Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Військова справа та війни доби Кримського ханату

r095.jpg

Політична історія Північного Причорномор’я у XIV — першій половині XVII ст.

У середині XV ст. на політичному обрії Східної Європи з’явилося нове державне утворення, яке неабияк вплинуло на темп історичних процесів у навколишніх землях, — Кримське ханство. До того Крим був одним із улусів Золотої Орди з центром у містечку Крим (сучасне місто Старий Крим), котре швидко перетворилося на визначний торговельно-ремісничий центр. Але ще за сто років до утворення незалежного Кримського ханства Золота Орда після короткочасного розквіту вступила у період повільного занепаду. Після смерті хана Джанибека (1357) і наприкінці недовгого правління його сина Бердибека (до 1359) Орду роздирали міжусобні чвари. Занепад центральної влади в Золотій Орді неминуче призвів до відокремлення частин її території.

Татарські намісники (еміри) Криму в другій половині XIV ст. вже почували себе повновладними володарями півострова. Зокрема, емір Мамай (розбитий згодом Дмитрієм Донським у Куликовській битві) у 1370-х рр. вважався на Сході суверенним правителем Криму. Подібне становище посідали на півострові й пізніші намісники золотоординських ханів: у 1380-х рр.— Бек-Пулад, у 1390-х — Таш-Тімур. Кримський півострів, довкола замкнений морем, давав вигідний захист проти всяких нападів; вузький перешийок між Кримом і континентом татари перегородили валами й ровами, побудували тут місто Перекоп і так убезпечили свої володіння.

У другій чверті XV ст., з розвитком відцентрових тенденцій у Золотій Орді, на підвладних їй теренах виникають кілька самостійних держав. Домінувала серед них Велика Орда (звана також Заволзькою) з центром у Сараї, котра претендувала на зверхність над усіма іншими новоутвореними ханствами: Астраханським, Казанським, Сибірським, Ногайським і Кримським (Перекопським). Формування останнього пов’язане з іменем Хаджи-Ґерая.

У перші десятиліття XV ст. Крим часто переходив від одного татарського можновладця до іншого. Після смерті Едигея, переможця Вітовта на Ворсклі у 1399 р. та погромника Києва у 1416 р., один з його синів Седі-Ахмет став співправителем золотоординського хана і володів Степом від Дону до Дніпра. У цей час Хаджи був змушений (як начебто нащадок Тохтамиша, тобто чингізид) тікати з Криму до Литви. Літописна традиція наступного століття стверджує, що Великий князь литовський Сигізмунд дав йому притулок у Литві й посадив у місті Ліда у теперішній Білорусі.

У 1443 р. до Хаджи прийшли посланці з Криму, запрошуючи його очолити кримські володіння. За підтримки нового великого князя Казимира Ягайловича у Вільні відбулася урочиста церемонія запрошення Хаджи татарськими послами, і литовський маршалок Юрій Радивил забезпечив повернення нового володаря до Криму. Хаджи Ґерай проголосив себе кримським ханом і заснував династію Ґераїв, що правила в Криму 340 років, аж до анексії ханства Росією 1783 р.

Новостворене Кримське ханство не було міцним. З одного боку, централізаторські тенденції в політиці ханів завжди зустрічали опір татарської знаті, причому в цій боротьбі обидві сторони шукали допомоги у сусідів. З іншого боку, економіка ханства базувалася на екстенсивних формах сільського господарства — кочовому скотарстві й примітивному рільництві, продукція яких не забезпечувала потреб населення.

Одне з головних своїх завдань Хаджи Ґерай бачив у підкоренні генуезьких колоній, які сплачували татарам необтяжливу данину за право вільно торгувати зі Сходом, Руссю, Литвою, Польщею та іншими країнами. Конфлікт Хаджи з генуезцями почався ще у 1430-ті р. Після заволодіння кримським престолом він звернувся по допомогу до уряду Османської держави. У 1454 р. під час зустрічі ханського посла й турецького адмірала Амир-Кях’я була підписана угода, яка стала першим кроком на шляху до залежності Кримського ханства від Туреччини.

Нове ханство стало союзником Литви проти Великої Орди, а коли Польща зазнала тяжкої поразки від Тевтонського ордену на початку Тринадцятирічної війни 1453—1466 рр., Хаджи Ґерай запропонував військову допомогу проти хрестоносців. Але згода між Литвою та Кримом тривала недовго. Хаджи Ґерай помер у 1466 р., і в боротьбі за владу між його синами узяв гору енергійний Менглі Ґерай, що довгий час жив у Кафі серед генуезців. На початку свого правління він також, як і його батько, видав великому князю Казимиру ярлик на руські землі (1472 р.), але невдовзі стосунки ускладнилися.

Посилення напруженості між Литвою та Московською державою призвело до того, що обидві сторони конфлікту, що назрівав, заходилися шукати собі союзників серед держав-спадкоємиць Золотої Орди. Великий князь литовський Казимир сподівався на союз із ханом Великої Орди Ахматом, що штовхнуло великого князя московського Івана ІІІ Васильовича до пошуку союзу з Менглі Ґераєм.

Укладенню союзу Криму з Москвою на якийсь час перешкодили бурхливі події в Криму. Менглі Ґерая скинув з ханського трону 1475 р. його брат, але прибічники Менглі звернулися по допомогу до турецького султана. Наприкінці травня 1475 р. турецький флот на чолі з великим візиром султана Мехмеда ІІ з’явився під Кафою і захопив її 6 червня 1475 р. Менглі Ґерай був звільнений, і, визнавши себе васалом Мехмеда II, повернув собі трон. Потім турки взяли Судак, Анапу та інші генуезькі фортеці на південному узбережжі Кримського півострова і поставили там свої залоги. Після цього Кримське ханство остаточно потрапило у васальну залежність від Туреччини. Невдовзі (1484) турки захопили порти Килію в гирлі Дунаю і Білгород коло гирла Дністра. Таким чином, усе північне узбережжя Чорного моря опинилося під контролем султана. Менглі Ґерай остаточно закріпився на ханському троні у 1478 і правив до кінця свого життя (1478—1515).

Менглі Ґерай повідомив Івана III про свою готовність укласти союз на умовах московської сторони. Уже 1479 р. кримські загони плюндрують Сіверщину. Це була осторога для Казимира щодо порозуміння з ханом Великої Орди Ахматом. А восени 1480 р. союз Менглі Ґерая з Москвою приніс реальні плоди. Інспірована Казимиром виправа Ахмата на Московське князівство закінчилася провалом. А 1482 р. сталася знакова подія — захоплення та зруйнування татарами Києва. Почався період безперервних набігів кримських татар на Литовську Русь.

1502 р. Менглі Ґерай нарешті переміг та знищив Велику Орду. Це знизило цінність союзу Криму з Московською державою, і починаючи з 1510-х рр. Крим наїжджає на Московську державу так само, як і на Литву та Польщу.

Син Менглі Мехмед Ґерай (правив у 1515—1523 рр.) переніс свою увагу на здобуття гегемонії над іншими ханствами пост-золотоординського простору. Йому вдалося посадити на трон Казанського ханства свого брата (чи племінника) Сахіба Ґерая у 1521 р., а вже наступного року разом із ним з двох боків напасти на Московську державу, дійшовши до самої Москви та узявши (напевно за перебільшеними відомостями) триста тисяч ясиру. Мехмед Ґерай завда поразки ногаям та вирушив у похід на підкорення Астрахані. Але там його і його сина Багадура Ґерая підступом убили ногаї та знищили їхнє дванадцятитисячне військо.

Господарство у кримських татар розвивалося дуже повільно і вражало європейських мандрівників відсталістю. Ще в першій половині XVІ ст. татари були народом перш за все пастушим і через це кочовим, бо мусили невпинно подорожувати у пошуках пасовищ для своїх стад худоби. Навіть у 1530-х рр. кримські татари ще не знали осілого рільництва. Михалон Литвин з подивом писав, що «землю, навіть найбільш родючу, вони [татари] не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама їм дає, тобто травою для годівлі худоби».

Але вже на той час з’явилися ознаки переходу до рільництва як допоміжної галузі господарства. Продовжуючи кочувати, татари почали розорювати й засівати в степу ділянки землі, щоб повернутися до них восени й зібрати врожай. Таке примітивне рільництво, характерне для деяких відсталих кочових народів Середньої Азії, Північного Кавказу тощо, не могло задовольнити потреби населення у хлібі та інших продуктах харчування.

Замість того щоб підтримувати розвиток сільського господарства, татарські хани й мурзи значну частину продуктів добували шляхом набігів на сусідні землі. Ці походи часто суперечили інтересам Османської імперії, оскільки татари нападали і на держави, які уклали мир із султаном, і на союзників султана.

Варто відзначити, що у межах сфери впливу Османської імперії Кримське ханство користувалося великою самостійністю. Ханство не було завойоване османами, Ґераї лише визнавали владу османських султанів над собою та їхнє право призначати й усувати кримських ханів. При цьому кримські хани були повноправними суверенами на своїй території, мали право на самостійні міжнародні зв’язки, право призначати і збирати податки, видавати закони. Система права у Криму суттєво відрізнялася від правової системи решти Османської імперії.

Окрім права призначати й усувати ханів (при узгодженні з правлячою елітою Кримського ханства) османські султани також мали право викликати кримське військо на імперські воєнні кампанії, а іноді й для участі у громадянській війні всередині імперії, як, наприклад, у 1511 р., коли принц Селім (майбутній Селім І Явуз) повів кримське військо на війну проти свого батька султана Баязита ІІ. Поступово втручання султанського уряду у справи Криму ставало все частішим, і у більш пізній період свого існування ханство фактично перетворилося на османську провінцію.

Недивно, що хани прагнули проводити незалежний від Стамбула курс, подеколи вступаючи у відкритий конфлікт із султанами. На початку 1530-х рр. хан Сагіб-Ґерай переніс свою столицю із Солхата в Бахчисарай, подалі від турецького гарнізону Кафи й османського намісника. Невдовзі султан відібрав у Кримського ханства фортецю Очаків і поставив там турецький гарнізон для додаткового контролю над ханством.

У другій чверті XVI ст. ханство переживало період нестабільності. Наступник Мехмеда Ґерая Саадет боровся із сином Мехмеда Іслямом і врешті зрікся престолу. Ханом став Сахіб Ґерай, при якому Іслям Ґерай став калгою (цей титул заступника і спадкоємця хана впровадив Менґлі Ґерай), але продовжив прагнути ханського престолу, поки не був убитий у 1537 р. Сам Сахіб Ґерай також був убитий 1551 р., коли ханом став Девлет Ґерай. Нестабільністю в Криму скористалася Московська держава, розпочавши процес поглинання держав-спадкоємців Золотої Орди. 1552 р. було захоплено Казань, 1556 р. — Астрахань, Сибірське ханство було підкорене у 1580-х рр. Девлет Ґерай разом із Османською імперією чинив затятий опір московській експансії, часом добиваючись значних успіхів (спалення Москви 1571 р.), але повернути захоплені Москвою ханства йому не вдалося, а починаючи з 1570-х рр. кримські війська повністю поглинає участь у війні з Персією, а у 1593—1606 рр. вони беруть участь у важкій війні з імперією Габсбургів (хоча за два роки до початку цієї війни хан Ґази Ґерай робить останню спробу походу на Москву, але його орда зазнає поразки під її стінами.

Наприкінці XVI ст. виникає ще одна посада в ханській ієрархії, нурадин-султан, друга після калги-султана особа у ханстві. Цю посаду створив хан Мехмед ІІ Ґерай, коли султанський уряд відмовився затвердити калгою його сина. Мехмед ІІ остерігався не даремно, бо саме калга наказав його вбити. Султанський уряд опирався спробам ханів змінити принцип наслідування від родового старшинства на передачу престолу у спадок від батька синові, бо це зменшило б ступінь контролю з боку Стамбула над ханами. Після смерті вже згаданого Ґази Ґерая султан не затвердив ханом його сина, і в Кримському ханстві почався довгий період внутрішньої нестабільності й громадянської війни, у якій взяли участь у тому числі й запорізькі козаки. Коли після низки слабких ханів на престол зійшов Іслям ІІІ Ґерай (правив у 1644—1654 рр.), Османська імперія якраз переживала період труднощів у зв’язку із довгою і на той час неуспішною війною з Венеційською Республікою (закінчилася у 1669 р. відвоюванням у Венеції острова Крит), і Іслям Ґерай міг собі дозволити проводити практично зовсім незалежну від Стамбула політику. Особливо це проявилося під час Хмельниччини, коли Кримське ханство розпочало війну проти Речі Посполитої, що мала мирну угоду з Османською імперією. Як тільки Стамбулу вдалося переламати хід війни з Венецією на свою користь, а з приходом до влади великих візирів з роду Кепрюлю посилилося й покращилося управління імперією, султанський уряд швидко відновив контроль над Кримським ханством. Перелік правителів Криму у другій половині XVII ст. та у XVIII ст. нагадує калейдоскоп: один хан змінює іншого через кілька років чи навіть рік, хани призначаються й знімаються з трону по кілька разів підряд (Селім І Ґерай правив чотири рази протягом періоду 1670—1704 рр.), стають маріонетками в руках різних угруповань татарських мурз.

Тим часом Московська держава, що згодом перетворилася на Російську імперію, розпочала невпинний тиск на Кримське ханство. І хоча Кримські походи 1687 і 1689 рр. закінчилися невдачею, а захоплення Азова 1696 р. виявилося недовготривалим після катастрофічного для російського царя Петра І Прутського походу 1711 р., знищення Кримського ханства стає одним з пріоритетів російської зовнішньої політики. Російські війська двічі вриваються у Крим у 1730-х рр. і спалюють Бахчисарай, після наступної Російсько-турецької війни 1768—1774 рр. Крим фактично стає російським протекторатом, і нарешті у 1783 р. Кримське ханство було остаточно поглинене Російською імперією.