Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Дружинний період

Перший, переддержавний період історії Русі, що часто називають дружинним, дуже скупо відображено в історичних джерелах. У ІХ—Х ст. ані слов’яни, ані руси не мали власної письмової історії, тож у розпорядженні літописця, що працював більш ніж за два століття після описуваних ним подій, існували хіба що усні перекази, легенди та поодинокі візантійські джерела. У розпорядженні сучасних істориків, крім давньоруських літописів, є сучасні подіям закордонні джерела — візантійські, західноєвропейські, арабські — та археологія — рештки поселень, поховання, численні клади, які для фахівця можуть бути навіть більш промовистими, ніж пергамент літописця.

Тож, як свідчать письмові та археологічні джерела, величезні простори Східної Європи, на яких пізніше виникла держава Русь, у ІХ—Х ст. були заселені слов’янськими, а на північ від Полісся ще й балтськими та фіно-угорськими племенами. Це не були племена в етнографічному розумінні цього терміну. За рівнем свого суспільно-політичного розвитку слов’яни перебували на значно вищому від первісного суспільства рівні, та, хоча ще у своєму розвитку не досягли рівня держави, вже мали розвинену соціальну та політичну ієрархію (князі-вожді, знатні роди, ієрархія всередині союзів племен). Східнослов’янські племена, що їх наводить літописець, скоріш за все, були великими союзами кількох племен, які мали велику територію та військову силу. На українських землях проживали поляни, древляни, сіверяни, уличі, тиверці, дуліби, волиняни, бужани. На північ та північний схід, де процеси розселення східних слов’ян та внутрішньої колонізації тривали протягом усього часу існування Русі, проживали дреговичі, кривичі, полочани, ільменські словени, в’ятичі.

Ще в середині VIII ст., розселяючись на північ, на річці Волхов слов’яни вперше зустрілися з носіями дуже своєрідної культури. За десять чи трохи більше років до їхньої появи тут заснували поселення торгівці та ремісники, що мали зв’язки по усьому Балтійському регіону. Переважну більшість із них складали мешканці острова Готланд та інших регіонів Скандинавії. Саме в цей час зростає їхня активність по всій Північній Європі — від Британських островів та північних кордонів імперії Карла Великого до Прибалтики. Франки називали їх норманами, вони себе називали вікінгами, а руський літописець звав їх варягами. На Захід, Південь та Схід вони йшли у пошуках дорогоцінних металів, переважно срібла. Уже в ІХ ст. вони відкрили, що річками Східної Європи можна дістатися багатих земель: Дніпром — Візантії, а Волгою — надзвичайно багатого родовищами срібла Арабського халіфату.

На цій території перша хвиля скандинавських колоністів утворила військово-торговельні корпорації — об’єднання воїнів та купців, що з часом отримали назву русів. Літописець розповідає лише про одну з таких, що веде свою історію нібито від покликання новгородцями «з-за моря» вождя Русі Рюрика разом з його «народом». Утім, з іноземних джерел та навіть із самого літопису ми знаємо, що у Східній Європі були й інші об’єднання русів. Зокрема, літописець згадує полоцького князя Рогволда та Тура, на честь якого названо місто Турів. З археологічних джерел дізнаємося про торгово-дружинні центри русів на Верхній Волзі тощо. Руси поєднували торгівлю та війну. Там, де їм важко було грабувати, вони займалися торгівлею або йшли у найманці. Так, ми знаємо, що руси були у гвардії кагана Хазарії — величезної тюркської держави, що охоплювала у ті часи усі степові та лісостепові простори Східної Європи. Політичний центр Хазарії у той час був у гирлі Волги, і без згоди кагана руси не могли потрапити на Каспійське море, яким вони б могли дістатися багатих на срібло земель Арабського халіфату.

На зламі 30—40-х рр. ІХ ст. руси з’явилися і на Чорному морі — джерела зберегли для нас згадки про їхнє перше посольство і перші грабіжницькі напади на Візантійську імперію. Одній з дружин русів у середині ІХ ст. вдалося закріпитися у Середньому Подніпров’ї та заснувати поселення, з якого виріс сучасний Київ. Літописець говорить, що її князями були дружинники Рюрика брати Аскольд та Дір, утім ми майже нічого про них напевно не знаємо: чи були ці двоє родичами та чи обидва дійсно княжили у Києві. Але саме з Аскольдом пов’язують похід русів на Константинополь, перше повідомлення про поширення християнства серед русів та укладення першої торговельної угоди між русами та Візантією.

Імовірно, саме за Аскольда почала складатися економічна модель, описана в середині Х ст. візантійським імператором Костянтином Багрянородним, що характеризує увесь дружинний період історії Русі. Руси, що закріпилися у Києві, силою зброї поставили у залежність від себе навколишні східнослов’янські племена. Попри літопис, мова не йде про їх підкорення, лише про сплату данини. Учений імператор розповідає про полюддя — річковий маршрут, яким руси взимку об’їжджали залежні племена, збираючи данину. Навесні вони лодіями вирушали Дніпром та Чорним морем у Константинополь, де збували зібрані товари в обмін на предмети престижного вжитку, перерозподіл яких як шляхом безпосередніх виплат, так і на оспіваних у билинах бенкетах дозволяв київським князям утримувати велику дружину. Із певними змінами ця система проіснувала до початку ХІ ст. Окремі елементи дружинної культури зберігалися в князівському середовищі ще кілька століть потому.

Згідно з повідомленням літопису, 882 р. родич Рюрика Олег здійснив похід із Новгороду (йдеться не про сучасне місто Новгород Великий, а про Рюрикове городище неподалік) на південь. У Києві він підступом убив Аскольда і проголосив князем сина Рюрика Ігоря. Літописець приписує Олегу походи на Візантію та укладення нових торгових угод. Так само й Ігор здійснив два походи на греків: перший, невдалий, та другий, що закінчився новим миром. У ці часи із перемінним успіхом тривали і змагання русів за контроль над східнослов’янськими племенами і іншими народами Східної Європи з Хазарським каганатом.

Вбивство Ігоря деревлянами дало підставу русам підкорити територію цього племінного союзу. Завдяки цьому завоюванню, саме за часів правління удови Ігоря Ольги Русь вперше починає набувати рис територіальної держави. Якщо вірити детальному опису Східної Європи Констатина Багрянородного, за малолітства сина Ігоря Святослава території, що безпосередньо належали київським князям, обмежувалися землями навколо Києва, древлянською землею та Новгородом на Півночі. Східнослов’янські племена зберігали внутрішню автономію, але перебували із київськими князями у договірних стосунках. Крім військової могутності Києва, неабияке значення мало його виграшне географічне розташування, що перетворювало місто на ключ від усієї торгівлі з Візантією. Активна зовнішня політика Ольги — посольство до Германського королівства та поїздка до Візантії — дала початок міжнародному визнанню Русі вже не як народу, а як держави. Утім, завойовницькі походи і кінцева невдача її сина Святослава відтермінували цю подію на кінець Х ст.

Святослав Ігоревич здійснив кілька походів на східно­слов’янські племена, залежні від Хазарії, пограбував її західні володіння, у той час як інші дружини русів ударили по столиці хазар з Верхньої Волги. Утім, так і не завершивши походи на Схід, Святослав разом із військом вирушив на Балкани, спершу як союзник Візантії проти болгар, а потім і як самостійний гравець, збираючись заснувати тут свою власну державу.

Поразка Святослава мала катастрофічні наслідки не тільки особисто для нього. На лісостеповому пограниччі замість хазар руси отримали нового небезпечного супротивника, — печенігів. Разом із тим так звана «криза східного срібла» — зменшення потоку срібних монет із земель Арабського халіфату у Східну Європу, викликане занепадом, а потім і загибеллю Хазарського каганату, що відповідав за безпеку торгових шляхів у регіоні, та виснаженням іранських копалень срібла, — вимагала від київських князів пошуку інших моделей існування. Східна Європа стояла на порозі величезних змін.