Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Військове мистецтво давніх слов’ян

Бурхливі події гунського часу в Східній та Центральній Європі, що спричинили початок Великого переселення народів, всіляко сприяли «історичному дебюту» слов’ян. Походження останніх залишається одним із найдискусійніших питань до сьогодні, але висвітлювати весь спектр думок з цього приводу тут потреби немає. Обмежимося тільки основними пунктами концепції, котрої будемо дотримуватися надалі.

Остаточна «етнічна кристалізація» слов’ян відбулася, найвірогідніше, саме протягом гунського періоду, кінця IV — першої половини V ст. Зоною цієї «кристалізації», доволі умовною «прабатьківщиною слов’ян», було прикордоння лісостепової та лісової смуг Європи від південно-східних воєводств сучасної Польщі до західних областей сучасної Росії, здебільшого — Українське та Білоруське Полісся. Щойно зазначалося «мовчання джерел», що описують події гунського періоду щодо венетів, склавинів та антів. Тому поява склавинів та антів на дунайському кордоні імперії, надійно зафіксована письменниками середини VІ ст. (Йордан, Прокопій Кесарійський), виглядає аж надто раптовою та дещо парадоксальною. Практично нізвідки на Дунаї «матеріалізуються» нові «північні варвари», об’єднані в два потужні союзи племен, що від самого початку контактів становлять чималу військову небезпеку для імперії. Однак «мовчать» джерела писемні, що цілком логічно: пізньоантичні осередки протягом гунського часу були фактично відгороджені від варварського світу Східної Європи «імперією» гунів, ромеї просто не знали, що відбувається в регіоні. Натомість, певну ясність в історію населення «прабатьківщини слов’ян» спроможні внести археологія та певною мірою лінгвістика.

Щодо археології, то саме на злам епох античності та Середньовіччя припадають доволі бурхливі культурні трансформації: на основі здебільшого старожитностей кола київської культури, у носіях котрої вбачають безпосередніх предків слов’ян, формуються культурні групи початку Середньовіччя. Причому йдеться не про пряме переростання київської культури в ту чи іншу археологічну культуру наступного етапу, а про численні переміщення носіїв київських старожитностей, контакти різних їхніх груп як між собою, так і з носіями інших культурних традицій, внаслідок чого формується кілька нових археологічних спільнот. Найбільш прямим продовженням київської культури є колочинська, ареал якої охоплює величезні простори басейну Верхнього Дніпра. Унаслідок контактів південної частини «киян» із залишками «черняхівців» на Лівобережжі формуються пеньківські старожитності, у носіях котрих вбачають антів. Найбільш проблематичним поки що залишається питання походження празької археологічної культури на Правобережжі, котра є матеріальним відбитком побуту склавинів.

Спостереження за зміною ареалів зазначених археологічних культур початку Середньовіччя дозволяє доволі впевнено констатувати швидкі (звісно ж, в історичному вимірі) міграції їхніх носіїв. «Пеньківці» розширювали свій ареал на південь та південний захід; «пражани» просувалися вздовж Карпат, обходячи їх як із півдня, так і з півночі; експансія «колочинців» була спрямована насамперед на північ та північний схід. Міграційні потоки склавинів-«пражан» та антів-«пеньківців» перетнулися на Поділлі та території сучасної Молдови і приблизно одночасно, близько зламу V—VІ ст., досягли Подунав’я. Саме у зв’язку з подіями перших десятиліть VІ ст. на дунайському кордоні візантійські автори й фіксують вперше склавинів та антів.

«Нові варвари» чи не одразу починають перетинати імперський кордон та грабувати придунайські провінції, тож саме військові чесноти склавинів та антів цікавили ромеїв найбільше. Усі автори VІ ст. однозначно вказують на примітивність озброєння слов’ян: переважна більшість вояків мала лише два-три дротики, декотрі — луки та стріли, причому не надто потужні (вражаючу дію стріл доводилося посилювати, змащуючи наконечники отрутою), практично не користувалися слов’яни щитами, зовсім не мали обладунків. Археологічні знахідки в цілому підтверджують інформацію писемних джерел. Слід додати хіба що лише сокири як основну зброю ближнього бою. Клинки, насамперед мечі, у слов’янському ареалі з’являються значно пізніше, від межі VІІІ—ІХ ст. в західній частині «слов’янської ойкумени» (під впливом франків та їхніх підданих, що сусідили зі слов’янами) та дещо пізніше — у східній (під впливом скандинавської традиції).

Слабкість озброєння слов’ян певною мірою компенсувалася вправністю володіння зброєю кожним вояком. Візантійці відзначають силу та звитягу слов’янських бійців, їхню витривалість та байдужість до примх погоди. Слов’яни були здатні здійснювати швидкі марші будь-якою місцевістю, важливим тактичним компонентом була також вправність слов’ян у здоланні водних перешкод. Візантійці зазначають, що слов’яни б’ються в пішому строю, однак не викликає сумнівів наявність у них і кавалерії. Щоправда, коней слов’яни спочатку використовували здебільшого для переміщень і в бойовій ситуації однаково спішувалися. Утім, опис декотрих епізодів Балканських війн середини VІ ст. не залишає сумнівів, що слов’яни були здатні не лише маневрувати, а й битися верхи.

Недоліком слов’янського військового устрою візантійці вважали певну «анархічність», відсутність чіткої підпорядкованості. Щоправда, тут радше йдеться про оманливість «першого враження». За більш тісного знайомства зі слов’янами їхня «некерованість» стає дедалі менш очевидною. Джерела від кінця VІ ст. раз у раз називають імена слов’янських вождів, авторитет котрих ґрунтувався насамперед на їхніх командирських якостях. Загалом слов’яни початку Середньовіччя являли собою народ-військо, що було типовим для стадії військової демократії. Події ж Великого розселення слов’ян всіляко сприяли виділенню професійних вояків, дружинної верстви та вождів, насамперед військових адміністраторів. Зазначені процеси відбувалися буквально на очах ромеїв, тож еволюція оцінок керованості слов’янських військових контингентів, а також їхньої структури, відбиває зазначені організаційні зміни чи не в режимі реального часу.

Ще одним традиційним закидом слов’янам із візантійського боку була нездатність слов’ян до ведення «правильного» бою. Утім, прихильність слов’ян до «партизанських методів» (засідок, раптових нападів тощо) та небажання вступати в бій на відкритій позиції, що здавалося ромеям чи не виявами боягузтва, мала багато причин.

По-перше, слов’яни віддавали перевагу дистанційному бою із застосуванням метальної зброї. У разі, коли супротивник попри втрати продовжував тиснути на їхні позиції, слов’яни просто відступали й намагалися відшукати більш виграшний момент для нападу. Часто-густо такий відступ був військовою хитрістю: вдавшись до переслідування, ворог розстроював власний бойовий порядок, а слов’яни встигали перестроїтися та успішно контратакували. По-друге, «нешляхетна» поведінка слов’ян на полі бою дозволяла їм раз у раз здобувати перемоги над значно сильнішим, краще озброєним та тактично краще «підкованим» супротивником. Про це свідчать описи чималої кількості боїв, що наводять самі ромеї. Зрештою, по-третє, ромеї просто лукавлять, закидаючи слов’янам неспроможність битися у правильному строю. Наприклад, «Стратегікон» (військовий трактат кінця VІ ст., що містить конкретні поради щодо ведення бойових дій проти різних ворогів імперії, зокрема слов’ян) у вступній частині «слов’янського розділу» також зазначає нібито безпорадність слов’ян у фронтальних зіткненнях. Однак одночасно зазначений трактат містить тактичну схему атаки на слов’янський загін, що намагається не просто тримати позицію, а зайняв таку позицію, коли фланги та тили розгорнутого бойового порядку захищені природними перешкодами. Враховуючи саме практичну спрямованість «Стратегікону», можна зробити висновок, що навряд чи ця схема наведена там у якості суто теоретичної моделі.

На користь того, що ромеї доволі швидко оцінили якість слов’янських вояків, свідчить і таке: уже у 530-х рр., буквально через кілька років після «перших знайомств» зі слов’янами в ході їхніх набігів на імперський берег Дунаю, візантійці залюбки наймали слов’янські загони до свого війська. Зокрема, участь найманців-слов’ян у війні з остроготами в Італії добре задокументована безпосереднім учасником подій Прокопієм Кесарійським в «Історії війн».

Утім, ситуативне найманство або навіть сталі союзні відносини з Константинополем одних слов’янських племен зовсім не заважали іншим слов’янським племенам або окремим загонам вдиратись чи не щорічно в межі імперії. Якщо в 520—530-х рр. слов’яни турбували лише прикордонні області, то від 540—550-х рр. вони вже проникають у глибинні райони балканських провінцій. У 550—551 рр. слов’янське військо вперше не повернулося «за Дунай», а розташувалося «на зимових квартирах» у Фракії. Однак безпорадність ромеїв перед зухвалими слов’янськими рейдами не варто пояснювати лише звитягою слов’ян. Протягом правління Юстиніана І (527—565) основні воєнні зусилля ромеїв були спрямовані на відновлення колишньої величі Риму. Бойові дії велися на перському кордоні, в Африці, в Італії, навіть в Іспанії, а дунайський кордон та Балкани загалом залишалися без належної уваги з боку центральної адміністрації. Слов’яни залюбки користувалися зазначеним недбальством, порівняно легко завдаючи поразок невеликим візантійським загонам, намагаючись уникати зіткнень з крупними контингентами та не вдаючись до облог фортифікованих осередків. Слід зважати, що рейди слов’ян у цей період зовсім не мали на меті захоплення земель або ж завдання ромеям нищівних поразок, слов’ян цікавили виключно здобич та полоненні.

До слова, слов’яни напередодні Балканських війн не мали досвіду взяття фортець. Ані вони самі, ані їхні найближчі сусіди в Східній Європі в цей період фортець не будували, навіть з дерев’яно-земляними укріпленнями, не кажучи вже про муровані. Проте саме на Балканах необхідність навичок взяття укріплених осередків стала цілком наочною: населення тікало до міст та намагалося сховати там найбільш цінне майно. У середині VІ ст. слов’яни були спроможні брати фортеці лише раптовим штурмом або ж військовою хитрістю, виманюючи гарнізон за стіни (саме так було взято місто Топір). Однак уже у другій половині 580-х рр. раз у раз з’являються звістки про ведення слов’янами правильних облог із використанням доволі різноманітних метальних машин та облогових пристроїв. Навички таких операцій та побудови облогових парків, слід думати, слов’яни запозичили в численних полонених та, не виключено, перебіжчиків з представників романізованого населення провінцій.

Ще однією абсолютно новою для слов’ян сферою стала війна на морі. Попри те що слов’яни походили з місцевостей, багатих на ріки та озера, з морем вони стикнулися лише в ході Великого розселення, незадовго до початку Балканських війн. Традиційні слов’янські човни-однодеревки, або ж, як їх називали, візантійці «моноксили», не надто підходили для підкорення морської стихії. Найбільші з них мали лише близько 10 м завдовжки, відсутність кіля позбавляла такі суденця остійності, низькі борти не надто захищали від морських хвиль (конструкцію однодеревок ускладнювали, нарощуючи дощаті борти). Однак слов’яни не тільки наважувалися виходити на таких човнах в море, а й виявилися природженими піратами. У середині — другій половині VІІ ст. басейн Егейського моря вважали небезпечною для мореплавства зоною саме через безчинства слов’янських піратів. Флотилії однодеревок тероризували острови Егеїди, дістаючись навіть Криту, нападали на прибережні місцевості Балкан та Малої Азії, перехоплювали торговельні судна. Однак протидіяти повноцінним бойовим кораблям слов’янські суденця не були спроможні, тож нерідко кілька ромейських дромонів пускали на дно та розсіювали флоти слов’янських моноксилів у десятки й навіть сотні одиниць.

Цікаво, що на кінець VІІ ст. у джерелах трапляються згадки про спроби поєднання слов’янами нещодавно надбаних навичок в обох сферах, мореплавстві та використанні облогових парків. Під час чергової облоги Фессалоніків у 670-х рр. слов’яни з’єднували по кілька моноксилів спільним палубним настилом, на котрий встановлювали облогові пристрої та метальні машини. Щоправда, спроби штурму Фессалоніків з моря виявилася провальною, однак сам хід військово-технічної думки слов’ян є доволі промовистим.

Слов’яни у війні з імперією на Балканах не були «мнонополістами». До середини VІ ст. на цьому театрі воєнних дій значну роль відігравали германці (лангобарди та гепіди), а також кочовики (насамперед різні орди булгар). Слов’янам довелося засвоювати основи тогочасної «геополітики», відшукувати власну нішу в регіоні, використовуючи дипломатичні та військові методи. Слід зазначити, що війна була не єдиним методом і в стосунках з імперією. Зокрема, ще від 545 р. якась-то частина антів уклала з Константинополем федератську угоду та отримала дозвіл оселитися на імперських землях (щоправда, зазначені землі, судячи з усього, анти попередньо зайняли «явочним порядком», тож такий дозвіл був радше спробою зберегти обличчя з боку Юстиніана).

Докорінні зміни у конфігурації варварів Карпатської улоговини та Подунав’я сталися з огляду на переселення до Паннонії авар 568 р. Не менше 10 років напередодні авари кочували у степах Північного Причорномор’я, конфліктуючи з осілим населенням, що мешкало у Лісостепу та на півдні лісової зони Східної Європи, а також різноманітними кочівницькими об’єднаннями. Вдавалися авари й до більш далеких походів. Яскравим епізодом був їхній рейд 565—566 рр. вздовж північних схилів Карпат аж до кордонів Франкських королівств, що закінчився повною поразкою франків та полоненням короля Сігіберта І. Є підстави припускати, що, переселяючись далі на захід, авари увели з собою в Подунав’я чималу кількість слов’янського населення півдня Східної Європи.

Військові успіхи аварів ґрунтувалися на низці воєнно-технічних новацій, що проникли до Європи саме з аварською хвилею переселення. Насамперед слід згадати широке поширення стремен, що забезпечували максимально впевнену посадку вершників та уможливлювали прийом таранного удару важкими списами. Саме вершники у важкому обладунку, основною наступальною зброєю котрих були списи, і були головною ударною силою аварського війська. Утім, авари досконало володіли й традиційним для номадів прийомом ведення дистанційного бою із застосуванням луку та стріл, й вправно рубилися з сідла, застосовуючи довгі двосічні мечі та нову форму суто кавалерійської зброї — односічні палаші. Поєднання всіх трьох зазначених тактичних прийомів — дистанційний обстріл, таранний удар списами та ближній бій на клинках — певний час забезпечував аварам славу непереможних.

Після перенесення головної ставки Аварського каганату до Паннонії авари заходилися стверджувати свою владу над усіма тутешніми варварами, як осілими, так і номадами. Внаслідок цього Аварський каганат отримав доволі жорстку ієрархізовану військово-політичну структуру. Самі авари складали вищу верству «вождів та воїнів», з них формувалася важка кавалерія. На щабель нижче були булгари, котрі утворювали загони легкої кавалерії, іще нижче — придунайські германці, котрі надавали війську каганів важких піхотинців. Нарешті, в підошві цієї піраміди були слов’яни, з котрих формувалася легка піхота. Зазначена ієрархія мала значення для побудови бойових порядків аварського війська. Слов’яни формували першу лінію, за ними вишикувалися германці, кавалеристи-номади — у другому ешелоні. Якщо перша лінія витримувала натиск супротивника, то в бій вступала кавалерія та розвивала успіх, якщо ж піхота відступала, то кавалерія просто покидала поле бою, не втручаючись у його хід. Таким чином, авари розглядали своїх осілих данників, насамперед слов’ян, як гарматне м’ясо, котре дозволяє зберігати військово-демографічний потенціал вищих верств каганату. Таке становище, зрозуміло, стимулювало слов’ян усіляко чинити спротив аварам. Зокрема, саме на хвилі «антиаварського повстання» постало перше слов’янське протодержавне утворення, так звана держава Само з центром у сучасній Чехії, що існувало протягом 630—650-х рр.

Авари відіграли ключову роль у зникненні з політичної карти Подунав’я антів. Саме після карального походу аварського вельможі Апсіха 602 р. проти антів останніх не згадує надалі жодне джерело. Навряд чи йшлося про тотальний геноцид навіть тієї частини антів, що мешкала у Подунав’ї, не кажучи вже про інші частини антського ареалу (анти мешкали на схід аж до Дніпровського Лівобережжя). Радше антський союз племен від 602 р. перестав бути помітною військово-політичною силою в регіоні.

Утім, саме участь слов’ян чи то як підневільних данників, чи то як добровільних союзників у спільних походах з аварами сприяла закріпленню слов’янського населення на всіх обширах Балкан, аж до адріатичного узбережжя на заході та Пелопоннесу на крайньому півдні. Вагу слов’ян у війську каганату доволі промовисто продемонструвала облога Константинополя 626 р. Після кількох невдалих спроб штурму столиці ромеїв слов’яни покинули табір обложників, змусивши кагана зняти облогу, адже авари були явно неспроможні продовжувати операцію самотужки. Каганат, до речі, після цих подій надовго зникає зі сторінок візантійських хронік, військово-політична вага авар у регіоні була відносно відновлена лише на кінець VІІ ст.

На відміну від Балкан, ми практично нічого не знаємо про перебіг Великого розселення слов’ян в інших частинах ранньосередньовічної «слов’янської ойкумени». Підставами для певних спостережень тут є лише археологічний матеріал, котрий вкрай нечасто дозволяє відновлювати подієву історію, а уможливлює тільки констатувати присутність того чи іншого населення в певних регіонах. Зокрема, міграційний потік слов’ян, що обходив Карпати з півночі на кінець VІІ ст., «затопив» величезний простір від Вісли на сході до Ельби на заході й від балтійського узбережжя на півночі до Татр та витоків Дунаю на півдні. Саме на верхньому Дунаї ці слов’яни зімкнулися з іншим міграційним потоком, що рухався від пониззя ріки вверх течією. На крайньому заході експансія слов’ян була зупинена протидією різноманітних германських народів, що так чи інакше перебували в політичній орбіті Королівства франків.

Дещо певніша картина спостерігається у діаметрально протилежному «кутку» слов’янського ареалу, на південному сході, територіях сучасної України та прилеглих до неї регіонах. У Києво-Канівському Подніпров’ї та Лісостеповому Лівобережжі на середину VІІ ст., судячи з певних археологічних спостережень, склався симбіотичний союз слов’ян та їхніх сусідів-кочовиків булгар. Край існуванню цього союзу поклала експансія хозар, котрі протягом другої половини VІІ ст. зазнали низки болючих поразок від арабів на Кавказі. Найбільш вірогідно, що саме із хозарською експансією на північний захід пов’язане випадіння раннього пласту так званих скарбів кола старожитностей антів (найбільш відомий серед них Мартинівський). З цією ж експансією пов’язаний епізод переселення булгарської орди на чолі з ханом Аспарухом до Подунав’я наприкінці 670-х рр., що заклав підвалини Першого Болгарського царства. Утім, встановлення хозарського панування не було якоюсь одномоментною акцією, процес цей тривав кілька десятиліть. Чергову його «гарячу фазу», слід думати, маркують пізні комплекси «антських скарбів», датовані в межах перших десятиліть VІІІ ст., а остаточне завершення процесу слід пов’язувати з формуванням близько 740-х рр. старожитностей салтівської археологічної культури, ядро котрої було у Подонні. Саме салтівські старожитності, котрі мають завдячувати найбільш яскравими рисами аланським майстрам-ремісникам, переселеним у Подоння з Північного Кавказу, визначають як «державну культуру Хозарського каганату».

Найменш певно на тепер можна реконструювати події Великого розселення слов’ян у північно-східній частині «слов’янської ойкумени», в лісовій зоні Східної Європи. Припускають, що протягом V—VІІ ст. групи слов’ян у кілька хвиль рухалися вздовж долин великих рік регіону в напрямку на північ та північний схід. Дуже вірогідно, що від зламу VІ—VІІ ст. існував також потік слов’ян-мігрантів, котрі переселялися з території сучасної Польщі на північ сучасної Білорусі та у північно-західні області сучасної Росії. Наскільки конфліктний характер мала ця слов’янська колонізація, судити важко. Велетенські обшири з чималою кількістю нічийних земель, а також помітна різниця у системі господарювання мігрантів та аборигенів, що потребували різних екологічних ніш, спонукає припускати здебільшого мирний характер опанування слов’янами лісової зони. Принаймні, археологічних слідів масштабних конфліктів між мігрантами та аборигенами не спостерігається, що не виключає локальних «сусідських війн» у певних мікрорегіонах (приміром, у Верхів’ях Дніпра та Поволхов’ї). Ба більше, археологічний матеріал дозволяє ставити питання, що стосунки між собою зі зброєю в руках з’ясовували не аборигени та мігранти, а мігранти різних хвиль переселення. Утім, усі ці спостереження поки що мають гіпотетичний характер і потребують більш ґрунтовного опрацювання на матеріалах широких археологічних досліджень.

У будь-якому разі на рубіж VІІ—VІІІ ст. кордони «слов’янської ойкумени» були окреслені якщо не остаточно, то на більш-менш тривалий період. На західному та південному кордонах слов’янського ареалу розселення слов’ян було не тільки зупинене, але й розпочався зворотній тиск. Потенціал для міграцій у північному та східному напрямках зберігався, цей процес не призупинився у зазначений час і тривав ще кілька століть. Однак у цілому епоху бурхливих міграцій можна вважати такою, що завершилася. Слов’яни поволі облаштовуються на опанованих територіях, більшого значення набуває внутрішня колонізація, опанування глибинних районів, віддалених від долин великих рік, що були магістральними шляхами слов’янської міграційної активності.

Доволі показовим явищем для VІІІ—ІХ ст. є масове будівництво городищ, укріплених пунктів, призначених для укриття населення навколишніх територій у разі військової небезпеки. «Городищенський бум» характерний не лише для прикордоння слов’янського ареалу, укріплення будують і у внутрішніх районах «слов’янської ойкумени». Тож, слід думати, йдеться не тільки й не стільки про захист від зовнішніх іноплемінних ворогів, скільки про «сусідські війни» між різними слов’янськими угрупуваннями за земельні угіддя та інші ресурси. Період VІІІ—ІХ ст. є часом постання перших ранньодержавних утворень слов’ян, що свідчить про докорінні зміни в їхньому соціально-економічному укладі. Зміни ці безпосередньо позначалися на військовій сфері, слов’янські князі та професійні воїни-дружинники набувають нових соціальних ролей, а професіоналізація у військовій сфері визначала, зокрема, докорінні зміни в системі озброєння, організаційних формах війська тощо.