Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Гунська навала

Гуни, як і всі номади, являли собою народ-військо, кожен представник котрого був вправним воїном. Основною наступальною зброєю гунів були лук та стріли. Різноплечний композитний гунський лук мав значні переваги навіть над конструктивно схожими зразками більш ранніх періодів. Потужність такого луку дозволяла метати стріли з крупними наконечниками (традиційна форма саме гунських наконечників — залізні трилопатеві з черешковим кріпленням). Тож дистанція ефективної стрільби була більшою, аніж звичні навіть для кочових народів, котрі були сусідами гунів, відстані, не кажучи вже про менш вправних лучників. У ближньому бою гуни використовували списи та довгі, понад 90 см, двосічні прямі мечі. Рубка з сідла не була новацією навіть для кочовиків, однак ефективність цього прийому саме у гунському виконанні була, слід думати, також вищою, аніж у їхніх супротивників. Справа тут не стільки в клинках та вправності гунських воїнів як фехтувальників, скільки в конструкції сідла, котре забезпечувало впевнену посадку вершника. Жорстке сідло з дерев’яною основою та високими луками було принесене в західну частину євразійських степів саме гунською міграційною хвилею.

Таким чином, модифікації озброєння та кінського спорядження, що були притаманні гунам, доволі тривалий час надавали їм тактичні переваги над будь-яким супротивником. Судячи з перших описів гунів у творах пізньоантичних авторів (насамперед докладної «етнографічної довідки» Амміана Мацелліна, сучасника гунського вторгнення в Європу), вагомим був і психологічний ефект. Незвична монголоїдна зовнішність гунів, їхня військова звитяга та жорстокість уселяли жах у супротивників. Науковці досі дивуються тому, з якою легкістю гуни завдавали поразок народам, чия військова вправність не викликає жодного сумніву та була неодноразово підтверджена на полях численних битв. Сучасники ж гунської навали, налаштовані набагато містичніше, вбачали у гунах чи не Боже покарання.

Першими серед європейських народів удар гунів прийняли на себе алани, котрі кочували у Приазов’ї та Подонні. Зазнавши поразки в бою, частина аланів змістилася на захід, а решта визнала зверхність гунів та традиційно для кочівників влилася в гунське військо на правах «молодших партнерів». Потрапивши в міжріччя Дону та Дніпра, гуни розпочали атаки на остроготів. Престарілий Германаріх, котрий до того ж страждав від рани, завданої йому кровниками-росомонами, що мстилися за страту своєї сестри, виявився неспроможним організувати спротив. Невдовзі готський король чи то помер, чи то скінчив життя самогубством (за однією з гіпотез, таке самогубство могло бути жертовним, спокутою заради перемоги), а остроготи, так і не наважившись на генеральну битву, визнали зверхність гунів. Ця зверхність, щоправда, зберігала за готами самоуправління, а за родом Амалів — королівські чесноти.

Візіготи, очолювані королем Атанаріхом, не втручалися у конфлікт між остроготами та гунами через розбрат, що стався між двома гілками готів незадовго до описуваних подій. Атанаріх стягнув основні сили свого війська до укріпленого табору, що був побудований на правому березі Дністра, аби блокувати зручну переправу. Однак гуни потайки форсували Дністер в іншому місті та зненацька атакували візіготський табір із тилу. Поразка візіготів у цій битві не обернулася тотальним розгромом. Частина візіготського війська на чолі з королем відступила в область тайфалів (ймовірно, у північну частину міжріччя Дністра та Прута), частина, очолювана знатними воїнами Фрітігерном та Алавівом, посунули у пониззя Дунаю та звернулися до імператора Валента з проханням перейти на імперський берег ріки. Гуни, обтяжені здобиччю, не переслідували втікачів.

Уже наступного, 376 р., Валент згодився на перехід готів у придунайські провінції. До візіготів Фрітігерна та Алавіва на цей час уже приєдналися візіготські загони, що покинули Аларіха, тайфали, остроготи, котрі не забажали підкорятися гунам, очолювані Алатеєм та Сафраком, регентами малолітнього онука Германаріха Відеріка, слід думати, що тут перебували й окремі загони аланів, давніх союзників готів. За угодою варвари мали здати зброю, а римська провінційна адміністрація зобов’язалася надати їм харчі та землі, однак обидві сторони угоди не дотримувалися. Невдовзі в таборі варварів запанував голод, дійшло до того, що батьки продавали в рабство власних дітей за шматок хліба. Цілком природно, що така маса озброєного люду швидко перестала вірити обіцянкам і заходилася видобувати засоби до існування власноруч. Конфлікт розростався й за два роки, влітку 378 р., в нього втрутився вже сам імператор Валент. Показово, що обидві сторони конфлікту до останнього намагалися вирішити питання миром. Навіть на полі генеральної битви, що сталася 9 серпня 378 р. неподалік від Адріанополя (сучасний Едірне на півночі європейської частини Туреччини) відбувався обмін парламентерами. Утім, битва однаково відбулася, імперське військо зазнало поразки, в битві загинув сам Валент.

Подальші події, пов’язані з багаторічною одіссеєю Європою нащадків цієї частини готів, вже мало були пов’язані з їхньою колишньою батьківщиною, Ойумом. Однак нагадаємо, що чимало остроготів на кінець IV ст. поки що залишалися в Ойумі, перебуваючи під владою гунів. Влада ця, як уже зазначалося, була доволі номінальною, гунів цікавили вчасна сплата данини та надання в разі потреби військових контингентів. Король остроготів Вінітарій, згідно з Йорданом, був незадоволений таким становищем та намагався відновити колишню славу роду Амалів. Тому на власний розсуд розпочав війну з антами. Коли саме сталася ця подія, судити доволі важко. Навряд чи минуло багато років від початку гунського вторгнення, адже гунами правив той самий король Баламбер. З огляду на це багато хто з дослідників вважає, що, називаючи супротивників Вінітарія антами, Йордан екстраполює у минуле звичний для його часу (середина VI ст.) етнонім. Тільки в Йордана є вказівка, що сучасні йому анти та склавини походять від спільного кореня та колись називалися венетами. Тож ситуація виявляється досить дивною: Германаріх, згідно з тим самим Йорданом, нещодавно вів війну з венетами, а спадкоємець Германаріха Вінітарій, навряд чи більше, аніж покоління по тому, воює вже з антами.

У будь-якому разі немає особливих сумнівів у тому, що Вінітарій вдався до битви з безпосередніми предками слов’ян, причому наразився на доволі стійкий опір. Однак, програвши першу битву, Вінітарій зрештою домігся перемоги та показово стратив очільника «антів» Божа та 70 інших знатних осіб. Однак таке зухвальство Вінітарія аж ніяк не влаштовувало короля гунів Баламбера. Вірогідно, підпорядкованість його владі передбачала також і заборону вести війни на власний розсуд. Каральна експедиція гунів відбулася наступного року. Цікаво, що до складу війська Баламбера входили і готські загони, які демонстрували лояльність верховному правителю. Не без зусиль військо Вінітарія було розбите, а готського короля власноруч вразив стрілою сам Баламбер. Внаслідок цієї поразки «автономія» готів у складі гунського об’єднання була значно урізана, хоча вони й надалі зберігали навіть інститут королівської влади. Археологічні матеріали свідчать, що здобутки часів «держави» Германаріха доволі швидко були забуті, чимала кількість «черняхівців» мігрувала на захід. Декотрі з готів, судячи з усього, переселилися до Криму, в райони, де ще від часу Готських війн мешкали їхні співплемінники. Ті ж, хто залишився в східноєвропейському Лісостепу порівняно швидко буди асимільовані мігрантами з півночі, слов’янами.

Що ж до гунів, то їхнє перебування у причорноморських степах теж було порівняно нетривалим епізодом. Не пізніше 420-х рр. головна ставка гунів буда перенесена у Паннонію, на лівий берег Дунаю. Саме звідти гуни, спочатку як найманці, а згодом і як завойовники проникали на територію імперії. Саме у Паннонії була столиця Аттіли (434—453), «Батога Божого». Нечисленні кочівницькі поховання цього часу в Північному Причорномор’ї засвідчують вкрай незначну вагу цього регіону в системі «імперії» Аттіли, головні події відбувалися далі на захід, тож саме там і були зосереджені людські ресурси. У яких стосунках з гунами перебували мешканці українського Лісостепу та більш північних територій, нам достеменно не відомо. Ми можемо лише констатувати, що це населення поступово просувалося на південь та південний захід і в часи Аттіли й пізніше, після того, як гунська «імперія» дуже швидко розпалася після смерті найкривавішого та найжорстокішого свого володаря. Можна лише припускати, що зазначена людність ще від часів Баламбера перебувала в орбіті гунської політики. Однак показово, що жодне джерело, яке описує події бурхливої «доби Аттіли» та ще чи не півстоліття по ній, не знає ані венетів, ані склавинів та антів.