Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Удільний період

Перед смертю Ярослав устиг укласти заповіт. Для своїх синів він установив систему старійшинства, за якою, хоч усі брати й отримували свою долю в батьковому спадку, мали підкорятися старшому проміж себе. Так само вони мали по черзі один за одним успадковувати і київський стіл. Що ж до долі княжичів, чиї батьки помирали, так і не дочекавшись своєї черги на Київ, вони вибували із системи наслідування, а їх утримання ставало головним болем старших князів. Навіть унормування питання спадкоємності престолу і взаємного підпорядкування князів не завадило братським усобицям. Старшого брата Ізяслава Ярославича двічі виганяли з Києва, і двічі він повертав його лише за допомогою польського війська. Лише поява нових грізних степових сусідів — половців примушувала Ярославичів формально дотримуватися батькового заповіту.

Троє старших Ярославичів — Ізяслав, Святослав та Всеволод отримали відповідно частину Руської землі — Київ, Чернігів, Переяслав, що стали політичними центрами значних земельних володінь. Так, уже з 1054 р. поступово постає нова територіальна структура Русі — виникають землі-князівства. Трохи раніше зі складу Русі під владою нащадків Ізяслава Володимировича виокремилося Полоцьке князівство. За Всеволода Ярославича постали Перемишльське, Звенигородське, Теребовльське, Волинське, Дорогобузьке князівства, з яких за кілька десятиріч утворилися Галицька та Волинська землі. Місцеві князі все більше були зацікавлені закріпити за собою та своїми спадкоємцями свої володіння. 1096 р. на князівському з’їзді у місті Любеч онуки Ярослава узгодили так званий «отчинний» принцип наслідування, який фіксував створення територіальних династій. Нащадки Святослава Ярославича закріпили за собою землі від Чернігова до Мурома, Всеволода Ярославича — Переяслав, Смоленськ та Волго-Окське межиріччя, де пізніше утворилося Володимиро-Суздальське князівство. Нащадки Ізяслава Ярославича мали отримати у спадок Київ та усе дніпровське правобережжя з Волинню. Але 1113 р., по смерті Святополка Ізяславича, цей договір було порушено. Київський стіл захопив переяславський князь Володимир Всеволодович Мономах. Нащадки Святополка надалі правили лише у Турово-Пінській землі.

З одного боку, переворот Володимира Мономаха мав короткотермінові позитивні наслідки. Як умілому адміністратору та талановитому полководцю, йому вдалося дещо пригальмувати процеси децентралізації Русі, мобілізувати сили більшості князівств для відсічі половцям, які після кількарічної військової кампанії були змушені полишити руське пограниччя й на кілька десятиріч відступити на Північний Кавказ та Балкани. З іншого боку, у Києві так і не утвердилася власна територіальна династія — після смерті 1132 р. сина Мономаха Мстислава Володимировича місто перетворилося на осередок міжусобної боротьби між численними членами вже на той час надзвичайно розгалуженого роду Рюриковичів. Постійна зміна князів, інколи по кілька разів на рік, та піднесення нових політичних центрів стали причиною поступового занепаду Києва як політичного та економічного центру. Після погромів 1169 та 1203 рр. на початок ХІІІ ст. місто занепало. Починаючи з 1169 р. старші князі (що з часом отримали назву «великих») навіть не прагнули самі сісти у Києві, контролюючі його через молодших князів. Врешті-решт, навалу орди Батия Київ зустрів без власного князя.

Князівства-землі, процес утворення яких розпочався по смерті Ярослава 1054-го, за 100 років, на середину ХІІ ст., поступово перетворилися на цілком самостійні державні утворення, кожне з яких мало притаманні лише йому особливості політичного устрою. З них на території сучасної України були розташовані Чернігівська земля, Волинь та Галицька земля. Політичний центр Переяславського князівства у другій половині змістився у Залісся — у землі сучасної Центральної Росії, тож воно у подальшому не мало самостійного значення, а переяславський стіл займали молодші представники династії нащадків сина Мономаха Юрія Довгорукого.

Найбільша з усіх земель Русі, Чернігівська, за своїм політичним устроєм найбільше відповідала класичній моделі. Тут чітко працював принцип старійшинства: князі по черзі займали старший чернігівський стіл, за життя поступово переміщаючись від молодших столів до старших. Утім, і тут поступово наростали процеси децентралізації. Ще з кінця ХІ ст. автономний статус отримало Новгород-Сіверське князівство. У першій половині ХІІ ст. незалежність отримала Рязансько-Муромська земля. У міру колонізації колишніх земель в’ятичів на Верхній Оці економічне й політичне значення Чернігова поступово занепадало, і вже по монголах політичний центр змістився на північний схід — до Брянська.

Якщо Волинське князівство утворилося ще в ХІ ст., власна династія тут закріпилася лише починаючи з середини ХІІ ст. Ними стали Мстиславичі — нащадки старшого сина Володимира Мономаха. Мстислав Ізяславич та його син Роман забагато сил віддавали боротьбі за Київ та з сусіднім Галицьким князівством, тож Волинь поступово перетворилася на конгломерат дрібних князівських уділів. Лише у ХІІІ ст. брати Данило і Василько Романович змогли зібрати докупи численні уділи Західної та Східної Волині, ненадовго — до смерті Данила — об’єднавши їх в рамках єдиної держави з Галицькою землею.

Галицька земля виросла з маленького Перемишльського князівства, до якого за кілька десятиріч були приєднані Звенигородське та Теребовльське князівства у Подністров’ї. Ростиславичі — онуки рано померлого старшого сина Ярослава Мудрого Володимира — не мали права на успадкування київського столу, тож прагнули заснувати власну державу щонайдалі від Києва. Однак київські, а потім і волинські князі ще довго заперечували самостійність Ростиславичів, що було причиною багатьох військових конфліктів, у яких брали участь польські та угорські загони. Володимирку Володаревичу вдалося позбутися родичів, зібравши докупи усі володіння роду. 1144 р. він переніс столицю князівства в Галич. Там, де в інших землях Русі зростали нові удільні князівства, у Галицькій землі росла військова та політична могутність боярських родів. Уже в другій половині ХІІ ст. вони кинули виклик монополії князівської влади, а після вигаснення 1199 р. Ростиславичів запрошували на князівський стіл представників інших династій — волинських та смоленських Мстиславичів, чи чернігівських Святославичів з Рюриковичів, чи угорських Арпадів. Боротьба за галицьку спадщину тривала півстоліття і завершилася тільки 1245 р., коли на наступні 100 років галицький стіл за собою та своїми нащадками зміг остаточно закріпити Данило Романович.

Край давньоруській добі в історії українських земель поклала навала монголів. Ще 1223-го на Калці вони розбили об’єднане військо більшості руських князів. 1236—1238-го вони підкорили Рязанське та Володимиро-Суздальське князівства на північно-східній периферії Русі, а 1239—1241-го вогняною хвилею пройшли землями сучасної України.

Для різних земель Русі монгольська навала мала різні наслідки. Якщо Переяславське князівство (як і місто Переяслав) припинило існування, а його територія була включена безпосередньо до Монгольської держави, то, наприклад Галицьке та Волинське князівства лише потрапили у васальну залежність від Орди. Завдяки цьому руська доба на цих землях затрималася ще принаймні на 100 років.