Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Військо Великого князівства Литовського

Основною військовою силою Великого князівства Литовського була «земська служба», тобто ополчення військового стану, принципи якої були запозичені у довгий час головного ворога Литви — Німецького ордену. На заклик великого князя аристократія Литви й Русі була зобов’язана виступити в похід кінно, збройно та із власним загоном, кількість вояків у якому визначалося залежно від земельних володінь бояр.

Земська служба була організована за територіальним принципом. Намісник вищої адміністративної одиниці (з XV ст. він звався воєводою) стояв на чолі земської служби підлеглої йому території. Організаційно-тактичними одиницями земської служби були корогви. Переважали корогви, що формувалися за територіальним принципом, у кожній із земель, що входили до складу Великого князівства Литовського, які очолювали повітові хорунжі. Існували також корогви, які збирали великі можновладці та княжата. Ці пани, що служили окремо від повітових корогов на чолі власних підрозділів, називалися короговними панами.

На відміну від Польського королівства, шляхетське ополчення у Великому князівстві не було на початку XVI ст. настільки зачеплене кризою. Набагато сильніша порівняно з Польщею влада литовського монарха уможливлювала більш ефективне виконання військового обов’язку. На відміну від Польщі, обсяг виконання служби був тісно пов’язаний із розміром земельної власності (кількістю підвладних «служб» чи господарств (дворів), причому норми ці надзвичайно нагадували такі, що діяли під владою Німецького ордену.

У Великому князівстві існували (на відміну від Польщі) докладні реєстри всіх князів і бояр, що вказували розмір загону земської служби, яку вони були зобов’язані забезпечити. У 1528 р. земська служба Великого князівства налічувала 19 858 «коней», тобто важкоозброєних вершників (треба зауважити, що у цьому переписі вказано не всі повіти; крім того, частина «коней» могла не належати до важкої кінноти). Відповідно до кількості «служб» (дворів чи господарств) у власності боярина були пани, князі чи бояри, що виходили до служби з кількома сотнями або десятками воїнів, інші лише з декількома вершниками або навіть поодинці. Деякі збіднілі пани мусили навіть складатися вдвох чи втрьох для відправлення одного вершника.

Коли військо складалося лише із земської служби, ним командував великий князь, але оскільки великий князь був часто в той же час і королем польським, то бувало так, що він перебував у Польщі в той час, коли потрібно було вести військо у бій. Тоді великий князь призначав тимчасовим головнокомандувачем когось із великих бояр. Це рішення не завжди йшло на користь справі через суперництво командувачів окремих корогов.

У Великому князівстві також було відомо про «виправу з добр і міст», коли великі землевласники повинні були спорядити військовий відділ відповідно до розмірів свого маєтку. У випадку скликання такого ополчення власники місцевостей не були зобов’язані брати особисто участь у поході, але на них покладався обов’язок облаштування власним рахунком окресленої кількості озброєних вояків. Оскільки часто накази про таке ополчення не уточнювали, як саме мають ці вояки бути озброєні, то бояри, що мали забезпечити такий загін, нерідко прагнули мінімізувати власні видатки на його озброєння, що негативно впливало на якість війська. Після введення постійної посади гетьмана вдалося забезпечити пристойний рівень підготовки військ.

Треба сказати, що не ясно, чи був у Великому князівстві формальний (як у сусідній Польщі) поділ на посполите рушення (expeditio generalis) і «виправу з добр і міст». Схоже, що основним способом організації війська була саме земська служба, а землевласник особисто не брав участі у поході лише у виняткових випадках, як-от у випадку старості, чи хвороби, чи коли маєток знаходився у володінні удови або духовних осіб.

На початку XVI ст. у Великому князівстві уряд зробив кроки щодо регламентування військової служби загальнодержавними актами, на відміну від традиції. У 1502 р. на сеймі у Новогрудку «король его милось Александр с прелаты и Паны-Радами своими то был установил, иж кожный князь и пан, и дворянин, и земянин мел з именя своего з десяти служб пахолка у зброи на кони з древцем выправити...». Така рознарядка повторювала привілей, виданий Олександром 1492 р., коли він іще не був польським королем, а лише великим князем литовським. На Віленському сеймі 1512 р. великий князь Сигізмунд запропонував схожий норматив, але вже не з десяти служб, а з десяти димів, а «естли бы то всим вашой милости виделося трудно, ино бы з десяти служб два молодцы — конно, збройно».

У Великому князівстві подеколи вдавалися й до скликання загального ополчення, коли до зброї закликали все доросле чоловіче населення краю. Це була знаменита «Погоня», що згадується ще у привілеї Ягайла 1387 р. «Pogonia vulgo dictum», у якій мали брати участь не лише шляхта (non solum armigeri), але всі чоловіки, що здатні носити зброю. Проте таке траплялося рідко. Погоня була скоріше не стільки військом у повному значенні слова, скільки способом організації мирного населення для оборони краю. Її завдання були надзвичайно вузько окреслені як переслідування ворога, що втікає. Крім того, бояри побоювалися озброювати простий люд, тож до загальної Погоні доходило нечасто, і в окреслюваний період великі князі за потреби обмежувалися або частковою мобілізацією чоловічого населення, або притягненням до війська мирного люду поза рамками Погоні у вузьких технічно-допоміжних функціях. На початок XVI ст. Погоня перетворилася на старовинну й майже забуту традицію.

Треба зауважити, що на татарському порубіжжі, що було слабо залюднене, шляхти, що мала виступати земською службою, було небагато. Так, на Київщині у третій чверті XVI ст., коли вже почався процес реколонізації Степу, було усього лише 193 шляхетських сім’ї. На Волині ж шляхта виставляла, за переписом 1528 р., 789 «коней» (кінних бійців). Ще 834 «коні» виставляли волинські магнати, із яких наймогутніший, князь Костянтин Острозький, виставляв 426 «коней». Для розуміння контексту нагадаємо, що усього Велике князівство за переписом 1528 р. виставляло 19 858 «коней» (за мінімальною оцінкою насправді незначно більше).

У той же час незначна кількість шляхти на порубіжжі дещо компенсувалася більшою загальною мілітаризацією суспільства. Військовий обов’язок міст на зламі XVI ст. став анахронізмом на Волині, але зберігався у Київській та Подільській землях ще більш як сто років. 1514 р. великий князь Сигізмунд у привілеї київським міщанам наказує, щоб вони виступали в погоню за татарами «кінно і збройно, кожен своєю головою та згідно зі своїм станом, так як на війні служити без жодного замешкання та отягування, як ми їм, або урядник наш розкаже». Крім того, на цих теренах до військової служби залучали частини сільської людності, цілий особливий прошарок «слуг». 1471 р. над Россю налічувалося 136 слуг, або три чверті тамтешніх чоловіків. У інших прикордонних місцевостях становили вони від 10 до 25 відсотків людності. Особливо численними були слуги поблизу Києва: на початку XVI ст. у восьми навколишніх селах налічувалося 246 «димів» слуг. Їхньою «службою тільки на війну ходити, а подимщину давали за великого князя Вітовта щотретього року, а коли на війну йдуть, то подимщину не дають».

Документи відзначають сильне скорочення кількості слуг протягом першої половини XVI ст. Частково це пов’язано із переходом їх до вищої (шляхетської) верстви або до козацтва, але важливим фактором була також і їхня загибель (а також розпорошення) у боротьбі з татарами.

Наймане військо було нововведенням, що стало можливе із розвитком господарства Великого князівства, зокрема з більш інтенсивним рільництвом та збільшенням виробництва збіжжя. Бояри князівства ставали все більш зацікавленими у господарюванні на власних добрах і з неохоче відволікалися на військові справи. Але формування затяжного (найманого) війська стикалося з великою проблемою: найманці потребували грошей, а державній скарбниці Великого князівства хронічно бракувало готівки. Усе ж таки з огляду на постійну небезпеку з боку Криму і Москви Велике князівство запровадило постійний найманий контингент із кінних корогов раців (переважно сербів), від яких веде родовід гусарія Речі Посполитої. Це рішення виявилося надзвичайно вдалим, бо на східних та південних теренах саме легка, але в той же час здатна на ударний бій, кіннота виявилася оптимальним родом військ, щоб протистояти як татарській, так і московській кінноті.

60_Vitold.jpg

Печатка князя Вітовта з гербом Волині (1407)

Найманої піхоти було небагато. Траплялася вона переважно у почтах литовських бояр та в контингентах, які виставляли міста Великого князівства. Метрика Литовська 1507 р. зазначала, що, наприклад, київський воєвода «утримує немалу суму слуг», на чиє «виховання» великий князь передавав доходи з київських корчем та київське мито, а також половину доходів з черкаських корчем. У наступні два роки «на києвскиє и смоленскиє жолнери, на дворан» було видано із ковенської скарбниці 3783 копи грошей литовських. Відомо також, що київський воєвода найняв 1520 р. 200 кінних та 300 піших вояків.

До збройних сил Великого князівства входили також литовські татари, що були зобов’язані військовою службою державі. Вони добре доповнювали гусарські корогви у боротьбі з наїздами кримських чамбулів. Татари почали селитися у Великому князівстві ще наприкінці XIV ст., а у другій половині XV ст. відзначають їхнє проживання на Київщині. Своїх служебних татар мали київські князі, наприклад Семен Олелькович. Схоже, що вони поступово розчинилися в українському козацтві, що формувалося.

Коли в литовському війську з’явилися наймані (затяжні) військові загони, великий князь запровадив посаду великого гетьмана, чиїм завданням було головування над найманим військом, а також і над приватними корогвами можновладців. Подекуди виникали проблеми між литовськими гетьманами та командувачами польських військових загонів, що посилав король на допомогу своїм литовським підданим, хоча переважно поляки підкорялися авторитетові литовських гетьманів, коли воювали на території Великого князівства.

На зламі XV—XVI ст. у Великому князівстві розрізнялася «доспішна», «панцирна» і «щитна» військова служба. Не вдаючись у довгу дискусію щодо джерел та їхнього розуміння, можна у першому наближенні сказати, що ці категорії більш-менш відповідають важкій кінноті (копійникам) та легкій кінноті (стрільцям) (у документах «щитна» служба належить до найлегшої кінноти).

Озброєння литовських військ, особливо захисний обладунок, було дещо гірше від польського. Це особливо стосується ополченців, що мали озброюватися за власний кошт. Іноді навіть розділяють литовську кінноту на кінноту західного зразку (найважчих латників-копійників у європейському плитовому обладунку) та східного чи руського зразку.

Плитовий обладунок траплявся серед литовських бояр не так часто, як у сусідній Польщі, часто литовське лицарство носило кольчугу, посилену плитовими елементами. Траплявся й «немодний» уже на ті часи лусковий обладунок, шкіряний чи суконний каптан, до якого кріпилися металеві пластини (у Західній Європі його застосовували ще у XIV ст.). Його більш модерним різновидом була бригандина, кираса з пластин, що накладалися одна на одну, прикріплених до полотняної підкладки, покритої шкірою та часто дорогою тканиною. Краще захищаючи вершника, ніж старі лускові панцирі, бригандина була відносно дорогою. Вживався й ламелярний панцир, із металевих плиток, з’єднаних між собою ремінцями чи шнурами. Але на початку XVI ст. плитовий обладунок досить швидко витісняв ці архаїчні обладунки, згадки про які в цей період майже зникають ыз документів. Найчастіше плитовий обладунок («зброя» документів) зустрічався у почтах великих феодалів, але його мали й представники біднішого поршарку вояцького стану: так, 1514 р. великий князь Сигізмунд надає привілей киянину Лавринові Станкевичу про звільнення його і братів від податків за умови, що «они мають нам с того службу земскую заступовати у трех зброях, и кони мають мети добрые и брони так достаточные, как и иншим подданым нашим шляхте росказали есмо к службе нашой достаточне ся мети».

Був також розповсюджений бехтер (бехтерець), обладунок із тонких металевих пластин та кольчужного плетіння. Згідно із літописом, князь Костянтин Острозький у битві з татарами під Лопушним (Західне Поділля) у 1512 р. мав на собі саме такий обладунок. Бехтер мав гарні захисні якості, але також був відносно дорогим.

Голову литовських важких кіннотників захищали переважно відкриті шоломи («прилбиці»), але були відомі також і шоломи із заборолом західноєвропейського типу.

Треба сказати, що тенденція розповсюдження важкого плитового обладунку скоро змінилася на полегшення обладунку копійників. Причиною цього подеколи вважається перенесення тягаря військового протистояння із заходу (проти німецьких хрестоносців) на схід (легкі татарські загони). Уже наприкінці 1520-х рр. Литовський статут вимагає від володарів восьми селянських служб виставляти «пахолка на добром кони, штобы конь стоял за чторы копы грошей, а на нем бы, панцер, прилбица а корд, павезка, а древце з прапорцом». Тобто описується воїн ударної копійної кінноти, але у легшому обладунку, не плитовому, а кольчужному (панцир) та зі щитом — подібний до відомих з кінця XV ст. угорсько-сербських найманців-рачів.

Ударною зброєю литовських копійників був спис («древо»), нерідко легший від тогочасних західноєвропейських чи польських лицарських лансів. Також вживано було сулиці (дротики), коротші й легші від списів. Вміння влучно кидати сулиці було традицією литовської кінноти. Цікаво, що схожа традиція на той час зберіглася лише у кінноти на протилежному кінці Європи, у знаменитих іспанських хінетів.

У рукопашному бою литовські лицарі билися мечами та шаблями, що набували, на відміну від Польщі, все більшого розповсюдження, а також різноманітними кинджалами.

Легка кіннота мала легше захисне озброєння: тіло було захищене переважно різного роду стьобаними каптанами («перешиваницями» чи тягиляями), зшитими з кількох товстих шарів тканини. Подекуди литовські кінні стрільці мали кольчуги. Захист голови забезпечували кольчужні каптури або шоломи-мисюрки з кольчужними бармицями, що захищали шию. Основною зброєю легкої кінноти був композитний лук східного типу, а для рукопашного бою вживано шабель та тесаків (кордів).

Нечисленна литовська піхота (яка у боротьбі з татарами грала роль гарнізонів укріплених міст та замків) була озброєна дуже різнорідно. Металевий захисний обладунок був рідкістю, зустрічалися «перешиваниці» або шкіряні каптани. Також до захисного озброєння належали щити. Голову піхотинці захищали шоломами, але траплялося вступати у бій і без них. Піхота билася списами, піками та бойовими сокирами, маючи як допоміжну зброю мечі та корди.

У з’єднаному польсько-литовському війську більш легкі литовські відділи подекуди включали до загального бойового порядку, особливо там, де можна було використати їхню більшу маневреність. Легку кінноту могли долучати до стрілецьких корогов, а копійників — до польських важкоозброєних копійних корогов. Але литовські воїни з більшою охотою воювали в окремих загонах під командою власного гетьмана, як це і сталося під Лопушним.

Головною ударною силою у з’єднаному війську була польська важка кіннота. Важкоозброєні копійники носили повний плитовий обладунок, який досяг вершини свого розвитку на початку XVI ст. Найвідомішими центрами виробництва обладунків були міста Північної Італії, зокрема Мілан, та Південної Німеччини, зокрема Ауґсбурґ та Інсбрук. У Польщі першість у виробництві обладунків мав Краків. Загалом, Малопольща (регіон Польщі навколо Кракова) була центром зброярського виробництва, виробляючи протягом XVІ ст. половину усієї зброї королівства у своїх 490 зброярських майстернях.

Обладунки часто покривали багатим оздобленням, хоча зрозуміло, що таке дороге озброєння могли собі дозволити лише багатші з воїнів, магнати та командири окремих загонів. Найбагатші могли навіть замовити собі обладунок у міланських чи ауґсбурзьких зброярів-платтерів. Більшість копійників мала простіші плитові обладунки, подекуди навіть старожитні, що дісталися їм у спадок. У боротьбі проти легкоозброєних татар копійники могли не одягати повного обладунку (гарнітури), лише його окремі елементи, переважно кірасу та шолом.

Також треба відзначити, що, хоча коні копійників також часто були захищені плитовим обладунком (що складався з нагрудника, налобника на голову коня, та кіраси, що закривала задню частину коня, з’єднаних системою ременів та защібок, яка забезпечувала необхідну для руху коня еластичність обладунку), у боях із татарами кінський обладунок вживали рідко.

Наступальне озброєння копійника включало довгий (до 130 см) меч, але головною зброєю був тяжкий 4-метровий спис-ланс.

У кінних корогвах разом із копійниками перебували також стрільці, озброєні луками (що витіснили завдяки татарському впливу арбалети (куші) середини XV ст.) або частково мушкетами. Захисною зброєю у них були кольчуги (панцирі).

Копійники загалом не були придатні до швидких акцій проти татар у степу, де потрібна не стільки сила удару, скільки рухливість. Найкраще в боротьбі з чамбулами показали себе стрільці, але і вони не завжди могли протистояти татарам. Ідеально придатною до боротьби з татарами виявилася кіннота нового типу, гусари. Спочатку гусари були легкою кіннотою походженням із Сербії та Угорщини, де вони вже мали досвід боротьби з татарами на службі в Османської імперії, на що, власне, й звернули увагу в Польщі. Перші наймані в Угорщині гусарські загони з’явилися в надвірній корогві 1500 р. Як уже згадувалося, в історичних джерелах їх називають рацами чи рачами, за тогочасною назвою сербів, серед яких початково набиралися ці війська. Рачі билися легкими списами та шаблями чи мечами, а для захисту від ударів і стріл уживали невеликі прямокутні щити, а також шоломи та кольчуги.

Саме такий тип кінноти виявився найбільш придатним для розв’язання задач, що стояли перед польською обороною поточною, бо гусари, зберігаючи високу рухливість, були також здатні до таранної атаки на пролом ворожого шикування. Протягом першої половини XVІ ст. гусари почали вживати більш важкий обладунок і поступово витіснили важчих і менш рухливих копійників та самі перетворилися на важку кінноту. На степовому кордоні копійники зникають найшвидше, і військо складається виключно з гусарів і стрільців, а також підрозділів, що билися «по-татарськи» (фактично це були стрільці, але без захисного озброєння). У середині XVІ ст. з цих останніх двох видів кінноти виник новий вид легкої кінноти, що отримав назву козацької, на озброєнні якої, на відміну від стрільців, були також і короткі списи (рогатини).

На зламі XV—XVІ ст. відбулися зміни й у польській піхоті. Якщо під кінець XV ст. цей рід військ складався з великих рот по 400—500 вояків, то на початку XVІ ст. чисельність піших рот знизилася до 200. Роти ділилися на десятки. Ротою командував ротмістр, його заступником був поручник. Цим старшинам підлягало 20 десятників, 4 хорунжих (прапорників) та кілька барабанщиків (бубенників). Піхотинців набирали з міщан і селян королівських володінь.

Якщо у XV ст. піхотинці мали переважно холодну зброю (списи та мечі) і лише невелика частина мала вогнепальну зброю чи куші, то вже на початку XVІ ст. у кожному десятку було шість вояків, озброєних вогнепальною зброєю. Окрім стрільців, у десятку був копійник і павезник (щитоносець, озброєний великим, майже в людський ріст, щитом). Вони носили захисний плитовий обладунок й отримували подвійний жолд (тобто на вісім вояків десятка йшло десять ставок жолду). Копійник і павезник (драби) стояли у першій шерензі та прикривали стрільців. Копійники мали на озброєнні не лише списи чи піки, але й інші види древкової зброї, особливо різноманітні алебарди чи бойові сокири.

Польська піхота повністю позбулася арбалетів близько 1520 р. Але більшість піших стрільців вже з початку XVI ст. воювала з ґнотовими рушницями (легшими мушкетами чи важчими гаківницями). Відомо, що рушниці польського виробництва поступалися якістю західноєвропейським аркебузам. Стволи аркебуз були кращої якості, що дозволяло закладати в них більший заряд пороху і стріляти на більшу відстань. Лише в другій половині XVІ ст. польські стрільці озброєні імпортованою з Західної Європи вогнепальною зброєю.

Згадується, що стрілець, давши постріл із-за павези, повинен був відійти в останній ряд і дати можливість вистрілити стрільцеві, що стояв безпосередньо за ним. У реальності навряд чи це відбувалося саме так, тому що координація рухів шести рядів стрільців, при тому що справа й зліва від них відбувається такий самий рух, потребувало б дуже високого рівня муштри, а це буде винайдено в Європі лише наприкінці XVІ ст. (в Голландії). Напевно організація вогню була набагато хаотичнішою. У всякому разі, джерела згадують про можливість стріляти поверх голів своїх товаришів. Скорострільність була досить низькою: польська рота в 200 вояків (із яких було 120 стрільців) могла дати потягом 15 хвилин 190 пострілів. Іншим недоліком польської піхоти була її низька рухомість, до чого призводили важкі щити павезників та захисні обладунки копійників.

У першій половині XVІ ст. спостерігається також значний розвиток польської артилерії, яку повністю утримувала королівська скарбниця. Майже всі польські гармати були власного виробництва. Спершу гармати продукувала ливарня у Кракові, пізніше також у Львові, Ґданську, а після 1540 р. дуже багато гармат почали виробляти також у Вільні, куди було переведено велику групу фахівців із Кракова.

Тяжкі бомбарди, що вживалися головно для проламування фортечних мурів, мали відносно короткі люфи великого калібру. У тогочасних джерелах їх називають «мурбураки» (тобто для «буріння» мурів), «бураки» та «півбураки». Ця зброя була добре відома ще у XV ст. Відповідно, змінюються й польські фортеці: починається зведення артилерійських веж (наприклад, Барбакан у Кракові), а трохи згодом і укріплень бастіонного типу, що мали відносно невисокі, але потужні земляні вали, обмуровані камінням чи цеглою.

У XVІ ст. на сцену виступає легка артилерія, призначена для захисту фортець або табору, а також для польового бою. До неї належали два види гармат відносно невеликого калібру: довголюфові тарасниці, можливо, звані так тому, що їх часто розміщували на терасах на стінах замків, або ж, згідно з іншою гіпотезою, тому, що їх у бою захищали рухомі щити з дошок, звані тарасами; а також так звані гуфниці різного калібру, із відносно короткими люфами. Назва «гуфниця», скоріш за все, походить від чеських гуситів, що досягли великої майстерності у володінні такою зброєю, яку початково розміщували на возах військового табору. Узагалі, велику роль у розвитку польської артилерії відіграв досвід гуситських війн першої половини XV ст. Гуфниці й тарасниці стріляли залізними або свинцевими ядрами, тоді як бомбарди на початок XVІ ст. метали кам’яні ядра.

Крім того, у цей період застосовували також так звані фоґлери, або легкі гарматки, що заряджали з казенної частини: порохова камера фоґлерів не становила єдиного цілого з люфою, але набивалася окремо і вкладалася в особливий виріз у гарматі. Проте від фоґлерів досить швидко відмовилися, бо на той час було дуже важко добитися надійного замикання порохової камери для унеможливлювання прориву розпечених порохових газів, що не тільки становило небезпеку для гарматної обслуги, але й суттєво зменшувало ефективність використання рушійної енергії порохових газів.

Наприкінці XV — на початку XVІ ст. сформувався стиль бойових дій, що згодом дістав назву «старого польського порядку». Він народився в процесі розвитку старих середньовічних польських тактичних форм, що послужилися до перемоги польського (та польсько-литовського) війська у конфліктах XV ст., у тому числі до перемоги під Ґрюнвальдом у 1410 р.

«Старий порядок» передбачав сильний центр, поділений на два великих загони, звані хуфами. Цей передовий та головний («вальний») хуфи складала важка кіннота: копійники та гусари-раці. Головний хуф стояв за передовим, на досить значній відстані, щоб забезпечити для командувача-гетьмана можливість маневру своїми силами. Передовий і вальний хуфи становили головну ударну силу війська. Крім того, вальний хуф міг слугувати резервом.

Крила утворювала легка кіннота, вишикувана на кожному крилі у три загони (посилкові хуфи), із яких останній («страченці») складався з добірних вояків та використовувався як резерв. Гетьман міг послати його в бій, коли треба було вирішальним останнім ударом нарешті перехилити шальку терезів на свій бік або коли не було вже чого втрачати. Ці загони також були шиковані на значній відстані один від одного.

Таке бойове шикування було добре придатне як для атаки, так і для оборони. Посилкові хуфи могли використовуватися для маневру з охоплення супротивника або ж для того, щоб зобразити удаваний відступ, затягнути супротивника під удар головних сил. Також, оскільки всі корогви складалися як із важкої, так і легкої кінноти (у різних пропорціях), це забезпечувало бойовому шикуванню певну гнучкість. Наприклад, копійників під час їхньої атаки підтримували стрільці з тих же корогов, що вели обстріл ворога, «розм’якшуючи» його шикування. Стрільці також уміли вести обстріл ворога через голови своїх копійників та долучатися до атаки холодною зброєю в разі необхідності.

У самих хуфах корогви ставили у шаховому порядку, щоб якби атака першої лінії корогов не змогла зламати супротивника, вони мали змогу відступити через проміжки другої лінії, яка у свою чергу з новою силою вдарила на супротивника.

«Старий польський порядок» був адекватним для протистояння сусідам Польського королівства, але, хоча польські гетьмани ним довго та охоче користувалися, він був старомодним порівняно з методами ведення війни, що розвивалися в Західній Європі. Піхота займала невелику частку збройних сил Польщі, і в рамках «старого польського порядку» її розміщували у першій лінії між переднім та посилковими хуфами. Іноді піхоту розміщували на флангах. Часто позиції піхоти були трохи відсунуті в тил порівняно з шикуванням кінноти і замасковані. Завданням піхоти було погамувати вогнем атаки ворожої кінноти, а також (якщо піхота була розташована на флангах) запобігти обходу польського шикування супротивником. Маневрувати на полі бою піхота могла погано.

Артилерію використовували подібно до піхоти. Скорострільність да далекобійність гармат була невисокою (хоча найважчі польові гармати могли вистрілити на кілька кілометрів, прицільно стріляти можна було на відстань десь до 800 м, а дистанція ефективного вогню була ще меншою). Люфи гармат швидко перегрівалися і не давали можливості вести постійний вогонь. Крім того, ведення вогню з гармат потребувало великої кількості гарматної обслуги. Пересувати гармати по полю бою було важко; крім того, для артилерійської позиції треба було підготувати шанці. Після кожного пострілу гармату треба було знову наводити, а розпечену люфу охолоджувати водою після кількох пострілів. За таких умов маневрувати артилерією під час битви було неможливо, тому особливу увагу гетьмани приділяли вибору позицій для гармат (гарний приклад такого вибору артилерійської позиції дає битва під Оршею 8 вересня 1514 р. проти московського війська).