100 ключових подій української історії

Штурм Перекопу 1920 року

Дата і місце

7–17 листопада 1920 р., Перекопський перешийок, Тюп-Джанкойський, Таганаський півострів, Литовський півострів, село Ішунь Красноперекопського району, береги Сиваша і озера Красне; білі частини, що відступали, переслідувалися в напрямку міста Джанкой, далі на Феодосію, Ялту, Керч, Євпаторію.

Дійові особи

Південним фронтом червоних з 27 вересня 1920 р. командував талановитий військовий організатор-самоук Михайло Васильович Фрунзе (1885–1925; з 1904 р. займався революційною діяльністю і терором, у 1907–1914 рр. на каторзі, в жовтні 1917 р. брав участь у боях у Москві, в липні 1919 р. успішно командував Східним фронтом проти Колчака, в серпні 1920 р. командувач Туркестанського фронту, 1921 р. керував придушенням махновщини і партизанського руху на підтримку УНР, 1925 р. голова Реввійськради та нарком військових і морських справ СРСР, провів військову реформу в 1924–1925 рр., загадково помер під час операції).

Основними «військовими спеціалістами» у Фрунзе були: командувач 6-ї армії Август Янович Корк (1887–1937; підполковник російської армії, на службі у червоних з червня 1917 р., 1918 – на початку 1919 р. на штабній роботі, в червні 1919 р. заступник командувача 7-ї армії, керував обороною Петрограда від білих військ М. Юденича, в серпні–жовтні 1920 р. командувач 15-ї армії Західного фронту, успішно воював з поляками, махновцями, у 1935–1937 рр. на чолі Військової академії імені Фрунзе, командарм 2-го рангу, розстріляний за «справою Тухачевського», 1957 р. реабілітований); Василь Костянтинович Блюхер (1890–1938; герой Першої світової війни, 1-й кавалер ордена Червоного Прапора, командир 30-ї дивізії Східного фронту, 1921 р. головнокомандувач військ буферної Далекосхідної республіки, в 1924–1927 рр. головний військовий радник Чан Кайші, 1935 р. маршал, 1937 р. брав участь у судовому процесі над «групою Тухачевського», 1938 р. не надто вдало керував військами в ході конфлікту з Японією на озері Хасан, знятий з посади, того ж року заарештований за звинуваченням у зраді, вбитий у в’язниці). Ударною силою червоного наступу, 2-ю Кінною армією, командував донський козак Пилип Кузьмич Миронов (1872–1921; герой Російсько-японської війни, відчайдушний командир кінних рейдових груп, здобув звання підосавула і дворянство, з 1917 р. у Червоній армії, командувач кінного корпусу, з 6 вересня до 6 грудня 1920 р. – сформованої ним 2-ї Кінної армії, різко сперечався з Л. Троцьким щодо розкозачування, мав популярність на Дону, 1921 р. заарештований і вбитий у в’язниці). Махновською Кримською групою командував С. Каретников (1893–1920; один із головних заступників Н. Махна, по-зрадницькому розстріляний у листопаді 1920 р. червоними в Мелітополі); кулеметним полком махновців – Х. Кожин (? – після 1921; один із кращих тактиків махновського руху, відіграв помітну роль у перемогах над військами А. Денікіна і П. Врангеля, ймовірно, загинув у бою з червоними влітку 1921 р.).

Білими силами в Криму командував генерал-лейтенант барон Петро Миколайович Врангель (1878–1928; відзначився в Російсько-японській війні, за Першу світову війну з ротмістра став генерал-майором, у білій армії з 1918 р., уславився боями на Північному Кавказі та Кубані, взяттям Царицина 1919 р., 3 квітня 1920 р. обраний Головою білих сил на півдні Росії і головнокомандувачем, провів низку реформ, після поразки вивіз рештки армії і біженців з Криму, з 1920 р. в еміграції). Власне обороною Криму керував генерал від інфантерії Олександр Павлович Кутєпов (1882–1930; у Білому русі з самого його зародження, 1918 р. командував Корніловським полком, дивізією, 1919 р. – корпусом, брав Харків, відзначився в боях під Орлом, головний помічник П. Врангеля 1920 р., після евакуації з Криму в 1928–1930 рр. голова Російського загальновійськового союзу, організатор низки терактів у СРСР проти органів влади, загинув під час спроби викрадення більшовицькими агентами). Резервами в тилу головних білих позицій командували генерал-лейтенант Михайло Архипович Фостіков (1886–1966; з 1918 р. у Білому русі, відзначився в боях на Північному Кавказі та Кубані, з 1919 р. генерал-майор і командир 2-ї Кубанської козачої дивізії, герой боїв під Царицином, Харковом, Донецьком, 1920 р. партизанив на Кавказі, вивіз рештки дивізії до Криму, після 1920 р. в еміграції) та один із кращих кавалерійських командирів білої армії за увесь час її існування генерал-лейтенант Іван Гаврилович Барбович (1874–1947; учасник Російсько-японської та Першої світової воєн, у Білому русі з 1919 р., командир кінної бригади, корпусу, неодноразово разом із генералом Я. Слащовим рятував Крим від захоплення червоними 1920 р., прикривав відхід армії П. Врангеля в Крим восени того ж року, після поразки в еміграції).

Передумови події

У жовтні 1920 р. армія П. Врангеля зазнала остаточної поразки в боях під Каховкою та на Донбасі, її поріділі частини відійшли в Крим, де закріпилися за лініями укріплень. Водночас перед червоним командуванням стояло непросте завдання: не допустити ще однієї важкої зимівлі для своїх частин і перепочинку для білих. Ці обставини, а також укладення миру Радянської Росії з Польщею призвели до ухвалення плану рішучого штурму Перекопсько-Чонгарських позицій силами Південного фронту М. Фрунзе (у складі 1-ї та 2-ї Кінних армій, 4-ї, 6-ї та 13-ї армій, а також Кримської групи махновців – усього, за радянськими даними, 146,4 тис. піхоти, 40,2 тис. кінноти; 985 гармат, 4435 кулеметів, 57 панцерних автомобілів, 17 бронепотягів і 45 літаків). Пізньої осені 1920 р. Махновські частини, кинуті в бій за домовленістю «батька» з більшовиками, налічували, за різними даними, від 6 до 10 тис. вояків піхоти і кінноти, а також кулеметний полк (до 500 кулеметних тачанок).

Червоним протистояла чисельно слабка біла армія П. Врангеля і О. Кутєпова, що налічувала 22–23 тис. піхотинців, 10–12 тис. кінноти, близько 200 гармат, до 750 кулеметів, 45 танків та панцерних автомобілів, 14 бронепотягів та 42 літаки. Радянські мемуаристи та історики зробили все, аби змалювати Перекопські та Чонгарські укріплення як надпотужні, оснащені за останім словом тогочасної військової науки та техніки фортифікаційні споруди з мінами, дотами тощо. Насправді бетоновані бліндажі, важкі гарматні батареї існували в невеликій кількості на Чонгарських позиціях, де було до 3 ліній окопів та колючого дроту; на Турецькому валу, що перерізав Перекопський перешийок, були дерев’яно-земляні бліндажі, окопи, те саме стосується Ішунських позицій – другої лінії білої оборони за 20–25 км на південь від Турецького валу (не обшиті дефіцитними в Криму дошками 5–6 ліній окопів, колючий дріт). Найслабшою була лінія оборони на Литовському півострові – одна лінія окопів з колючим дротом. Врангель не надто розраховував на кінцеву перемогу – рештки Чорноморського флоту, що підтримували оборонців Криму своїм вогнем, були готові розпочати евакуацію армії та десятків тисяч біженців. Але для їхнього порятунку потрібен був час.

Хід події

Уночі з 7 на 8 листопада 15-та, 52-га стрілецькі дивизії, 153-тя стрілецька та бригада 51-ї дивізії, а також частина махновців почали переправу через Сиваш, дочекавшись низької води. Багнисте мілководдя не зупинило червоних – пройшовши 8 км, вони вийшли на північ Литовського півострова, відкинули кубанців Фостікова і почали закріплюватися на здобутому плацдармі, незабаром розширивши його майже на весь півострів. Частини 15-ї та 52-ї дивізій вишли на Перекопський перешийок з півдня і рушили на Ішунські позиції. У випадку їхнього успіху білі частини на Турецькому валу були б оточені. Проте шалені багнетні атаки білих 13-ї, 34-ї та Дроздовської піхотних дивізій відкинули червону піхоту назад на Литовський півострів, де до ночі 8 листопада йшли бої. Тим часом три вперті атаки головних сил 5–1 дивізії Блюхера на Турецький вал принесли майбутньому маршалу СРСР самі лише розчарування, а його бійцям – величезні втрати. Ситуація для М. Фрунзе ускладнилася ще й тим, що білі кораблі та важка артилерія П. Врангеля зривали спроби атаки його 9-ї дивізії через Сиваш на Чонгарські позиції та по довгій Арабатській стрілці.

Радянський командувач кинув у бій мобільні резерви – кінноту (в якій червоні мали колосальну чисельну перевагу). На Литовський півострів було переправлено дві кавдивізії 2-ї Кінної армії П. Миронова, підкріплені Кримською групою С. Каретникова (до 3 тис.) та кулеметним полком Х. Кожина, котрі 9 листопада потіснили ворога. Тим часом нічний штурм Турецького валу перед світанком 9 листопада приніс В. Блюхеру перемогу над незламними дроздовцями – ті відступили на Ішунські позиції, де почалися запеклі бої (тривали до 11 листопада). Настав час Врангеля робити «хід конем» – 10 листопада в бій пішов корпус І. Барбовича (4,5 тис. кінноти), підтриманий дроздовцями. І. Барбовичу вдалося майже неможливе – знову відтіснити червоних на Литовський півострів, зайшовши у фланг В. Блюхеру, котрий вгризався в Ішунські позиції. У цей ледь не вирішальний момент всієї битви козаків білого генерала зупинили козаки 2-ї Кінної та махновці, котрі кулеметним вогнем винищили за короткий час цілі сотні білих вершників.

Уночі проти 11 листопада 30-та стрілецька дивізія Південного фронту почала штурм Чонгарських позицій, узявши їх протягом доби. Увесь день 11 листопада кращі білі полки – корніловці, марковці, дроздовці – атакували червоних на останньому рубежі оборони Криму – Ішунських позиціях, але надвечір були змушені розпочати ар’єргардні бої й відступити, їх відхід прикривала кіннота. Війська Фрунзе загубили супротивника в степовому Криму – білі зуміли відірватися від своїх переслідувачів на два переходи. Уночі проти 12 листопада війська Врангеля почали відхід до портів, де вищезгаданий виграш у часі дав їм змогу провести успішну евакуацію. Останній бій стався вдень 12 листопада неподалік Джанкоя.

Наслідки події

Втрати білих частин були чималими – кілька тисяч осіб убитими і полоненими втратили оборонці Перекопу, Литовського півострова, Ішунських позицій, полягла значна частина корпусу І. Барбовича, якась кількість білих бійців була взята в полон. За зізнанням М. Фрунзе, втрати його частин в операції становили до 10 тис., високими були втрати махновців (решту яких, крім кількох сотень дивом уцілілих, винищили колишні союзники наприкінці листопада того ж року). Внаслідок грамотно проведеної Врангелем евакуації з Криму було вивезено і врятовано 145 693 осіб вояків і цивільних. Перестав існувати останній великий бастіон організованого Білого руху на території колишньої Російської імперії. Кримом прокотилася чи не найбільша хвиля масового червоного терору, жертвами котрого стали десятки чи навіть сотні тисяч людей.

Історична пам’ять

Надзвичайно відома за радянських часів подія, на честь якої в СРСР називали дивізії та вулиці, випускали марки, а її закінчення стали вважати закінченням Громадянської війни (попри ще більш ніж рік завзятої боротьби більшовиків із власним народом на Тамбовщині, Україні, на Далекому Сході, у Сибіру та Кронштадті). Для сьогоднішніх прихильників лівих поглядів на території колишнього СРСР – як і раніше, остаточний тріумф радянського ладу та трудового народу, для правих – подвиг героїв Білого руху, що дав змогу врятувати величезну кількість невинних життів. Оригінальний варіант «альтернативної історії та географії» події містить відомий роман В. Аксьонова «Острів Крим» (1979). У сучасній Україні подія достатньо відома завдяки підручникам та публіцистиці.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.