити своїм панам. А втім, це особлива порода коней, негарна й нескладна, але незвичайно витривала й невтомна, бо ж ніякий кінь не зможе пройти за раз 20 чи 30 миль (французьких) так, як ці бахмати, — так називається ця порода; в них густа грива, що спадає до землі, і такий самий довгий хвіст».
Оскільки головною метою татарських наїздів було захоплення ясиру, при тому важливо було по можливості ухилитися від прямого зіткнення з ворогом, татари велику увагу приділяли розвідці — як до початку кампанії, так і під час самого походу. «Визначивши похід на ворога, Хан обирає певне число досвідчених людей, нерідко з татар, але найчастіше з черкесів п’ятигірських, або ж із тих, які вважаються майстерних шпигунами і провідниками в інших країнах і найкраще знають місцевість, шляхи та переходи. Прибувши на кордон, вони негайно відправляються в найближчі місця і в усіх напрямках. Про все розвідують і особливо дбають про захоплення полонених. Захопивши їх, вони зараз приводять їх до Хана, який, вживши тортури, легко дізнається таким чином про стан країни, куди відправлені були шпигуни».
Наїзди на Русь часто відбувалися взимку, коли населення краю не могло легко розпорошитися по сховах за межами поселень. Для походу вибирали зазвичай сніжну зиму: татарські коні не мали підков, і змерзлий ґрунт, не вкритий снігом, міг попсувати їм копита.
Згідно з Бопланом, орда виходила в похід великим військом. Перед походом відбувався в Криму перегляд війська. Через Дніпро й інші ріки татари переходили вплав, і то особливим способом. Татарські коні були привчені перепливати великі простори — татарин плив поруч із конем, тримаючись лівою рукою поводів і гриви коня, а правою веслуючи; сідло, одяг і зброю складав на оберемок трощі, прив’язаний до конячого хвоста. Степ татари проходили вже встановленими шляхами, що вели вододілами, минаючи всякі річки.
Боплан описує похід 80-тисячної (тобто очолюваної самим ханом; кількість, беручи до уваги попереднє обговорення оцінок мобілізаційної потужності Кримського ханства, перебільшена; крім того, треба взяти до уваги, що сам Боплан ніколи не був свідком такого ханського походу-сефері) орди однією величезною колоною: татари йдуть широким фронтом, по 100 вершників в одному ряді, тобто 300 коней, бо кожний татарин вів по два вільні коні, щоб як що до чого їх змінювати. У глибину таке військо мало від 800 до 1000 рядів коней; коли ряди йшли тісно, то така армія займала від 10 до 15 км, а то й більше. «Це дивовижа для того, хто бачить це вперше, бо 80 тис. вершників має більш ніж 200 тис. коней, які вкривають степ густіше, ніж дерева у лісі... Здалека здається, що це на обрії наче хмара підіймається, росте й росте все більше і водночас ізближається і наводить страх і на найвідважніших». Татари просувалися вперед дуже швидко, але щогодини давали коням короткий відпочинок.
У віддалі двох-трьох миль від ворожого кордону орда зупинялася у зручному та безпечному місці й тут відпочивала два або три дні. Тут татари готувалися до бойових дій, і командувачі «ділять [орду] на три загони, дві третини мають складати один корпус, третина ж розділена на два загони, з яких кожен утворює крило, тобто правий і лівий фланги».
Після цього головний корпус рухався щільною масою разом зі своїми фланговими загонами поволі, але безупинно, причому і вдень і вночі, даючи коням не більш ніж одну годину для того, щоб поїсти, і не заподіюючи ніяких спустошень в краю, аж поки не заглибиться у ворожі терени на декілька десятків, а іноді навіть і сотень кілометрів: «всіх поселян, що зустрічаються на шляху, під страхом покарання смертю Хан наказує вбивати, для того щоб полонені не могли як-небудь втекти від татар до своїх і повідомити їх про кількість ворожого війська. Тільки жінок і дітей не вбивають і не ловлять, і не чіпають ніякого добра, для того щоб ним не обтяжити війська і тим не уповільнити походу». Після цього татари зупинялися і укладали кіш. Від головного корпусу висилали вже згадані крила, на відстань вісім-дванадцять миль. Кожне крило, що могло становити до 8—10 тис. чол., теж поділялося на десять чи більше загонів по 500—600 татар, і вони розбігалися на всі сторони. Такі загони нападали на села, оточуючи їх, встановлюючи з усіх боків наглядові пости. До обов’язку таких постів входило розведення і підтримка великих вогнищ для освітлення терену вночі, щоб можна було захопити якомога більшу кількість люду, що думав сховатися від татар уночі. Такий «експедиційний відділ» проводив грабунок місцевості протягом семи-восьми днів, у всякому разі не менше трьох днів.
На місце тих загонів, що повернулися до коша, виходили два нові 10-тисячні відділи, і так усе свіжі сили йшли грабувати. Потім кіш повертався назад у кримські степи, вигинаючи свій шлях у дугу, щоб вертатися іншими околицями; як слід по такому поході залишалася широка витоптана смуга, вже згадуваний не раз «татарський шлях». Були три головні шляхи: Чорний — між Дніпром та Південним Бугом, Кучманський — між Південним Бугом і Дністром та Муравський — між Дніпром та Дінцем. З гирла Дунаю вів до Галичини Покутський шлях, між Прутом та Дністром. Головні шляхи мали багато другорядних відгалужень та переходів.
На відміну від зимових наїздів, у походи влітку орда йшла кількома колонами. Татарське військо вирушало в похід, поділяючись на колони по 6—6,5 тис. воїнів у кожній, яку очолював ага. При цьому загальна кількість війська була, як уже згадувалося, тісно пов’язана з посадою головнокомандувача. Так, кримський хан вирушав із військом, яке поділялося на дванадцять колон. Калга-султан мав військо, поділене на вісім колон, нуреддін-султан — на шість колон, ханський візир, вільні султани, прибережні аги командували військами, що йшли поділеними на 5 колон.
Наїзд проводився із максимально можливою швидкістю: татари прагнули заскочити супротивника зненацька, щоб він не зміг наздогнати татар під час відступу, щоб відбити здобич і полонених. Вийшовши в степу, татари ділилися на безліч дрібних загонів, які розходилися на всі боки по краю. При дальшому просуванні татарські загони ділилися все більше, зменшуючись до десятка вершників, причому ці менші загони в степу просувалися так, щоб не зустрічатися один з одним до певного моменту: за словами Боплана, татари «знають степ так само добре, як лоцмани — морські гавані».
Уздовж свого шляху татари залишали невеликі загони-сторожі: «У різних місцях вони залишають вартові пости, які складають начебто більш-менш значні резерви. Коли перша із цих сторож помітить ворога, то вона починає поспішно відступати, намагаючись таким чином навести ворога на загін, що перебуває у засідці, але якщо вороже військо велике, тоді вони з надзвичайним поспіхом біжать до свого головного війська».
Дехто з сучасних дослідників — апологетів Кримського ханства висловлює думку, що, коли здобич було узято, татари проявляли про неї своєрідну турботу, «що природно», наводячи при цьому свідчення XVІІІ ст., що належало де Тотту: «п’ять або шість рабів різного віку, штук 60 баранів і з 20 волів — звичайна здобич однієї людини — його мало утрудняє. Головки дітей виглядають з мішка, підвішеного до луки сідла; молода дівчина сидить попереду, підтримувана лівою рукою вершника, мати — на крупі коня, батько — на одному із запасних коней, син — на іншому; вівці й корови — попереду, і все це рухається і не розбігається під пильним поглядом пастиря. Йому нічого не варто зібрати своє стадо, направляти його, піклуватися про його продовольство, самому йти пішки, щоб полегшити своїх рабів». Але така ідилічна картина суперечить свідченню з XVІ ст.: «Положення полонених у татар дуже сумне, бо їх мучать голодом, наготою, а простого звання людей сильно б’ють батогами так, що нещасні самі бажають собі смерті. Багато хто з них під впливом такого поводження з ними татар і по дурості кажуть, начебто вони є шляхетного походження і що у них є знатні друзі й багаті родичі й обіцяють їм величезний і неймовірний викуп; але татари, цей варварський, безбожний, жадібний, голодний і жорстокий народ, бажаючи збільшити з кожним днем кількість викупу всякого роду обманами і муками, забиває їх у кайдани і мститься їм ще з більшою жорстокістю».
Татари нерадо ставали до відкритого бою з ворогом, бо їхнє легке озброєння не дуже було до того придатне. Кримський хан, дізнавшись від шпигунів про місце знаходження значного ворожого війська, «ніколи не вступає у відкриту битву, але обережно і повільно посувається з військом; якщо переконається, що у ворога сильний і численний загін, то повертає трохи вбік, в місця більш населені, але безпечні, і, з незвичайною швидкістю спустошивши їх мечем і вогнем, стрімко захоплює здобич і йде до своїх кордонів. Якщо ж після цього бачить, що супротивник не може його переслідувати, то в колишньому порядку, але обережно іде з військом до самих своїх володінь».
Однак якщо кримські воєначальники відчували, що перевага на їхньому боці, місцевість сприяє діям їхньої легкої кінноти і є високі шанси на перемогу (або ж супротивник примушував їх прийняти бій), вони наважувалися на бій. Однак і тут вони прагнули діяти так, щоб із найбільшою ефективністю використовувати свої головні козирі — швидкість, маневр і масовану стрільбу з лука. Як писав Герберштайн, татари «дуже сміливо вступають у битву з ворогом... це, одначе, буває недовго: вони вдаються до удаваної втечі і, дочекавшись зручної миті, пускають стріли у своїх переслідувачів, потім, раптово повернувши коней, знову вдаряють на розстроєні лави ворогів. Коли їм доводиться битися у відкритому полі та ворог є на відстані польоту списи, то вони вступають в битву не стрункими рядами, а кружляють навколо ворожого війська, охоплюючи його з усіх боків, щоб точніше і вільніше метати в нього снаряди. Вони наступають і віддаляються в дивовижному порядку... Цей рід битви за своєю подібністю з танцями називається у них танцем».
Татарське військо було надзвичайно дисципліноване: сучасник відзначає, що татари «надзвичайно швидко вміють шикувати свої ряди і пересувати їх, ці ескадрони такою мірою привчені слухатися не лише наказів своїх начальників, але досить одного помаху булавою або навіть змаху руки, щоб привести в порядок розпорошених» татарських вершників.
Треба відзначити, що так само, як і в комплексі озброєння, тактика війська Кримського ханства відійшла від ординського моделі XIV — початку XV ст. Зміни були серйозними й стосувалися перш за все «малюнка» самого бою. Було відкинуто традиційну схему дій кочової кінноти на полі бою, що включала в себе три основні фази — стрілецький бій із луків, тарановий удар важкої і середньої кінноти «в списи» і, нарешті, добивання знесеного та змушеного до утечі супротивника холодною зброєю. Ця схема не працювала, тому що змінився комплекс озброєння кримських татар. У кращому разі з трьох фаз залишилося тільки дві, перша і остання. Та й сама татарська кіннота, швидше за все, діяла на полі бою в змішаних бойових порядках — перший ряд бойового шикування займали краще озброєні й захищені воїни, а інші татари ставали за ними.
Разом із тим під впливом турків кримські татари в другій чверті XVI ст. взяли на озброєння класичний османський «Дестур-і-Румі» — бойове шикування, ядром якого був «зарбузан арабалари», тобто табір із возів, оснащених легкою артилерією (фальконетами-зарбузан), усередині якого знаходилися стрільці-тюфенгчі (як османські яничари, так і набрані з числа підданих кримського хана). Не виключено, що цей крок було зроблено під впливом тяжкої поразки, якої зазнали кримські татари від ногаїв у 1523 р.
Окрім стрільців, у центрі такого варіанту татарського бойового шикування була особиста ханська гвардія, «загін із кількох тисяч хоробрих і кращих воїнів». При ханському загоні завжди був прапор, зроблений з білого кінського хвоста, прикріпленого до довгої палиці, і «шовкове турецьке зелене з червоним знамено».
Військова майстерність дала Кримському ханству змогу одержати кілька важливих перемог, таких як під час походу на черкесів 1545 р., проти Астраханського ханства 1546 р., а також при відсічі наїзду ногаїв на Крим 1548 р. (в результаті цих перемог Ногайська орда перейшла під владу кримського хана). Володіння вогнепальною зброєю давало кримським татарам безперечні переваги над тими своїми супротивниками, що намагалися битися за старим зразком.
Треба, одначе, відзначити, що під час грабіжницьких наїздів на землі Литви, Польщі чи Москви «зарбузан арабалари» не вживався, бо не відповідав меті таких походів. Тому повідомлення європейців кінця XVI чи XVIІ ст. мало відрізнятися від опису Герберштайна.
Француз де Віженер писав: «Вони ніколи не використовують списів, а тому не стрічають ворога віч-у-віч, суцільною лавою й у бойовому шикуванні, а тільки раз-у-раз нападають і відступають. Нараз завзято й нестримно нападають на ворога, а потім так само нагло кидаються навтьоки. Зараз опісля вони знову шикують свої лави і намагаються якомога тісніше оточити й замкнути ворога; але залишають усе ж таки вільний прохід для тих, що далі непокоять ворогів своїми атаками. При всьому цьому зберігають якнайкращий лад, і до цього зводиться їх воєнне мистецтво й дисципліна. Але, коли раз поталанить спинити або збентежити їхні ряди, то вони вже ніяк не можуть упорядкуватися й біжать стрімголов». У такій боротьбі татари проявлялися першорядними лучниками: Боплан писав, що, «утікаючи, повертаються й на повний розгін випускають стрілу з лука так влучно, що ніколи не схиблять на віддалі від 60 до 100 кроків».
У цих уривках (а також у вищевказаній цитаті з Герберштайна) видно найбільш характерні тактичні прийоми татар: ухилення від рукопашного бою, прагнення вразити супротивника на дистанції й змішати його шикування, обсипаючи стрілами. Якщо ж смертельний «танець» не досягав успіху, татарські вершники негайно відступали, вражаючи супротивника знаменитим «скіфським пострілом», та улучивши момент, коли ворог, захоплений переслідуванням, втрачав порядок, переходили в контратаку. Для того щоб маневрувати описаним вище способом на полі бою, своєчасно атакувати, а потім відкочуватися назад, перешиковуватися і знову атакувати, і так кілька разів поспіль, необхідні були неабиякий вишкіл і дисципліна як рядових воїнів, так і воєначальників, починаючи з десятників. Дисциплінованість татар та готовність підкорятися наказам своїх начальників підкреслювали багато сучасників.
Але не тільки залізна дисципліна перетворювала татар у небезпечних супротивників. Вони не знали регулярного військового навчання і муштри, що в цей час поступово впроваджувалися в європейських арміях. Однак відсутність останніх більш ніж компенсувалася великим досвідом здійснення регулярних набігів і втягнення як рядових татарських воїнів, так і командного складу у війну. Саме завдяки цій звичці до війни та доведеному до автоматизму виконанню відточених стандартних прийомів згладжувалося те, що Клаузевіц називав «загальним тертям», тобто непритертістю в роботі різних частин військового механізму.
Сила татар як супротивника була не в їхній чисельності (хоча різні автори свідчать, що татари взагалі намагалися уникати бою, поки не переважали супротивника вдесятеро). Сила татар була у відпрацьованій до досконалості тактиці, в бездоганному знанні місцевості й навичках пересування, маскування і ведення бою в непростих умовах степу.
