Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Початки військової справи на українських землях (від доби неоліту до Х ст. до н. е.)

r090.jpg

Упродовж багатьох тисячоліть — від заселення Європи людьми сучасного типу близько 40 000 років тому — люди здобували собі їжу переважно на полюванні. Знахідки на давніх стоянках свідчать, що мисливці виходили переможцями у двобої з найбільшими та найсильнішими тваринами. Коли ж людей стало так багато, що вони почали ворогувати між собою, народився інший образ — образ воїна. Не були винятком і ті землі, які ми зараз називаємо Україною. Даремно шукати у ті давні часи сліди золотого віку — доби процвітання, загального багатства та миру. І тоді людям доводилося брати зброю, аби захистити життя — своє і близьких.

Нехай сьогодні та зброя — кам’яні сокири чи бронзові списи — здається смішною та не вартою уваги. Та є речі, які не змінилася за тисячоліття — загартована випробуваннями сила людського духу, готовність стати до бою, дивитися в очі смерті й перемагати або загинути з честю, захищаючи рідних, байдуже, що у тебе в руках — спис із кременевим вістрям, бронзовий меч чи автомат. Це те, що варто пам’ятати і чому слід вчитися у предків.

Історичні процеси на території України від доби неоліту до 900 р. до н. е.

У новому кам’яному віці — неоліті — сталися принципові зміни в економіці населення території України: почалося поширення хліборобства та тваринництва. Як наслідок — там, де ці види господарювання стали основним заняттям, а це відбулося у V—IV тис. до н. е. на території від Карпат до Дніпра, на кілька порядків зростає чисельність населення. Де раніше у лісах та степах тисячоліттями полювали декілька кланів мисливців, уже близько 4000 р. до н. е. було збудовано тисячі поселень, загальне населення яких налічувало сотні тисяч людей.

Зрозуміло, що такі зміни в економіці та демографічній ситуації мали наслідками переміни у суспільному житті, відносинах між громадами та племенами. Якщо у попередні часи сутички за місця полювання або рибної ловлі, приміром біля Дніпровських порогів, були окремими епізодами, то хліборобам доводилося постійно конфліктувати за поля, пасовиська, доступ до природних багатств — покладів кременю, мідної руди, джерел солі. Поселення людності трипільської культури починають огороджувати ровами та палісадами, будувати у важкодоступних місцях. Однак і це допомагало не завжди.

За умов, коли перемогу здобували не лише умінням, а й числом, виникають потужні об’єднання громад, головною метою яких стало вирішення конфліктних ситуацій та захист «своїх» від «чужих». При цьому «чужими» могли виявитися такі самі трипільці, які побажали оселитися у зручному місці, або скористатися з місцевих покладів кременю. Ці політичні об’єднання називають племенами; вони могли налічувати від 2000 до 5000 осіб з урахуванням жінок і дітей. Це означало, що у випадку небезпеки плем’я могло виставити кілька сотень воїнів — для тих часів це була неабияка сила. Проте вже у другій половині V тис. до н. е. виявилося, що племінного ополчення може виявитися недостатньо у випадку навали кількох сусідніх племен. Тоді виникають союзи племен — вождівства — політичні структури.

Племінних вождів очолював верховний вождь, під орудою якого могли перебувати вже тисячі воїнів, утримання яких лягало на плечі усіх учасників такого союзу. Ця політична конструкція виявилася настільки вдалою, що проіснувала на території України кілька тисячоліть — аж до утворення давньоруської держави. Союзи племен створювалися, розпадалися, до них могли входити нові племена — усе залежало від ситуації у поточний момент, якостей лідерів, їхньої успішності.

На економіку, а відтак і на історичні процеси у ті часи неабиякий вплив мали кліматичні зміни, які могли подіяти у кращу чи гіршу сторону на врожайність зернових, кількість та якість трави на пасовищах, де випасали худобу. Оскільки забезпечення харчами було внутрішньою справою кожної громади, кожного племені, то знайти підтримку ззовні, як це бачимо у новітні часи, було практично неможливо.

Глобальні кризи такого роду траплятися часом по кілька разів на тисячоліття, і це не враховуючи звичайних неврожайних або посушливих років. Якщо накласти на шкалу кліматичних змін переміни у суспільній організації, ми побачимо, що вони практично співпадають — і в новокам’яному, і в мідному, і в бронзовому, і в ранньому залізному віці. З кризовими ситуаціями співпадають також періоди військових конфліктів, вторгнень, посиленого будівництва укріплень, утворення масштабних коаліцій, метою яких був захист від сусідів, ласих до чужого добра або просто тих, хто бажав вижити за рахунок сусідів.

Слід враховувати ту обставину, що міжплемінні війни тих часів велися за правилами, про які у наші часи давно забули. Це були війни, у яких усе доросле чоловіче населення ворога у разі перемоги мало бути знищене, з ворожого племені залишали живими лише жінок та дітей. Жінки врешті мали народити нових воїнів для ворога, а діти, виховані відповідним чином, ставали до лав ворогів… Таким чином, ціна поразки або перемоги була найвища — людське життя, свобода, майбутнє дітей. Отже, не дивно, що війна та військова справа у ті давні часи були справою серйозною, до неї слід було готуватися усе життя і бути повсякчас готовим взятися до зброї.

Уже в трипільські часи, між 4200—3400 рр. до н. е., виникло кілька потужних вождівств, які поділили між собою землі від Карпат до Дніпра. Найпотужніші були у Буго-Дніпровському межиріччі, де зараз археологи розкопують ­руїни їхніх столиць. Трипільські протоміста займали сотні гектарів, мали тисячі будівель, укріплення у вигляді палісадів. Кожне з них могли виставити від 1000 до 3000—5000 воїнів. Це була найбільша військова потуга на сході європейського континенту у IV тис. до н. е.

Однак наприкінці тисячоліття трипільці сходять з історичної арени: кліматичні зміни підірвали хліборобську економіку, природна межа степів просунулася на північ, і на тисячоліття настала епоха кочовиків. Вони досить швидко сформували кілька племінних союзів, кожен з яких контролював територію між великими річками — так, як це буде заведено у номадів у наступні тисячоліття. На півночі їм довелося пильнувати межу з не менш войовничими племенами культур шнурової кераміки, також відомих у історії як культури бойових сокир.

Це були часи постійних воєн, про що свідчать численні бойові травми у чоловіків, похованих під степовими курганами. Сліди від ударів бойових сокир на черепах, вилікувані та смертельні поранення, переломи рук та ребер, вістря стріл між ребрами — досить промовисті свідчення давніх воєн. Саме тоді, після 3000 р. до н. е., встановилося на тисячоліття протистояння хліборобської Півночі та Півдня, заселеного номадами. Кордони контрольованих ворогами-сусідами територій змінювалися, переважно залежно від змін клімату, — то вони посувалися на північ, то на південь. Установити їх обриси допомагає нині картографування давніх курганних могильників та стоянок кочовиків, які щороку на літо мандрували на північ. Періоди ворожнечі змінювалися мирним співіснуванням, розвитком торгівлі, адже обом сторонам було що запропонувати сусідам.

Лише одного разу хліборобам вдалося вийти до берегів Чорного моря — у часи сабатинівської культури, близько 1500—1400 рр. до н. е. Це була епоха, що передувала Троянській війні (бл. 1230 р. до н. е.), коли чергові кліматичні зміни вперше за кілька тисячоліть зробили можливим хліборобство у найпівденніших степах. Там було збудовано сотні поселень, і навіть невеличкі містечка на берегах річок, мешканці яких вирощували хліб, випасали худобу.

Кочовикам у ті часи довелося відступити далеко на схід, у степи, за Дон. Час їх могутності, епоха бойових колісниць у XVII—XVI ст. до н. е., походи на захід та на схід, як дехто вважає, мало не в Індію, стали уже надбанням легенд, а суворою реальністю — озброєне бронзовими списами та мечами ополчення сабатинівських племен, яке стало на шляху колись непереможних воїнів Сходу. Це ополчення виявилося грізним суперником не лише для місцевих кочовиків, але встигло взяти участь у кількох масштабних військових конфліктах на теренах Давнього Світу, які увічнені у записах на стінах храмів Єгипту та епосі про Троянську війну. Ідеться про участь у навалі «народів моря», яка понад століття тримала у напрузі мешканців узбережжя Середземного моря.

Якщо у Єгипті фараонам удалося дати збройну відсіч «народам моря», а нові володарі Палестини зрештою перемогли філістімлян, то Трої пощастило менше. На її руїнах учасники переможного походу встигли збудувати навіть свої домівки — їх, а також уламки характерного посуду, виявлять під час розкопок через три з лишком тисячоліття. Однак і сабатинівцям не вдалося переграти долю, коли у причорноморські степи прийшла найбільша за їхню історію посуха — сотні хліборобських поселень були залишені назавжди, а у них повертаються їх одвічні володарі — кочовики. Цього разу ми знаємо їхнє ім’я — кіммерійці. Але це вже інша історія.