Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Війни готів

Однією з ігнорованих офіційними радянськими істориками сторінок історії України був «готський час». Протягом двох століть на наших теренах домінували готи, котрі, як й інші германці, були войовничими. Їхнє побутування на наших теренах гідне воєнної історії нашої країни.

Провідниками експансії германців на південний схід від Балтики та сучасної Польщі стали готи, навкруги котрих консолідувалася решта германських племен. Епічна готська традиція, яку доніс до нас візантійський письменник середини VІ ст. н. е. Йорданом (він походив з романізованої готської родини), виводить готів з «острова Скандза» (Скандинавії). Перетнувши море, очолювані королем Берігом готи та їхні «молодші партнери» гепіди поволі не лише закріпилися навколо гирла Вістули/Вісли, а й покорили навколишніх тубільців, зокрема вандалів. Через п’ять поколінь, за правління короля Філімера, готи здійснили переселення «в землі Скіфії, що їхньою мовою звалися Ойум».

Археологічні матеріали в цілому підтверджують наведену епічну оповідь. Близько середини І ст. н. е. в пониззі Вісли та Польському Помор’ї формуються пам’ятки вельбарської археологічної культури, в носіях котрої вбачають насамперед готів. Ці старожитності не є прямим продовженням попередніх (оксивської культури), але натомість демонструють певні риси подібності з пам’ятками Південної Скандинавії. Протягом наступних 100—120 років (себто саме період життя чотирьох-п’яти поколінь) ареал вельбарських пам’яток розширюється на південь, охоплюючи практично весь басейн Вісли. В останні десятиліття ІІ ст. носії вельбарських пам’яток просуваються далі на схід/південний схід, у Прип’ятське Полісся та на Волинь.

Йордан змальовує переселення до Ойуму як одномоментне. Однак археологічні знахідки дозволяють стверджувати, що процес цей був доволі повільним та мав характер поетапної «аграрної колонізації» регіону. Натомість археологія підтверджує звістки Йордана щодо відносно мирного опанування нових територій готами. Чинити спротив прибульцям, за Йорданом, спробували лише якісь «спали», котрі були вщент розбиті готами в першій же битві. Археологічні матеріали свідчать, що попереднє населення Волині змістилося на південний захід, на його пам’ятках відсутні сліди погромів, а прибульці-готи часто-густо оселялися на тих самих місцях. Складається враження, що чутки про непереможність готів передували їхній появі в певній місцевості, чинити спротив «загарбникам» аборигени навіть не намагалися, а просто звільняли території, що згодом опановували мігранти.

Не надто зрозуміло, яким чином готи встановили військово-політичний контроль над значно більшими територіями півдня Східної Європи. За Йорданом, після перемоги над спалами готи «/…/ вже як переможці поспішають у крайню частину Скіфії, що сусідить із Понтійським морем». Прямі археологічні підтвердження такої широкої експансії носіїв вельбарських пам’яток для зламу ІІ—ІІІ ст. відсутні. Тож «підкорення Ойуму» є радше гіперболою. Проте побіжно про нестабільність у регіоні свідчить розпад саме в цей часкультурних груп попереднього хронологічного етапу та постання археологічних культур пізньоримського періоду (ІІІ—V ст.). Зокрема, першою половиною ІІІ ст. датується етап формування черняхівської культури, котру вважають археологічним відповідником готської «держави» в Північному Причорномор’ї. У будь-якому разі, вже у середині ІІІ ст. готи фігурують як очільники різноплемінних армій, що вдиралися в межі Римської імперії.

Тривалий конфлікт між Римською імперією та східноєвропейськими варварами 230—270-х рр. відомий в історіографії як Скіфські або ж Готські війни. Подвійність назви не є термінологічною недоречністю. Для багатьох пізньоантичних авторів «скіфами» були будь-які мешканці Східної Європи (навіть попри те, що ті самі автори могли називати Північне Причорномор’я Сарматією або ж Європейською Сарматією). Варварські контингенти, що нападали на імперію, часто-густо були «інтернаціональними». Тож цих нападників і визначали як «скіфів», вживаючи це слово як узагальнювальний термін. Утім, роль саме готів у перебігу зазначених воєн ставала дедалі очевиднішою. Тож друга назва акцентує саме на цьому аспекті.

Початок Скіфських воєн зазвичай відраховують від 238 р., коли загони фракійського племені карпів здійснили набіг на придунайську провінцію Мьозія. Що в цей час відбувалося у Північному Причорномор’ї, писемні джерела не повідомляють, однак археологічний матеріал дозволяє припускати, що саме у 230—240-х рр. хвиля «північних варварів» докотилася до чорноморського узбережжя. У той самий час спостерігається й черговий потужний «східний імпульс», що був пов’язаний з військовою активністю сарматських племен, насамперед аланів, котрі атакували міста Азійського Боспору (Танаїс, Горгіппія) та проникли у Крим.

Слід зазначити, що Римська імперія саме переживала так звану кризу ІІІ ст., яку також часто називають «добою солдатських імператорів». Тож варвари всіляко користалися внутрішніми негараздами римлян задля збагачення шляхом грабіжницьких набігів. Перше вдале вторгнення готів у Мьозію та Фракію сталося 247 р. Уже наступного року готи, очоливши різноплемінне військо, куди входили германці тайфали та вандали, фракійці карпи, а також мешканці пониззя Дунаю певкіни (їхня етнічна належність є дискусійною), здійснили більш масштабний похід придунайськими провінціями імперії та обложили велике місто Маркіанополь (сучасна Варненська область у Болгарії). Щоправда, взяти належним чином підготоване до облоги місто варвари не спромоглися.

Кілька років готи та їхні союзники не порушували імперський кордон. Однак їхня військова активність наприкінці 240-х рр. не вщухала. Згідно з Йорданом, на цей самий час припадають війна між бургундами та гепідами, що завершилася перемогою останніх, а також напад гепідів на готів, котрі завдали зухвальцям-гепідам важкої поразки. Ймовірно, саме в цей час готи встановлюють контроль над Ольвією та Тірою. Зокрема, доволі показовим є припинення не пізніше 248 р. монетної чеканки в Ольвії. Найбільш вірогідно, що саме у ці роки з Ольвії та Тіри виводять римські гарнізони (можливо, дещо пізніше, на початку 250-х рр.).

Узимку 250-го року 70-тисячне готське військо, очолюване щойно обраним королем Кнівою, форсувало Дунай і вдерлося на територію Мьозії. Спроба облоги прикордонного міста Нови (околиці сучасного міста Світшов у Болгарії) видалася невдалою, готи були відтиснуті військами Требоніана Галла, однак не повернулися за Дунай, а, навпаки, рушили вглиб імперської території. Галл не мав можливості розвинути успіх і переслідувати супротивника. Наприкінці весни 250 р. в Мьозію вдерлися карпи. Невідомо, чи діяли вони на власний розсуд або ж прийшли на допомогу союзникам-готам за закликом останніх, однак Галл намагався зарадити новій хвилі нападників, а готи без особливих перешкод рушили на південь.

В околицях міста Нікополя (сучасне с. Нікюп поблизу Великого Тирнова) готи стикнулися із римським контингентом, очолюваним самим імператором Децієм Траяном, котрий поспішав на допомогу Дунайській армії. Після невдалої для готів сутички вони перейшли хребет Гем. Децій спочатку звільнив від карпів прикордонні райони, а тільки потім знов перейнявся «готським питанням». Кніва вдало контратакував війська імператора в районі Берое (сучасна Стара-Загора), Децій ледь врятувався, вдавшись до втечі з незначною кількістю воїнів, які лишилися живими.

Готи ж повернули на захід і атакували столицю провінції Фракія Філіппополь (сучасний Пловдив), причому вперше застосовували тарани та інші облогові пристрої, а також вдалися до інженерних робіт задля полегшення штурму. Утім, нові тактичні прийоми та технічні засоби, котрими готи користувалися не надто вправно, не допомогли взяти місто приступом. Тож Кніва схилив на свій бік римського воєначальника Приска, надавши обіцянку підтримати його претензії на імператорський титул. Філіппополь був пограбований варварами, а мешканці міста, котрі уникли різанини, були обернені на рабів. Подальша доля Приска, до речі, невідома. Скидається на те, що Кніва не надто намагався дотриматися обіцянок.

Децій, стягнувши основні частини римської армії в єдиний кулак, чатував на готів поблизу кордону, адже був певен, що рано чи пізно Кніва спробує повернутися за Дунай. Обтяжене великим обозом з награбованим та чималою кількістю полонених готське військо здавалося доволі легкою здобиччю. Кніва й справді просив про «коридор», обіцяючи залишити здобич та полонених. Однак Децій не погодився. На користь Кніви знов зіграли внутрішній розбрат, характерний для «доби солдатських імператорів». Трибоніан Галл, військо котрого блокувало пониззя Дунаю, забажав стати імператором й вирішив, що готи — зручний інструмент для усунення Деція.

Зіткнення між готами та Децієм сталося поблизу Абритта (сучасне місто Разград) на початку липня 251 р. Припускають, що готи використали римське вишиковування в три лінії, причому між другою та третьою лінією була заболочена місцевість. Римляни розсіяли перші дві лінії готів та кинулися на третю, але зав’язли в болоті, втративши темп атаки та розстроївши власні ряди. Подейкували, що саме Галл повідомив Кніву про слушний момент для контратаки. Військо імператора біло розбите, Децій загинув у бою (оскільки тіло його не було знайдене, то вважають, що він потонув у болоті). Уперше імператор римлян загинув від рук зовнішніх ворогів, тож готи набули недоброї слави найзухваліших серед варварів. Дунайська армія проголосила Галла імператором. Уже в цьому статусі він уклав угоду з Кнівою. Готи зобов’язувалися покинути територію провінцій, але не тільки зберігали всю здобич і полонених (навіть знать, захоплену у Філіппополі), а й мали отримувати в подальшому щорічні виплати. Тож готи без жодних перешкод переправилися на лівий берег Дунаю.

Рейд Кніви продемонстрував не тільки військову звитягу готських вояків. Показово, що невдача під Маркіанополем 247 р. спонукала готів засвоювати прийоми облогової війни (імовірно, використовуючи досвід полонених, а радше перебіжчиків). Облога Філіппополя, щоправда, показала недостатню вправність варварів у таких операціях. Проте, і вчинки готів під Філіппополем, і подальший перебіг подій демонструють, що готська верхівка не лише усвідомила вагу політичної складової у протистоянні з імперією, не лише розумілася на внутрішніх чварах та інтригах римлян, а й доволі успішно використовувала їх на власну користь.

Готи сприйняли успіх набігу 250—251 рр. як ознаку слабкості римлян. Уже наступного року вони зажадали збільшення річної «сплати за мир», а отримавши відмову від нового намісника Мьозії Марка Емілія Еміліана, знов перетнули імперський кордон. Однак Еміліан не тільки відбив напад, а й пройшов каральною експедицією дунайським лівобережжям. Легіони Дунайської армії проголосили Еміліана імператором, і той з основними силами вирушив до Італії, аби змістити з трону Требоніана. Утім, і сам Еміліан всидів на троні лише кілька місяців, поступившись місцем Валеріану І (253—260) вже в середині 253 р.

Поки римляни з’ясовували стосунки між собою, готи встиг­ли оговтатися від поразок 252 р. і вже у 255 р. або 256 р. знов форсували Дунай та пройшли через весь північний схід Балкани, зупинившись лише під Фессалоніками (сучасні Салоніки). Облога одного з найбільших міст імперії, щоправда, знов видалася невдалою, але готи без жодних перешкод повернулися за Дунай з багатою здобиччю.

У цей самий час східноєвропейські германці освоюють і нову тактику набігів, морем. Піонерами в цій області джерела називають боранів, загони котрих у першій половині 250-х рр. захопили Боспор та змусили боспоритів надати кораблі для десанту на кавказьке узбережжя Чорного моря. Перший морський похід боранів 256 р. повністю провалися. Борани не спромоглися взяти штурмом Пітіунт (сучасна Піцунда) та зазнавши значних втрат, ледь врятувалися на незначній кількості кораблів, що залишилися в їхньому розпорядженні. Однак того ж літа флот боранів, іще більш численний, аніж напередодні, знов з’явився під стінами Пітіунта. Місто було взяте штурмом та пограбоване, а борани посунули далі вздовж узбережжя до Трапезунту (сучасний Трабзон у Туреччині). Велике місто із потужними укріпленнями та чи не десятитисячним гарнізоном було взяте штурмом практично одразу. Борани розорили й саме місто, й околиці, завантажили здобич на свої та захоплені у самому Трапезунді кораблі й повернулися до Східного Криму чи Приазов’я, де мешкали.

Дослідники давно звернули увагу на те, наскільки швидко борани спромоглися не тільки відновити флот, а й явно збільшити кількість кораблів. Це наштовхує на думку, що основну масу цих суден складали не кораблі античних зразків, а конструктивно значно простіші судна на зразок корабля з Нідаму, що відомі для германських народів Балтійського басейну. Побіжно про те, що варварські флоти складалися насамперед з такого типу кораблів, свідчать і відомості джерел щодо чисельного складу флотів: у джерелах ідеться про сотні й навіть тисячі варварських суден. Припускаючи, що чисельність у тисячі завищена й кораблів було «лише» сотні, це теж показово: для античності флот у дві-три сотні кораблів був цілою армадою. Навряд чи верфі периферійних північнопричорноморських міст були спроможні у стислі терміни будувати сотні повноцінних бойових кораблів. Радше йшлося про побудову суден «варварської традиції».

Апробовану боранами тактику морських набігів доволі швидко опанували готи. Для їхніх морських походів вихідним регіоном було Північно-Західне Причорномор’я, тож цілком слушною видається думка про використання портів Ольвії та Тіри як основних баз цих походів. Перший набіг готів із використанням флоту 258 р. відбувався за всіма канонами античної воєнної науки: флот рухався вздовж західного узбережжя Чорного моря у супроводі контингенту, що йшов «паралельним курсом» суходолом. «Неканонічним» був лише час, обраний для війни взагалі, а тим більше — для виведення у море флоту: похід розпочався взимку, тож виявився абсолютною несподіванкою для імперських військ. До того ж військ цих було небагато, адже Валеріан формував у Сирії ударний кулак для чергового походу проти персів.

Готи пройшли вже добре відомим їм сходом Балкан, а досягши Боспору та захопивши там додаткові судна, переправилися в Азію, у провінцію Віфінія (північно-західна частина Малої Азії, прилегла до чорноморського узбережжя). Першим пав Халкедон (тепер район Кадикьой в азійській частині Стамбула), залишену мешканцями столицю Віфінії Нікомедію (тепер Ізміт) готи пограбували та спалили. Згодом були пограбовані й інші великі міста провінції, зокрема Нікея (тепер Ізнік). З Віфінії готи просунулися на південь, маючи за мету взяти багате портове місто Кізік, проте на заваді стала весняна повінь. Тож готське військо тим самим порядком, на кораблях та суходолом, ретирувалося «за Дунай».

Після смерті Валеріана 260 р. в перському полоні його син та співправитель Галлієн успадкував усю повноту влади. Однак ця повнота була досить відносною, за вісім років одноосібного правління Галлієна в різних частинах імперії поставало чи не три десятки узурпаторів. Легітимний імператор мав не тільки поратися з численними зовнішніми ворогами, а ще й зарадити зазіханням на престол.

Готи й надалі користувалися внутрішньоримським розбратом, здійснюючи чи не щорічні набіги. Найвірогідніше, 262 р. готи здійснили перший морський рейд через чорноморські проливи та розорили малоазійське узбережжя. Зокрема, було пограбовано Ефес (сучасний Ізмір); саме готам приписують пограбування та спалення перлини цього давнього міста, храму Артеміди. (Утім, частина дослідників, зазначаючи неоднозначність джерел з цього приводу, схиляється відносити цей зухвалий вчинок варварів до більш пізнього часу, середини — ІІ половини 260-х рр.)

Близько 264—265 рр. готи та борани знов турбують малоазійські провінції. Тепер їхній маршрут пролягав уздовж кавказького узбережжя, але варвари не обмежилися пограбуванням приморських міст провінції Понт (південно-східне узбережжя Чорного моря), а проникли також вглиб півострова, в провінцію Каппадокія. Цей рейд змусив втрутитися в ситуацію Одената, самопроголошеного правителя Пальмирського царства. Оденат був не лише фактичним володарем Сирії та прилеглих до неї областей. З огляду на успіхи Одената в протидії персам та на подяку за ліквідацію ним чергового узурпатора Галлієн ще 262 р. визнав Одената володарем Сходу де-юре. На момент готського вторгнення малоазійські провінції перебували в юрисдикції Одената, тож він заходився ліквідовувати небезпеку. Наздогнати військо готів Оденату вдалося лише в околицях Гераклеї Понтійської (сучасне Караденіз Ереглі) на східному кордоні Віфінії. Варвари були розбиті в морській битві й зазнали помітних втрат у людях та кораблях. Однак про суцільний розгром не йшлося, чималі залишки флоту германців повернулися в Північне Причорномор’я (ймовірно, вздовж західного, фракійського узбережжя Чорного моря).

Наймасштабніша «військово-морська операція» германців припала на 267—268 рр. Флот герулів у 500 кораблів дістався Візантія (майбутній Константинополь, сучасний Стамбул), однак зазнав поразки від римського флоту. Утім, варвари лише відійшли на певну відстань, до входу в Боспор, та, дочекавшись попутного вітру, згодом пройшли пролив. Спочатку германці рушили уздовж малоазійського узбережжя, був взятий Кізік на березі Мармурового моря, остання суттєва перепона, що заважала виходу в Егеїду. Потім ескадра, розорюючи дорогою острови, перебралася на балканське узбережжя. Варвари вчергове обложили Фессалоніки, однак наразилися на стійку відсіч та рушили далі на південь, в Елладу, аж до крайнього півдня, до Пелоппонесу. Пограбування зазнали Афіни, Коринф, Аргос, Спарта. Кораблі германців безчинствували по всій Егеїді, атакуючи острови як поблизу азійського (Лемнос), так і європейського (Скірос) узбережжя.

Населення Еллади мусило покинути долини та шукати прихистку в горах. Утім, протидія варварам мала й активні форми. Зокрема, афінянин Дексіпп, автор відомого нам, на жаль, лише у фрагментах твору «Скіфська війна», організував двохтисячний загін, що чинив спротив загарбникам партизанськими методами. Показово, що фортифіковані осередки вже не становили нездоланної перепони для германських загонів, вони раз по разу брали міста. Натомість практика партизанської війни виявилася цілком успішною: розсіяні на місцевості дрібні грабіжницькі загони герулів постійно зазнавали поразок. Зрештою герули розпочали загальний відступ через центральні та західні райони Балкан (історична Македонія та Епір). Уже на прикордонні з Фракією, на річці Неста (сучасна Места), герули зіткнулися з армією самого імператора Галлієна, що поспішала на допомогу балканським провінціям. У зіткненні зі щойно сформованою важкою кавалерією римлян герули втратили 3 тис. вояків. Однак «переможений» ватажок герулів Навлобат отримав консульське звання, а залишки герулів і далі просувалися на північ, до Дунаю.

Уважають, що від остаточного розгрому герули були врятовані черговою узурпацією: Галлієн мусив поспішати до Італії, де в Медіолані (сучасний Мілан) такий собі Авреол проголосив себе імператором. Саме це й спонукало Галлієна до «дипломатичних реверансів» в бік Навлобата. Військові успіхи Галлієна у боротьбі з Авреолом, як не парадоксально, викликали незадоволення його найближчого оточення, імператор був убитий заколотниками в серпні чи вересні 268 р., а війська проголосили нового імператора, Марка Аврелія Валерія Клавдія, більш відомого як Клавдій ІІ Готський.

На початку свого правління Клавдій мав завершити боротьбу з Авреолом та зарадити нападу аллеманів на приальпійські володіння імперії. Проте на Балкани насувалася більш суттєва загроза. Як повідомляють джерела, навесні 269 р. готи, гепіди, герули та певкіни зосередили в гирлі Дністра 2 тис. кораблів, а на суходолі зібралося чи не 300 тис. чол. з родинами та худобою. Дослідники припускають, що варвари готувалися не до чергового набігу, а до масштабного переселення на нові землі в межах імперії. Однак навіть такою масоюварвари зазнали невдачі вже в першому ж військовому заході: спроба облоги Томів (сучасна Констанца в Румунії) наразилася на стійкий опір гарнізону. Тривале перебування в розорених околицях міста була неможлива, тож варвари посунули далі на південь. Ситуація з Томами повторилася під Матркіанополем: невдала спроба штурму та вимушений подальший марш вздовж фракійського узбережжя, у бік Боспору.

У проливі варварський флот сильно постраждав від бурі, чимало кораблів були розбиті та потонули разом з екіпажами. Рештки флоту, однак, пройшли у Мармурове море та спробували атакувати Кізік, знов без жодного успіху. Згодом флот вийшов в Егейське море та з’єднався із сухопутними силами війська поблизу Афону. Варвари сунули далі на південний захід, вели правильну облогу Кассандрії та Фессалоніків із застосуванням облогових парків, однак помітних успіхів не здобули. Звістки про наближення імперської армії на чолі з самим Клавдієм змусили знов розділити сухопутні та морські сили. Перші двома колонами рушили на північ через Македонію, а флот здійснив рейд, грабуючи узбережжя Балкан та острови Егейського моря аж до Криту на півдні та Родосу на заході (існує згадка про те, що кораблі готів досягали навіть Кіпру). Утім, значної здобичі ані напади на узбережжя, ані піратство не принесли. Натомість флот зазнавав постійних втрат у боях та від стихій. Повернутися до Чорного моря судилося лише його невеличкій частині.

Не менш сумною була доля й тих, хто з боями проривався суходолом. Уже в першій сутичці з армією Клавдія на кордоні Фессалії та Фракії варвари зазнали відчутних втрат. Дещо згодом Клавдій в упорній битві розгромив готів поблизу Наісса (сучасний Ниш у Сербії), готи втратили 50 тис. вояків. Варвари повільно відступали, намагаючись захиститися вагенбургами, римляни ж намагалися загнати їх у безлюдні гірські місцевості. Навіть ситуативні успіхи варварів у ар’єргардних сутичках не могли вже виправити ситуацію. Готи масово вмирали від голоду, у Фракії вирувала чума, сподівання на флот, що плекали декотрі загони, теж виявилися марними, флоту вже фактично не існувало, тож спроби прорватися до узбережжя були пустим витрачанням сил. Нарешті якась частина варварів так і осіла на території провінцій, вступивши до імперського війська або навіть отримавши земельні наділи. Лише невеликі розрізненні загони спромоглися дістатися Дунаю та перейти на його «варварський» берег. Клавдій цілком заслужено додав до своєї титулатури «Готський».

Утім, перемога була не остаточною. Готські загони турбували міста у Фракії, як прибережний Анхіал (околиці сучасного Бургаса), так і розташований у глибині материку Нікополь. На початку 270 р. Клавдій помер від чуми, трон успадкував його молодший брат Квінтілл, який правив лише п’ять місяців. Дунайські легіони не визнали владу Квінтілла та підпорядковувалися начальнику кавалерії Авреліану, котрого невдовзі після сперті Квінтілла проголосили імператором. Авреліан ще навіть до отримання імператорського титулу переймався ліквідацією останніх готських загонів на Балканах. Крім того, Авреліан організував відсіч набігам інших задунайських варварів у Паннонії, а на початку 271 р. здійснив каральну експедицію лівобережжям Дунаю. Попри номінальну «замиренність» дунайського кордону, саме за період правління Авреліана (не пізніше 275 р.) було проведено «евакуацію Дакії», єдиної провінції, що розташовувалася на зазначеному лівобережжі. На звільнених землях оселилися тайфали та готи.

Слід думати, що за Авреліана (або ж найближчих його наступників) зі східноєвропейськими варварами, насамперед готами, були укладені федератські угоди. Принаймні, великих набігів згодом не траплялося протягом цілого століття. Останнім відлунням Готських війн вважають набіг 276 р., здійснений засвоєним за 10 років до того маршрутом: якісь «скіфи» пограбували Понт та Каппадокію, ба більше, проникли в сусідні Галатію та Кілікію. Однак це вторгнення наразилося на стійкий спротив імперських військ та особливого успіху не мало. Незначні «прикордонні інциденти» на Дунаї, основній «лінії зіткнення» готів з імперією, ставалися й надалі. Проте готи з’являлися на території імперії здебільшого як військові найманці та торговці. Розмах походів Готських війн надовго став історією. Хоча остаточний вихід імперії з кризи пов’язують з правлінням Діоклетіана (284—305), певна стабільність у стосунках зі східноєвропейськими варварами була досягнута вже у другій половині 270-х рр.

На період Готських війн припало чимало суттєвих змін у варварському середовищі Східної Європи. Зокрема, чи то напередодні війни, чи то вже в її ході готи розділилися на дві частини, остроготів-грейтунгів та візіготів-тервінгів, очолюваних кожен власним королівським родом (Амалами та Балтами відповідно). Достеменно невідомий не тільки час цього поділу, а й кордон між обома гілками готів (більшість науковців вважає, що таким кордоном був Дністер). Складність визначення кордону між готськими угрупуваннями викликана перш за все тим, що саме у середині — другій половині ІІІ ст. на значній частині півдня Східної Європи складається відносно уніфікована культура, пам’ятки котрої об’єднують у черняхівську археологічну культуру.

Черняхівські старожитності пов’язують не лише з готами чи ширше — зі східноєвропейськими германцями, в це культурне коло входили і представники інших варварів. Загальні культурні елементи для черняхівців (високоякісний гончарний посуд, ювелірні та ковальські вироби тощо) визначалися провінційно-римськими зразками. Йшлося не просто про запозичення готових зразків (через військову здобич, шляхом торгівлі або отримання в натуральному вигляді частини федератських стипендій), широко запозичувалися технології виготовлення таких виробів. При цьому різні етнічні групи зберігали самобутність багатьох культурних елементів (домобудівництво, поховальні відправи, вбрання, чимало категорій побутового начиння). Характерно, що певним «культурним консерватизмом» відзначалися насамперед германці.

Утім, саме «провінційно-римська вуаль», що «накинута» на регіональне та, безперечно, етнічне різноманіття, визначає «культурне обличчя» черняхівських старожитностей. Певна культурна одноманітність на величезному просторі, від Трансільванії до прикордонних областей сучасних України та Росії свідчить про існування протягом середини ІІІ — зламу IV—V ст. відносної військово-політичної стабільності в регіоні. Забезпечувалася ця стабільність владою готських королів, що спиралася на силу готського війська. Вони не тільки захищали від зовнішніх ворогів, а й, слід думати, забезпечували покірність підданих, насамперед іноплемінних. Важливим елементом згаданої стабільності були також союзницькі відносини, що склалися між готами та кочівниками, насамперед аланами. Доволі показово, що степи Лівобережжя, а також чималі степові простори між долинами великих рік на Правобережжі не мають черняхівських пам’яток. При цьому археологічні матеріали засвідчують там постійну присутність номадів. Однак якихось конфліктних ситуацій джерела не зазначають. Ба більше, вихідці з сарматського культурного кола органічно інтегрувалися в черняхівські громади, про що свідчать численні археологічні матеріали.

Розквіту суспільство «черняхівців» досягло у першій половині — середині ІV ст., під час тривалого правління короля остроготів Германаріха. Нові орні знаряддя дозволили «черняхівцям» експлуатувати «важкі» чорноземні ґрунти, що давали стабільно високі врожаї, численними є свідоцтва жвавих торгівельних зносин з імперією, спостерігається демографічний вибух. Утім, не слід думати, що ця пасторальна картинка вичерпно характеризує становище. Готи за Германаріха мали чимало конфліктів із сусідами — зокрема, відбулася війна з герулами, що відмовилися визнавати владу короля, як зазначає Йордан, конфлікт із венетами, предками слов’ян. Щоправда, археологічних свідоцтв масштабної війни з північними сусідами, носіями пам’яток київської культури, в котрих вбачають венетів/венедів, не відомо. Однак помітне розширення черняхівського ареалу на північ у Київському Подніпров’ї, а також на північ та схід у міжріччі Дніпра та Дону, дійсно сталося в першій половині ІV ст. Про геноцид чи суцільне вигнання венетів-«киян», утім, не йдеться. Чимала кількість переможених невдовзі інтегрується в черняхівську культуру, лишаючи по собі так звані «черняхівські пам’ятки київської традиції». Багато суперечок викликав і викликає пасаж Йордана про підкорення Германаріхом численних північних племен, мешканців лісової зони Східної Європи. Найбільш адекватною в цьому плані видається думка, що готи могли вдаватися до рейдів на ці терени та обкладати їхніх мешканців даниною, а про тотальний контроль глибинних районів у жодному разі не йдеться.

«Золоте століття» Германаріха скінчилося аж надто раптово — близько 375 р. в причорноморських степах з’явилися гуни. Походження гунів не надто зрозуміле, більшість науковців схиляється до думки, що їхніми предками були хунну (сюнну), відомі на північному прикордонні Китаю від останніх століть напередодні нової ери. Щоправда, на Сході хунн-ну зникають зі сторінок китайських хронік ще у ІІ ст., а в Європі гуни з’являються лише два століття по тому. Однак археологічні матеріали дозволяють маркувати мандрівку хунну «євразійським степовим коридором» із доволі тривалою «зупинкою» в Центральній Азії саме протягом «мовчання» писемних джерел.