Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Військова справа та війни доби Великого переселення народів (ІІІ—VIII ст.)

r092.jpg

Військова справа та походи германців

Уже перші відносно докладні етнографічні описи германців, що лишила нам антична історіографія (Юлій Цезар, Корнелій Тацит), подають доволі однозначну картину суспільства на стадії військової демократії. Найвищим владним інститутом є зібрання чоловіків-воїнів, саме цей орган вирішує всі найважливіші питання, зокрема питання війни та миру. Однак уже на зламі тисячоліть доволі стабільним соціальним інститутом були військові ватажки та їхнє оточення, дружинники, пов’язані з вождем клятвою вірності, а між собою побратимством. Античні письменники підкреслюють неробство цих соціальних груп та їхнє прагнення жити виключно війною. Це достатньо показово на тлі того, що войовничість, військову вправність та схильність до грабунку античні автори зазначають як загальногерманські риси, масові й незалежні від ієрархічного положення будь-якого вільного чоловіка. Тож вожді та дружинники виділялися навіть на такому тлі.

Протягом перших століть нової ери в більшості германських племен сформувалися королівські роди. Королями ставали найбільш харизматичні з військових вождів, чий авторитет зміцнювався насамперед успішними військовими діями. Утім, «прихильність богів» до таких успішних вождів, яку тогочасна людина бачила у першу чергу, була насправді лише зручною ідеологічною «обгорткою» для інституалізації королівської влади. Куди більше значення насправді мало економічне підґрунтя. Успіх на полі битви автоматично мав на увазі чималу здобич, а отже, можливість утримувати не тільки себе та родину, а й дружину. Тож згадане вище неробство професійних військових мало на увазі відсутність необхідності виконувати традиційні господарські роботи, звичайну селянську працю. Вивільнений час вожді та дружинники використовували для удосконалення бойових та адміністративних навичок, як власних, так і своїх нащадків. Нащадкам також передавали чималий досвід у згаданих сферах. Тому недивно, що саме сини королів та дружинників згодом виявлялися більш вправними на війні, аніж діти звичайних общинників. Це, своєю чергою, в очах оточуючих засвідчувало «прихильність богів» не тільки до особисто батьків-засновників королівських та шляхетних родів, а й до роду в цілому. Відповідно, доволі швидко королівська влада стала не тільки спадковою, а й певною мірою сакралізувалася. В останньому аспекті доволі показово, що чимало германських королівських родів позиціонували себе як нащадки богів.

Античні письменники характеризують германців як вправних безстрашних вояків, щоправда, не надто стійких. При цьому підкреслюють, що германці б’ються чи не виключно у пішому строю. Однак германці мали й кавалеристів, загони котрих складалися здебільшого з представників елітних прошарків суспільства. Зокрема, загін вершників-охоронців, набраний саме з германців, був іще у почті Юлія Цезаря. Варто зазначити, що порівняно з «природними вершниками», кочовиками, германці почувалися верхи менш упевнено. Тож ця незграбність компенсувалася технічними засобами, що полегшували керування конем. Зокрема, доволі показовим є широке розповсюдження незадовго до початку нової ери саме у германському середовищі шпор.

Шпори є відносно давнім суто європейським винаходом, однак в археологічних комплексах другої половини І тис. до н. е. вони трапляються в одиничних випадках і лише від останнього століття до нової ери кількість знахідок шпор невпинно зростає. Ця обставина побіжно свідчить про посилення ролі кавалерії у війську європейських варварів, насамперед германців. Тактика кінного бою германців передбачала безпосередній контакт із супротивником, головною зброєю германських кавалеристів були довгі мечі. За такого способу ведення бою керованість коня була запорукою ефективності вершника, тому широке використання шпор вершниками-германцями є цілком логічним.

Ближній бій, за якого головною наступальною зброєю були мечі та сокири, був основним прийомом малої тактики не лише кавалеристів, а й піхотинців. При цьому успіх забезпечувався насамперед індивідуальними діями кожного бійця, а головну роль відігравала вправність його як фехтувальника. Важливість клинків зайвий раз підкреслює, що у комплекті індивідуального озброєння довгий двосічний меч нерідко доповнювали відносно коротким (до 50 см) односічним клинком. Такі клинки у сучасній літературі без особливих застережень називають терміном скандинавського походження — скрамасакси.

Античні письменники зазначають як чи не обов’язкову складову озброєння германських воїнів щити. Це достатньою мірою підтверджують археологічні знахідки. Германські щити кінця І тис. до н. е. — першої половини І тис. н. е. можна назвати «щитами фехтувальників». Вони відносно невеликі у діаметрі, конструктивно передбачають здебільшого кулачний хват, часто-густо мають умбони конічної форми або ж із шипом, що дозволяло використовувати щит не лише для захисту, а й як зброю ударної дії. Відповідають дійсності й ремарки античних письменників щодо непритаманності германцям обладунків. Знахідки шоломів та елементів іншого захисного спорядження в колі германських старожитностей є відносно нечисленними, вони є радше маркерами елітного військового прошарку. Щоправда, слід зазначити тенденцію до збільшення кількості таких знахідок чим ближче до межі античності та Середньовіччя.

Древкова зброя (списи та дротики), а також лук і стріли відігравали другорядну роль. Фаза дистанційного бою з використанням метальної зброї у тактиці германців була максимально короткою. Вони намагалися якнайшвидше зблизитися з ворогом та вступити у ближній бій. При цьому списи застосовувалися здебільшого лише за першого зіткнення з лінією супротивника, а далі в хід йшли мечі та сокири. Ставка саме на натиск та індивідуальну вправність кожного бійця часто-густо відігравала негативну роль, лінійна піхота в регулярному строю ефективно протистояла германському натиску навіть за кількісної переваги атакувальників. Щоправда, щойно регулярний стрій ламався, германці отримували перевагу, адже кожен боєць впевнено діяв на власний розсуд відповідно до ситуації.

Дослідники вважають, що тактична схема германців на полі битви відповідала соціальній структурі їхнього суспільства. Нижчою тактичною ланкою був рід, очолюваний найдосвідченішим з чоловіків. Роди, що формували плем’я, створювали крупніші тактичні одиниці, керовані племінними вождями. Із формуванням постійних дружин з’явився ще один різновид «підрозділів», що можна назвати «ударними групами». Дружинні формування, здебільшого вершницькі, діяли самостійно. Відповідність організаційної структури війська структурі суспільства мала цілу низку переваг. Родичі природно захищали «своїх» та допомагали одне одному в ході битві, авторитет старійшин та вождів позитивно позначався на керованості окремих підрозділів.

Розсипний стрій германців являв собою, на думку античних спостерігачів, суцільний безлад. Однак зазначена щойно тактична структурованість війська германців дозволяє припускати, що вони вишикувалися по родах та племенах. При цьому кожен рід утворював клин, на вістрі котрого перебували найбільш завзяті та найкраще екіпіровані вояки, а решта формувала «другий ешелон», що створював додатковий тиск на лінію супротивника. Ця схема повторювалася й у крупнішому масштабі: на вістрі атаки війська в цілому знаходилися «ударні групи» з професійних вояків-дружинників, а решта народу-війська мала розвивати успіх атакувальних дій цих «ударних підрозділів».

Не надто певними є відомості щодо ведення германцями облогових війн. На початку нової ери фортифікаційні споруди становили чималу перешкоду для германських загонів. Однак уже від ІІІ ст. н. е. у джерелах раз по разу з’являються повідомлення, що те чи інше германське плем’я не тільки спромоглося прорвати систему лімесних укріплень, а й взяло штурмом якийсь-то фортифікований осередок. Слід думати, що давався взнаки досвід служби чималої кількості вояків-германців у римському війську, де вони мали змогу познайомитися з незвичною для себе складовою військової сфери зсередини.

Германці вправно діяли не лише на суходолі, а й на морі. Щоправда, їхні кораблі були мало пристосовані для власне морських баталій, однак через порівняно невеликі розміри та, найголовніше, малу осадку якнайкраще підходили для «десантних операцій». Ішлося не лише про висадку безпосередньо на узбережжі, а й про рейди ріками вглиб материка. Морські напади здебільшого асоціюються в читача з бурхливою діяльністю скандинавів доби вікінгів. Однак населення Балтійського регіону насправді займалося морським розбоєм з давніх-давен. Показником розмаху діяльності морських ватаг германців є, приміром, побудова в ІІІ ст. н. е. системи укріплень litus saxonicum, «саксонського берега», що мала захищати римські володіння в Галлії. Щойно германці завоювали порти на чорноморському узбережжі, як їхні кораблі почали атакувати не лише малоазійські приморські міста, а й проникати в басейн Егейського моря (про це більш докладно згодом).

Таким чином, германські племена від зламу тисячоліть являли собою потужну військову силу з чималим мобілізаційним ресурсом, достатньо різноманітними логістичними можливостями, доволі широким — як для суспільств такого рівня — тактичним арсеналом, а також сформованою системою керування військами. Варто додати до зазначеного ще й розвинутий воїнський міф, що обіцяв пристойне вічне життя у потойбіччі лише тим чоловікам, які зустріли смерть зі зброєю в руках (найкраще цей мотив відбитий у скандинавських сагах, однак протяжність його коріння аж до часів історичного дебюту германців особливих сумнівів не викликає). Тож переможна хода германських племен Європою, зокрема Східною, на певному історичному етапі була цілком закономірною.