Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Держава Володимира та Ярослава

За молодшого сина Святослава Володимира Русь з військово-торговельної корпорації перетворюється на одну з найбільших за територією держав Європи. На ранньому етапі державотворення усі варварські європейські народи не мали усталеної системи успадкування влади. Тут малися на увазі скарбниця та військо, які на ранньому етапі у франків, так само як за кілька століть у русів, нарівно ділилися між усіма членами князівського роду. Так і спадок Святослава було поділено між його синами: Ярополк отримав Київ, Олег — Деревлянську землю, а Володимир — Новгород. Тож як після смерті Святослава, так пізніше і по смерті самого Володимира питання, кому дістанеться усе батькове майно, вирішувалося у кривавій братовбивчій війні. Спираючись на допомогу варязьких найманців, Володимиру вдалося врешті-решт здобути одноосібну владу.

Утім, Володимир не обмежився тим, що знову об’єднав Новгород, Київ та деревлян під рукою одного князя. Майже все наступне десятиріччя він витратив на те, аби знищити центри політичної влади у Східній Європі, які конкурували з Києвом, та автономію племінних союзів. Літописець у подробицях описує криваву ліквідацію полоцького князівства варяга Рогволда. Така ж доля, як колись древлян, спіткала більшість літописних племен. З них хіба що в’ятичі ще наприкінці ХІ ст. мали власного князя.

Знищуючи старі племінні центри, Володимир засновував поруч нові — князівські, які ставали осередками влади київської династії. У цих нових центрах він посадив своїх численних синів.

Уся ця нова адміністративна структура була створена заради однієї мети, — направляти усі ресурси підкорених територій на захист серця держави від кочовиків. Лісостепове пограниччя з центром у Києві, яке потрібно було захищати від кочовиків, отримало назву Русь (як кажуть учені, «Русь у вузькому розумінні цього слова»). Володимир та пізніше його син Ярослав будували тут лінії укріплень — вали, нові міста (найвідомішим з яких став Переяслав), які заселялися «кращими мужами» з усіх підкорених племен та народів Східної Європи. Уже в середині ХІ ст. тут були масово розселені «свої погани» — дрібні тюркські народи на службі руських князів, що остаточно сформували систему оборони степових кордонів.

Головним фактором міжнародного визнання держави Володимира стало прийняття християнства. Здійснивши похід на Херсонес, центр візантійських володінь у Криму, Володимир уклав вигідну для Русі угоду з імперією. В обмін на повернення міста та надання для послуг імператора 6-тисячного найманого війська Володимир охрестився та отримав за дружину багрянородну сестру імператора Василія ІІ Болгаробойці. Разом із сестрою імператора Русь отримала нову освічену культурну еліту — церковну ієрархію, письмову культуру, що надавала можливість створити розгалужений бюрократичний апарат, без якого неможливо було контролювати такі величезні території. У Києві розгорнулося масштабне будівництво, що майже безперервно тривало більше ніж 100 років.

Поява 6-тисячної найманої гвардії з русів при дворі візантійського імператора мала неабияке значення для київського князя. Він слугував за посередника і вербувальника, саме від нього залежало, хто з прибулих на Русь скандинавів буде служити при дворі імператора, за що він отримував немалий прибуток. Коли нарешті скандинави відкрили для себе шлях у Константинополь в обхід Східної Європи й імператор розпочав наймати їх у гвардію без участі Києва, син Володимира Ярослав 1043 р. навіть оголосив імператорові війну. Утім, вона закінчилася невдало, і це джерело прибутку київських князів зійшло нанівець.

Держава Володимира була дуже нестійким утворенням. По смерті князя його сини розпочали криваву усобицю, і лише відсутність спадкоємця у померлого 1032 чернігівського князя Мстислава Володимировича дозволила його брату Ярославу трохи більше ніж на 20 років знову об’єднати розділену 1024 р. по Дніпру Русь. Такою була доля усіх середньовічних європейських варварських королівств, які розпадалися за одне-два покоління від смерті їх засновника.