Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Військова справа та походи сарматів

За племенами сарматів ще з античних часів закріпилася слава руйнівників Великої Скіфії. Щоправда, останнім часом науковці, насамперед українські (О. Симоненко, С. Полін, Н. Гаврилюк), переконливо показали, що крах Скіфії був пов’язаний здебільшого з економічним послаблення скіфської «держави» на фоні екологічних змін у Північнопричорноморському степу. Археологічні дані дають підстави вважати, що протягом ІІІ ст. до н. е. степи між Доном та Дунаєм були практично безлюдними. Військові напади сарматів (ідеться радше про серію набігів, а не повномасштабну масовану експансію) стали хіба що таким собі «цвяхом» у вже закриту «труну» скіфської могутності.

Утім, навіть без надто героїзованого ореолу «підкорювачів скіфів» сармати тривалий час дійсно були повноправними володарями степів, найпотужнішою військово-політичною силою Північного Причорномор’я. Період ІІ ст. до н. е. — кінця ІV ст. н. е. у вітчизняній літературі найчастіше називають сарматським.

Сам термін «сармати» є узагальнювальним. Ідеться не про окремий народ, а про кілька союзів племен, що розмовляли спорідненими мовами іранської групи та в різні часи мешкали на землях від лівобережжя Дунаю до Приаралля. Кожен такий союз був самостійною військово-політичною силою, подекуди ці союзи укладали між собою ситуативні «конфедерації», насамперед задля досягнення певних військових цілей. Античним авторам були відомі племінні об’єднання саїв, язигів, роксоланів, аорсів, сіраків та аланів.

Спільними для сарматів були не тільки мова, а й кочовий спосіб життя, що визначав риси їхнього побуту, вірування, зрештою, спосіб ведення війни, військове спорядження, озброєння. Кожен сарматський союз являв собою «народ-військо», де кожен повноправний чоловік був воїном. Доволі специфічною, як для свого часу, була помітна частка жінок у сарматському війську. Власне, «амазонки» не є чимось непересічним у кочових суспільствах — зокрема, поховання жінок-воїтельок відомі ще для скіфів. Однак саме у сарматів, слід думати, жінки складали чималий сегмент військово-демографічного потенціалу. Принаймні, показовою є оповідка батька історії Геродота про походження савроматів (як він називав сарматів) від зносин скіфських юнаків та легендарних амазонок. Саме в генетичному сліді легендарних амазонок Геродот, імовірно, вбачав пояснення доволі дивного, як для античного елліна, місця жінки у сарматському суспільстві взагалі та у війську зокрема. У літературі трапляється думка, що участь у військових діях брали виключно незаміжні дівчата, однак навряд чи, змінивши шлюбний статус, жінка враз втрачала бойові навички. Ідеться радше про довільне трактування пасажу Геродота про те, що жодна савроматська дівчина не має змоги взяти шлюб, допоки не вб’є ворога, або ж більш пізнього повідомлення Псевдо-Гіппократа, згідно котрому «дорогу на рушник» сарматкам відкривали цілих три вбитих супротивники. Тож у разі необхідності до бою могли ставати й заміжні матрони, а мобілізаційний потенціал сарматських суспільств був практично невичерпним.

Набуття бойових навичок як юнаками, так і дівчатами було процесом природнім. Вправна їзда верхи складала життєву необхідність для мобільних номадів, тож прищеплювалася змалечку. Володіння зброєю було щоденною потребою, адже постійно існувала загроза для основного майна кочовиків, худоби (здійснити угон гурту спроможна навіть невеличка група недружньо налаштованих сусідів). Остання обставина визначала не тільки необхідність тотальної військової підготовки з повною гендерною рівністю (ситуативно більша частина чоловіків-воїнів могла бути у набігу, тож захист власного майна покладали на плечі здебільшого слабкої статі). Наочною необхідністю було існування відпрацьованих мобілізаційних схем, що дозволяли максимально швидко реагувати на ворожі зазіхання. Таким чином, визначення «суворі та одвіку войовничі», «вправні воїни», «ворог, сильний конем та стрілою, що летить», якими рясніють описи сарматів античними авторами, були не літературними штампами, а здебільшого відповідали дійсності. Рівень мілітаризації номадичних суспільств, зокрема сарматського, був надзвичайно високим, а стан народу-війська в сучасних термінах можна беззастережно визначати як постійну бойову готовність.

Основу сарматського війська складала легка кавалерія, кінні стрільці, головною зброєю котрих були лук та стріли. Найбільш поширеним різновидом луку в сарматів був так званий скіфський, однак, на відміну від скіфів, сармати здебільшого використовували стріли не з бронзовими, а із залізними наконечниками. Трилопатеві ковані втульчасті (для раннього етапу) та черешкові (для середнього та пізнього) сарматські наконечники мали близьку до бронзових скіфських вагу, себто відстань пострілу та сила удару оздоблених такими наконечниками стріл були приблизно однаковими. Утім, більша твердість заліза та можливість кращого заточування помітно збільшували проникаючу здатність сарматських снарядів.

Поруч зі скіфськими луками у сарматському середовищі від зламу тисячоліть зустрічаються одиничні зразки луків гунського типу. Гунський лук, як і скіфський, клеїли з кількох шарів деревини, крім того, його підсилювали кістяними або роговими накладками на кінцях кібіті та у перехваті, місці утримання зброї стрільцем. Ця композитна конструкція значно посилювала пружність луку, а отже його потужність, що забезпечувало значне збільшення дистанції ефективної стрільби. Наконечники стріл для таких луків помітно більші, тож стріли гунського луку мали вражаючий ефект, що значно перевищував аналогічні параметри скіфських луків (як з бронзовими або кістяними, так і з залізними наконечниками). Попри помітно кращі тактико-технічні характеристики, луки гунського типу не набули широкого поширення в сарматів. Знахідки такої зброї в сарматських комплексах більшість фахівців розцінюють як прямий імпорт від східних сусідів сарматів. Так само рідкісними були в сарматів арбалети китайського походження, використання котрих засвідчено поодинокими знахідками у сарматських могилах біметалічних арбалетних болтів (масивних бронзових наконечників, насаджених на довгі залізні черешки).

Така увага дистанції пострілу з луків приділена з огляду на те, що цей параметр диктував ефективність основного тактичного прийому кінних стрільців — дистанційного бою за схемою: вихід на відстань пострілу — обстріл супротивника — відхід на безпечну щодо вогню у відповідь відстань або ж подальше зближення (у разі, коли ворог ніс помітні втрати) чи переслідування супротивника (коли той вдавався до відступу). Більш потужні луки, доповнені ефективними стрілами, дозволяли вести вогонь з безпечної дистанції. Утім, не менше значення мав і вірний вибір позиції для атаки. Приміром, позиція «вище за схилом» однозначно підсилювала ефективність вогню, одночасно ускладнюючи ведення супротивником вогню у відповідь.

Ще одним тактичним прийомом, що постійно використовували сармати, був удаваний відступ. Імітація втечі спонукала супротивника до переслідування, що у більшості випадків призводило до порушення бойового порядку. Швидкі сарматські кіннотники встигали не тільки відійти на безпечну відстань, перегрупуватися та упорядкувати стрій, а й зайняти статичну позицію. Вогонь зі стаціонарної позиції був чи не на порядок більш ефективним, аніж за стрільби на ходу під час атаки.

Під час атаки сармати також застосовували так звану «карусель», себто здійснювали кільцеве охоплення супротивника та вели обстріл його бойових порядків. При цьому кільце постійно рухалося навкруги ворожого війська, що ускладнювало враження сарматських воїнів, які були «рухомими мішенями», на відміну від вимушеного стояти супротивника. Цей маневр складний для виконання, тож є всі підстави припускати, що його відпрацьовували спеціальними тренуваннями.

Дротики в арсеналі сарматських воїнів посідали не надто значне місце. Тож слід думати, що бій на середній та короткій дистанції, коли застосування метальних списів виявлялося більш слушним, аніж луків та стріл, був не надто використаним елементом сарматської «малої тактики». Щоправда, в бою на короткій дистанції сармати, як і скіфи, задля нейтралізації супротивника вправно використовували аркани, традиційну зброю номадів усіх часів. Бездоганне володіння сарматами арканом неодноразово відзначали письменники-сучасники.

Та значно вагомішою сарматською тактичною новацією була зміна ролі ближнього бою. Античні автори зазначають, що сармати (на відміну від попередників-скіфів), окрім обстрілу ворога з далекої та середньої дистанції, часто-густо вдаються до безпосереднього контакту з ворогом. Корнелій Тацит, римський письменник І—ІІ ст. н. е., взагалі зазначає: «Вони всі підбурюють одне одного не припускати, аби їх осипали стрілами, це потрібно упередити стрімким натиском та рукопашною схваткою». Підтвердженням цьому є й археологічний матеріал. У воїнських похованнях сарматів присутні списи-піки, а в чималій кількості таких комплексів наявні мечі. До зламу тисячоліть сарматські мечі були короткими, фактично мечами-кинджалами, і навряд чи використовувалися як основна зброя. Проте вже протягом І ст. н. е. мечі-кинджали починають співіснувати з довгими, до 70 см, клинками, а від ІІ-ї половини ІІ ст. н. е. звичайним стає набір з двох кликів, довгого (70—100 см, як виключення — до 110 см) меча та кинджала. Примітно, що порівняно із попереднім, скіфським періодом, у сарматському арсеналі практично відсутня зброя ударної та ударно-рублячої дії (булави, кістені, бойові сокири). Акцент у ближньому бою робився саме на застосуванні клинків. Показово також, що за збільшення кількості довгих клинків зменшується кількість списів. Відповідно, списовий удар, ймовірно, поволі поступався у значенні рубці з коня як основному прийому ближнього бою.

Щоправда, саме на зламі тисячоліть з’являються звістки про сарматських катафрактаріїв, важких панцерних кавалеристів, закутих у броню списоносців верхи на захищених обладунками конях. Основною зброєю катафрактаріїв був довгий (до 3,5 м) важкий спис, який утримували двома руками, призначений для таранного удару. Наявність у сарматів катафрактаріїв, утім, вважаєють спірним питанням, насамперед з огляду на те, що жодних достеменних знахідок кінського обладунку в сарматських матеріалах не відомо.

Однак і деталей людських обладунків у сарматських похованнях відомо порівняно небагато, хоча їхнє розмаїття певною мірою вражає. Сармати використовували лускоподібний та ламелярний обладунок власного виробництва, відомі також імпортні кірасні та кольчужні обладунки. Імпортами були цільнометалеві шоломи псевдоаттичних та кельто-італійських зразків, поруч з якими одиничними екземплярами представлені наслідування цим шоломам, виготовлені власне сарматськими майстрами. Є підстави припускати, що сарматські майстри виготовляли також чешуйчасті та каркасні шоломи. Нечисленність знахідок металевого обладунку цілком відповідає відомостям писемних джерел, у котрих зазначено два моменти: по-перше, що обладунки в сарматів мали лише «кращі», себто еліта; по-друге, що типовий сарматський обладунок виготовлявся зі шкіри або кістяних (рогових) пластин.

Повертаючись до питання кінського обладунку в сарматів, можна припустити, що він також був шкіряний, а отже, не лишив по собі археологічних слідів. Описи декотрих боєзіткнень сарматів із високоорганізованою римською лінійною піхотою не залишає сумнівів, що перемога сарматів забезпечувалася розчленуванням бойової лінії супротивника саме таранним ударом кінних списоносців. Інша справа, що повноцінних важких кавалеристів могли підтримувати більш легко озброєнні воїни, котрі не мали важкого обладунку, але також вправно володіли довгими списами. Тож катафрактарії у складі певного сарматського контингенту навряд чи складали значну кількість, але їхня роль у фронтальних зіткненнях із супротивником була непересічною.

Необхідно зауважити, що застосування такої тактики сарматами стало можливим насамперед не завдяки удосконаленню захисного спорядження та наступальної зброї. Найбільше значення, як показав у своїх роботах О. Симоненко, мало поширення у сарматському середовищі нового типу сідла, що характеризувалося відносно глибоким дерев’яним ленчиком та високими луками. Таке сідло, навіть без стремен, забезпечувало впевнену посадку вершника й було здатне компенсувати зворотній імпульс під час удару списом у ціль. Упевненість посадки мала значення й під час використання вершником клинкової зброї, забезпечуючи воїну достатню рухливість торсу та рук. Таранний удар, власне, був одноразовим; у разі, якщо спис потрапляв у ціль, його зазвичай відкидали. Тож надалі вершник мав можливість продовжувати бій лише довгим клинком.

Не менше, аніж сідло, значення мала й удосконалена сарматська вузда, що дозволяла впевнено керувати конем і під час стрімкого наступу, і під час відносно статичного кавалерійського бою на клинках. В останньому випадку саме керованість коня, а не фехтувальна вправність вершника була головною запорукою перемоги.

Велика тактика сарматів, за великим рахунком, мала лише один прийом — наїзд (набіг). Причому байдуже, йшлося про зіткнення із супротивником у полі або ж атакування стаціонарного пункту (фортифікованого або ні). Раптова поява на полі бою, масованість обстрілу, стрімкість натиску, блискавичний розвиток успіху в разі, коли бойові порядки супротивника розчленовані, він поніс значні втрати, відступає. Або ж не менш блискавичний відступ (часто-густо імітаційний) у разі, коли супротивник чинить опір і тримає позицію. Така поведінка у відкритих зіткненнях здавалася звиклим до «правильної» війни античним авторам нешляхетною, дозволяла зневажливо зауважувати, що сармати схильні радше до розбою, аніж до війни. Однак саме ця «розбійна» метода дозволяла сарматам неодноразово громити не тільки варварів, а й міліційні і регулярні античні армії. Навіть відступ навряд чи був проявом боягузтва, самі ж античні автори неодноразово зазначають войовничість та сувору мужність сарматських вояків. Радше ішлося про збереження сил, опанування більш вигідної позиції, заманювання ворога у пастку.

За нападів на осілих сусідів запорукою успіху сарматів залишалася та сама раптовість. Швидкий напад летючих кавалерійських загонів, ймовірно, не дозволяв надійно захистити не тільки відкриті селища, а й укріплені городища. Археологічними свідченнями успішності такої тактики, зокрема, є згарища на городищах зарубинецької культури Пилипенкова Гора та Бабина Гора в околицях сучасного Канева, Круглого (Малого Ходосіївського) городища на південних околицях Києва та Юрковиці в центральній частині сучасної столиці України. Сарматське «авторство» погромів не викликає особливих сумнівів, адже фронтальні боки укріплень усіяні сарматськими стрілами.

Складніше було застати зненацька мешканців античних осередків, котрі були знайомі з канонами поліоркетики (розділу воєнної науки про ведення облог та протидію облогам) та звикли постійно бути напоготові щодо негараздів, котрі чинять невгамовні сусіди-степняки. Джерела не залишають сумнівів: вести правильну довготривалу облогу сармати були не спроможні. Однак вони сповна використовували психологічний ефект раптової появи під стінами міста величезної юрби озброєних людей. Нищення околиць, пограбування угідь, взяття у полон тих, хто не встиг сховатися за стіни, справляло гнітюче враження. Тож, аби мінімізувати втрати, елліни та романізоване населення придунайських провінцій частіше чинили не збройний опір сарматам, а пропонували контрибуцію, а подекуди постійну данину. Зокрема, певний час у 60—80-х рр. н. е. під протекторатом сарматських царів Фарзоя та його спадкоємця Інесмея перебувала Ольвія. Ці царі навіть карбували власну монету на ольвійському монетному дворі — доволі принизливий факт для поборників полісних свобод еллінів. Не цуралися регулярно «сплачувати за мир» сарматам навіть римські імператори.

Раптовість, як уже неодноразово зазначалося, була головним тактичним елементом, що забезпечував успіх кампаній сарматів. Базовою тактичною навичкою для створення ефекту раптовості є швидкість переміщення, і сарматські вояки володіли цією навичкою бездоганно. Хрестоматійним прикладом у цьому плані є «спецоперація», проведена напівлегендарною царицею Амагою десь наприкінці ІІІ або на початку ІІ ст. до н. е. На прохання херсонеситів, котрі потерпали від набігів скіфів, Амага на чолі загону зі 120 відбірних вояків за добу здолала 1200 стадіїв (бл. 200 км), раптово вдерлася у ставку скіфського царя, вбила його самого та його найближче оточення і посадила на престол царева сина, наказавши не чіпати ані херсонеситів, ані сусідніх варварів. Полієн, котрий переповів цю історію, спеціально підкреслює, що кожен воїн у «спецзагоні» Амаги мав по три коні. Переміщення сарматів одвокінь та навіть отрикінь зазначають й інші автори. Саме це дозволяло сарматським контингентам здійснювати форсовані марші та забезпечувало ведення маневреної війни в темпі, не звичному для осілих або напівосілих сусідів. Зрозуміло, що у «внутрішньосарматських» конфліктах або у сутичках з іншими номадами зазначена тактична перевага значною мірою нівелювалася.

Не надто різноманітною (так само, як і тактика) була стратегія сарматів. Головним чином їх цікавив грабунок та захоплення полонених, котрих обертали на товар, чи то дозволяючи викуп родичам або одноплемінникам, чи то перепродаючи в рабство на сторону. Зазначимо, що кровожерливість номадів їхні сучасники схильні перебільшувати. Набіг не часто мав на увазі тотальний розгром та геноцид переможеного ворога. Економічна доцільність таких дій украй низька. Судячи зі всього, після завдання військової поразки сармати намагалися нав’язати переможеним данницькі відносини, що забезпечувало регулярний прибуток. Ба більше, у джерелах трапляються згадки про те, що часто-густо сармати віддавали перевагу не «гарячим» конфліктам, а «акціям залякування». Приклад такої акції подає знаменитий ольвійський декрет на честь Протогена: цар саїв Сайтафарн з’являється під стінами Ольвії з численним військом і витребує не тільки фіксовану регулярну данину, а й додатковий «подарунок за проїзд».

Набіги заради грабунку сармати здійснювали не тільки на осілих сусідів, не менш регулярними, слід думати, були й конфлікти з іншими номадами та між різними сарматськими угрупуваннями. Щоправда, в таких випадках подекуди йшлося про дещо відмінну стратегічну мету, а саме встановлення контролю над територією переможеного супротивника (насамперед пасовиськами та водними ресурсами). Знов-таки, жодним чином не йшлося про повне винищення ворога. Переможені на полі бою могли переселитися в іншу місцину (що траплялося, імовірно, найчастіше) або ж визнати зверхність переможців та влитися в їхню орду на правах «молодших партнерів». Останнє мало на увазі виплату данини володарям та надання за вимогою воїнів.

На жаль, античні автори приділяли увагу здебільшого власним конфліктам із сарматами, а не внутрішньосарматським справам. Археологічні ж матеріали є доволі непевним джерелом щодо реконструкції подієвої історії сарматських племен. Проте комплексний аналіз дозволив фахівцям-сарматологам бодай крупними блоками реконструювати перебіг військово-­політичних подій у сарматському середовищі Північного Причорномор’я та суміжних територій.

Протягом ІІІ ст. до н. е. сармати кочували на лівобережжі Дону, у Прикубанні, Поволжі та Західному Казахстані. Активність західних сарматських племен за Танаїсом-Доном обмежувалася короткочасними рейдами, іноді доволі глибокими та, як свідчить випадок із саями Сайтафарна, обкладанням даниною античних осередків. На зламі ІІІ—ІІ ст. до н. е. населення східної частини сарматського ареалу почали турбувати войовничі хунну (як їх називають китайські хроніки), предки гуннів. Цей тиск спричинив посування сарматських племен на захід.

Першими з сарматських угрупувань, що перетнули Танаїс-Дон на початку ІІ ст. до н. е., були язиги та роксолани. Язиги опанували степи між Південним Бугом та передгір’ями Карпат, а роксолани — Лівобережжя й межиріччя Дніпра та Південного Бугу. Уже від цього часу сармати впевнено демонструють зовнішньополітичні амбіції. Зокрема, до самого початку опанування Південноукраїнського Степу роксоланами належить уже згаданий рейд Амаги. «Кримський вектор» у політиці роксоланів продовжила невдала для кочовиківДіофантова війна 110-х рр. до н. е. Згодом, у 80—60-х рр. до н. е., сармати взяли найактивнішу участь у подіях Мітридатових війн як союзники понтійського царя. Які саме сарматські угрупування разом з іншими народами Циркумпонтійської зони билися проти римлян та їхніх союзників, судити важко, джерела окремо згадують лише язигів.

Бурхлива діяльність царя даків Буребісти, що припала на середину І ст. до н. е., зачепила насамперед найзахідніше сарматське угрупування, язигів. Проте не можна виключати, що війська Буребісти просунулися на схід аж до Дніпра, тобто зачепили й володіння роксоланів. Принаймні, показовою є поява сарматських поховань доволі глибоко у Лісостепу від Подністров’я до Середнього Подніпров’я та верхів’їв Орелі та Самари на Лівобережжі. Найпівнічніше сарматське поховання в Середньому Подніпров’ї розташоване в районі сучасного Кагарлику Київської області, а набіги сарматів (найімовірніше, роксоланів) сягали ще далі на північ. Зокрема, вже згадувалися сарматські погроми зарубинецьких городищ та поселень в околицях сучасного Києва; вони припадають саме на середину І ст. до н. е.

Слід думати, що негаразди у протистоянні із даками Буребісти як язиги, так і роксолани намагалися компенсувати нападами на північних сусідів, мешканців українського Лісостепу. При цьому фаза гарячого конфлікту була порівняно нетривалою. На чималій кількості пам’яток, що зазнали сарматських нападів, життя невдовзі відновлюється, а археологічні дані свідчать, що між сарматами та осілим населення зазначених регіонів встановлюються відносно мирні взаємовідносини. Найбільш вірогідно, що землеробське населення сплачувало данину сарматам в обмін на мир та спокій.

Подібна модель взаємовідносин, імовірно, ще у першій половині І ст. до н. е. встановилася між сарматами та мешканцями пізньоскіфських городищ пониззя Дніпра. Щоправда, й тут є сліди погромів, однак настільки яскравих археологічних свідоцтв саме сарматського «авторства» цих руйнувань, як у випадку зарубинецьких Бабиної Гори та Круглого городища, ми, на жаль, не маємо. Натомість матеріальна культура цих пам’яток, синкретизм поховального обряду та антропологічні матеріали засвідчують найтісніші контакти між осілими пізніми скіфами та їхнім кочовим сарматським оточенням.

Буребіста виявився «каліфом на годину», після його смерті 44 р. до н. е. створена ним держава швидко розпалася. Тож язигам відкрився шлях до Подунав’я, чим вони не забарилися скористатися. Уже в перших роках н. е. Овідій, який перебував у Томах (суччасна Констанца у Румунії) на засланні, доволі часто жалівся у своїх «Скорботних елегіях» на «сарматський жах». При цьому сармати (язиги?) для опального поета — давні мешканці околиць Томів.

Наступний спалах військової активності сарматів був спричинений насамперед внутрішньосарматськими факторами. Близько середини І ст. н. е. Танаїс-Дон перетнула орда аорсів, котрі посунули на захід роксоланів та язигів. Відносно давні мешканці Західно-Причорноморського Степу стали активно турбувати дунайський кордон імперії. Зрештою язиги опинилися на Середньодунайській низині. Локалізація роксоланів для другої половини І ст. не надто певна, можна лише констатувати, що принаймні частина їхніх кочовищ розташовувалася безпосередньо вздовж імперського кордону на пониззі Дунаю. Аорси були панівною силою на Правобережжі, зокрема, саме з цим союзом пов’язують Фарзоя та Інсмея, в залежності від котрих перебувала Ольвія. Натомість Лівобережжя, найімовірніше, на цей час уже було «вотчиною» аланів, котрі прийшли в регіон буквально «на плечах» аорсів.

Придунайські сармати брали найактивнішу участь у Дакійських війнах кінця І — початку ІІ ст., змагаючись із римлянами на боці харизматичного царя Даків Децибала. Щоправда, сарматам судилося сповна розділити й тяжкість поразки, остаточно завданої дакам імператором Траяном у 106 р. Однак якщо Дакія була перетворена на римську провінцію, то території сарматів лишилися поза межами імперії. Тож уже через якийсь десяток років сармати оговталися від поразки та поновили набіги на імперію, а у другій половині ІІ ст. були одними з найактивніших учасників Маркоманських війн (166—180), у ході яких імператору Марку Аврелію лише надзусиллями вдалося дати відсіч германським та сарматським племенам на дунайському кордоні. Саме під час Маркоманських війн Північне Причорномор’я остаточно покинули роксолани, які перемістилися до Середньодунайської низини, де стали мешкати разом із язигами. У цей самий період з карти Європейської Сарматії зникають і аорси. Натомість значно зростає могутність аланів, котрі залишаються фактично єдиним сарматським угрупуванням у Причорноморському Степу.

Наступні епізоди, в котрих сармати (насамперед алани) виступають як активна військова сила, пов’язані з перебігом Готських війн другої третини ІІІ ст. Однак цей конфлікт слід виділити в окремий сюжет, який варто попередити розповіддю про готів та колізії їхньої появи на південному заході Східної Європи. Поки ж лише зазначимо, що остаточне витіснення сарматів з Північно-Причорноморського степу сталося внаслідок навали гунів близько 375 р.