Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Етапи децентралізації Русі: погроми Києва 1169 та 1203 рр.

Середина ХІІ ст. стала добою остаточної децентралізації Русі. Князівства-землі, процес утворення яких розпочався ще 100 років тому, багатіли та все більше відрізнялися одне від одного за політичним устроєм. Надзвичайна розгалуженість князівського роду Рюриковичів вкрай утруднювала питання наслідування, а неузгодженість загального принципу наслідування головного Київського великокнязівського столу — чи то за правом старшинства в князівському роді, чи то за отчинним принципом — призводило до того, що у Києві сідав або найсильніший, або найудачливіший з претендентів. «Князь на годину» для Києва тих часів було не літературною метафорою, а звичайною практикою.

Тож коли навесні 1167 р. помер київський князь Ростислав Мстиславич — онук Мономаха, засновник могутньої династії смоленських Ростиславичів, — вкотре постало питання, хто саме має йому наслідувати на великокнязівському столі. За системою старшинства рівні права мали брат покійного дорогобузький князь Володимир (права він мав, але не мав достатньо військ), Святослав Всеволодович з чернігівських Ольговичів та володимиро-суздальський князь Андрій Юрійович Боголюбський. За отчинним правом на Київ з цікавістю поглядали сини покійного — смоленські Ростиславичі. Та вже вкотре Київ дістався найсильнішому — волинському князю Мстиславу Ізяславичу, племіннику Ростислава, який був його вірним союзником, та, за думкою дослідників, співправителем.

Великокнязівський титул давно був лише почесним: сівши у Києві, князь радше здобував собі нових ворогів, аніж нових васалів. Так сталося і з Мстиславом. Крім далекого галицького князя Ярослава Володимирковича, турівського князя та декількох служилих князів, жоден із значних володарів князівств-земель не визнав нового київського князя. Та й від цих союзників у ході наступного конфлікту він так і не дочекався значної допомоги. Проти нього склалася величезна коаліція, до складу якої увійшли князі Смоленської, Чернігівської, Полоцької, Володимирської земель та володарі незначних київських уділів, зокрема Вишгороду та Овруча. Намагаючись роз’єднати своїх ворогів, 1168 р. Мстислав розпочав бойові дії одразу на декількох напрямках. Зокрема, його син Роман Мстиславич, який отримав Новгородський стіл, здійснив похід на Полоцьк, а потім і в Смоленську землю на Торопець. Назустріч йому з Києва вирушив загін чорних клобуків на чолі з Михайлом Юрійовичем, але біля Мозиря Ростиславичам вдалося перекупити служилих кочовиків, і Михайло потрапив у полон. Мстислав розпорошив і без того порівняно незначні сили, чим значно послабив себе перед кампанією наступного 1169 р.

У перші дні березня 1169 р. біля Вишгороду зібралися численні дружини союзників. Основну масу війська складали дружини з Новгорода-Сіверського, Курська, Путивля, Смоленська, Полоцька, Вишгорода, Овруча, Дорогобужа, Переяславля. Їм на допомогу прийшло військо Андрія Боголюбського на чолі з його сином Мстиславом Андрійовичем та боярином Борисом Жидиславичем. До його складу увійшли дружини не тільки із Заліського Володимира, Ростова, Суздаля, а й муромці та рязанці. Неабияку роль у наступних подіях зіграли «свої погани» — київські служилі кочовики, що виступили проти свого князя.

Дев’ятого березня величезне військо підійшло до Києва. Мстислав, якого на цей час покинули майже усі союзники, не мав сил боронити місто. На третій день кияни заговорили про здачу, розраховуючи, як завжди, на почесні умови капітуляції. Мстислав із дружиною прорвався крізь лінію облоги, і союзники без перешкод вступили у місто. Та розрахунок киян не виправдав себе. Погано кероване військо піддало Київ тотальному пограбуванню. Його жертвами стали не лише кияни, а й численні церкви та монастирі. Поки смоленські, чернігівські, суздальські дружини грабували Київ, «свої погани» вдерлися у Печерський монастир, і лише чудо врятувало його від пожежі. Масштаби дводенного погрому вразили навіть суздальського літописця, — досі жоден завойовник, навіть поляки, не піддавали столицю Русі такому тотальному пограбуванню.

Врешті-решт князем пограбованого Києва став переяславський князь Гліб Юрійович. Його брат Андрій Боголюбський наступного 1170 р. обложив Романа Мстиславича у Новгороді, та місто встояло. Утім, за півроку і Новгород капітулював внаслідок економічної блокади. За Мстиславом Ізяславичем лишалася лише Волинь. 1171 р. після смерті Гліба Юрійовича союз, на чолі якого стояв Андрій Боголюбський, розвалився: занадто різними були інтереси земель-князівств, що входили до його складу. Старійшинство Андрія влаштовувало усіх доти, поки у Києві сидів його слабкий брат, а сам володимирський князь не намагався диктувати свою волю союзникам. Військовий конфлікт між смоленськими Рюриковичами та володимирським князем завершився битвою під Вишгородом 19 грудня 1173 р., де заліські дружини були знищені військами Мстислава Ростиславича та луцького князя Ярослава Ізяславича. А невдовзі, 1174 р., Андрія було вбито боярами-змовниками.

Внаслідок погрому 1169 р. політичне значення Києва значно підупало. У цьому були рівно зацікавлені усі князі-Рюриковичі, які прагнули розбудовувати свої власні отчинні володіння, а не відволікати сили заради примари великого київського княжіння. Сильний великий київський князь міг стати загрозою для їхньої незалежності, тож остаточний занепад Києва був лише питанням часу.

У російській монархічній історіографії починаючи з другої половини XVIII ст. погром Києва 1169 р. тлумачили як перенесення осередку руської державності з півдня на північ, що заклало підґрунтя майбутнього, за кілька сторіч, піднесення Московської держави. Цю точку зору, але вже з негативною оцінкою запозичила і частина українських істориків. Однак погром Києва 1169 р. був лише епізодом довгої історії занепаду Києва як політичного центру Русі, а Москва на той час іще не мала статусу навіть князівського столу дрібного удільного князівства. Причини жорстокого погрому 1169-го слід шукати не в гаданому протистоянні українського та російського етносів, що постали на історичній арені лише за кілька століть, а у закономірностях політичного розвитку князівств-земель Русі ХІІ ст. Однією з головних умов їхнього подальшого піднесення був занепад Києва, тож вони і надалі докладали заради цього максимум зусиль. Наслідком цього став не менш страшний погром Києва 1203 р., який і поклав край не тільки політичному, а й економічному значенню колишньої столиці Русі.

На зламі ХІІ—ХІІІ ст. Київ перетворився на осередок суперечок між трьома князівськими домами: смоленських Ростиславичів, чернігівських Ольговичів та волинських Мстиславичів. Заради заволодіння Києвом вони укладали нетривкі союзи, до яких час від часу приєднувався князь Заліського Володимира Всеволод Юрійович Велике Гніздо. 1201 р. син Мстислава Ізяславича Роман, який напередодні приєднав до своїх волинських володінь Галич, спираючись на військову допомогу Всеволода, захопив Київ, де посадив свого родича Інгваря Ярославича. На противагу йому утворилася коаліція між смоленським князем Рюриком Ростиславичем та чернігівськими Ольговичами. 1203 р. союзники разом із половцями підступили під Київ. За свідченнями літописця, погром Києва 1203 р. не йде в порівняння з погромом 1169 р. Місто було не просто пограбоване, а практично знищене вщент — це була відплата Рюрика половцям за військову допомогу. Більшість населення міста була або вбита, або забрана у полон. Відкупитися вдалося лише іноземним купцям, але ціною половини їхніх статків. Після погрому Рюрик Ростиславич не сів у Києві сам, та навіть не посадив у ньому залежного від нього князя, — для цього в нього просто не вистачало сил. Тож він наказав знищити місто, яке не міг утримати. Лише за кілька місяців, уклавши мир із Всеволодом Велике Гніздо, Рюрик зайняв великокнязівський стіл, на який, крім нього, після погрому не було інших охочих.

Саме так, смоленські та чернігівські дружини за допомогою половців 1203 р. поклали край кількасотрічній історії політичної гегемонії столиці Русі. Коли за кілька десятиріч до стін міста підступили монголи, вони побачили лише бліду тінь колишньої величі стольного міста, залогу якого очолював навіть не князь, а звичайний боярин Дмитро.