100 Великих постатей і подій козацької України

МОЛДАВСЬКИЙ КНЯЗЬ З ГЕТЬМАНСЬКОЮ БУЛАВОЮ

З давніх-давен досить поширеним явищем у світовій історії було здобуття тієї чи іншої державної посади за грошову винагороду. Особливо прижилася ця традиція в країнах азіатського регіону, найбільшою серед яких у середні віки та новий час була Османська імперія. Її правителі-султани протягом XIV—XVIII ст., не соромлячись, «продавали» державні уряди у завойованих і підлеглих їм країнах не інакше, як за певну суму грошей. Одного разу трапилося так, що й найвища українська владна відзнака — гетьманська булава — з дозволу турецького султана перейшла до рук тогочасного підприємливого «олігарха».

Цією багатою і хитромудрою людиною був Григорій Дука, який походив із заможної родини грецьких купців. У першій половині XVII ст. Дуки переїхали до Молдавії з сусіднього Волоського князівства (сучасна Румунія) і оселилися в місті Яссах. За доби правління господаря Василя Лупула амбітний грек Купує боярський титул. Але на цьому жадібний до влади Дука не зупиняється і згодом тричі займає найвищу державну посаду в Молдавському князівстві, ставши його господарем у 1665-1666, 1668-1672 і 1678-1683 рр. Протягом 1672-1676 рр. він був також і господарем Валашського князівства. Як засвідчує поважний румунсько-молдавський історик Д. Кантемір, Дука неодноразово добивався господарського трону «при допомозі грошей і друзів». А отримував він владу з рук турецького султана Мегмеда IV, адже молдавські землі на той час перебували під зверхністю могутніх Османів. Під час третього терміну володарювання Г. Дука несподівано стає гетьманом Правобережної України. Це відбулося знову ж таки не без участі султана Османської імперії. Протягом майже трьох років, з 1681 по 1683 рр., молдавський володар грецького походження здійснює низку заходів у ранзі найвищого урядовця цієї автономної частини Української козацької держави, які певним чином вплинули на її подальшу долю.

Як свідчив молдовський літописець Йона Некульчі, Дука сам домагався у Мегмеда IV права керувати Правобережною Україною. Перший козацький історик Самійло Величко відзначав: «...повідали тоді, що господар Дука купив собі згадану порожню козацьку Україну у турського царя за немалу суму». З огляду на те, що перед цим Г. Дука доволі легко купував у Стамбулі право на володіння Молдавією та іншими придунайськими князівствами, можемо зробити висновок щодо вірогідності торгу і за гетьманську булаву.

Факт призначення гетьманом однієї з частин України молдавського господаря є доволі цікавим не лише з огляду на тогочасні українсько-турецькі та українсько-молдавські політичні стосунки, а й тому, що ця подія стала єдиною у своєму роді. Адже як до, так і після 1681 р., королі, султани, царі чи хани затверджували або призначали на гетьманську посаду лише, так би мовити, етнічних українців. Окрім того, стверджують науковці-історики, перехід булави до Г. Дуки переконливо засвідчив спроможність національної моделі управління у формі гетьманства та існування державної автономії Правобережної України.

Варто підкреслити, що Дука був доволі амбітним політиком свого часу. Перебуваючи в різний час господарем Молдавського та Волошського князівств, він планував стати королем Угорщини й гетьманом всієї України (а не лише її правобережної частини), а потім передати булаву у спадок зятю — сину волоського господаря С. Кантакузіо. Своїх же двох синів він волів бачити не інакше, як господарями Молдовського та Волоського князівств. Очевидно, ідея стати володарем України виникла у Г. Дуки ще під час його участі в першому поході турецької армії на Чигирин влітку 1677 р.

Отже, у червні 1681 р. Дука отримує від султана Мегмеда IV привілей на право володіти Правобережною Україною. Очевидець тих подій повідомляв у листі від 26 червня з Молдавії: «Вчора затверджено господаря Його Милість на державу, придано йому Україну, щоб під його владою була... Сам господар виїжджає в тих днях до Порти, щоб лицем своїм впасти під ноги цесарські при нової держави одібранні згідно звичаїв Порти». Таким чином, султан, опираючись на багатовікові традиції адміністрування імперії у приналежних їй країнах, назначив Г. Дуку своїм намісником у Правобережній Гетьманщині («Україні від Дніпра до Случі»), яка, згідно з умовами Бахчисарайського миру, відходила до володінь Османів. У даному випадку можна також говорити про утворення своєрідної українсько-молдовської персональної унії (союзу). Адже в особі Дуки поєднувалася влада над Молдовським князівством та Правобережною Україною.

23 липня того ж року Дука прибув до Стамбулу. Через чотири дні він мав зустріч з великим візирем Кара-Мустафою, а також із султаном Мехмедом IV. Останній вручив господарю «кафтан на підтвердження господарства волоського (тут молдавського. — Авт.) і при ньому України великі уряди відібравши...». Відповідно до свідчень хроніки М. Кості на, Дука отримав у Стамбулі не лише кафтан, а й булаву. З інших джерел знаємо, що, окрім цих атрибутів влади, йому дісталися ще бунчук і шапка.

Про те, на яких умовах молдавському господарю віддано Правобережну Україну, розповідали сучасники, наголошуючи, що він мав перед султаном лише обов’язок колонізувати спустошені довголітніми війнами землі та надавати для потреб імперії боєздатне військо й володіти Україною «без жодного атрибуту». Це підтверджував і сам Дука, заявляючи в розмові з московським послом М. Тарасовим, що не вводив ніяких податків на території Правобережжя. Австрійський дипломатичний представник у Туреччині Г. Крістодо де Кунз повідомляв своєму імператору, що Г. Дуку призначили управляти «козацьким краєм» задля того, щоб він заселив спустошені землі та в майбутньому міг надати султану декілька тисяч козаків для участі у військових діях.

Отримавши Правобережну Україну з рук турецького султана, Г. Дука звертається до традиційних форм управління краєм. Очевидно, вже у вересні 1681 р. своїм універсалом він призначає наказним гетьманом на Правобережжі молдовського боярина, грека за походженням Івана Дрешнича, який добре знав «козацьку мову». З вітчизняних джерел він більше відомий як Ян Драгинич, зустрічаються й інше прочитання його прізвища — Грединевич, Гредіновський. Молдавський боярин О. Балабан зазначав, що Г. Дука мав намір призначити і вислати свого намісника (наказного «гетьмана, якого буде розуміти...») до Немирова ще в червні 1681 р. Напевно, вже у вересні того ж року поблизу Немирова відбулася козацька рада, на якій і було обрано запропонованих Дукою та Дрешничем полковників. Полковником Корсунського полку обрано І. Губара-Бершадського (Губаренка), Черкаського — Вергуна, Чигиринського — Уманця, (за іншими даними — Гримбашевського), Білоцерківського — С. Куницького. Окрім призначення наказного гетьмана та полковників, Дука розпочав налагоджувати судову систему на Правобережжі — «суди згідно звичаїв їх встановив, за собою останню залишивши апеляцію». Це стало ще одним доказом того, що молдавський господар не прагнув запроваджувати нових державних інституцій в Україні (за молдавським чи турецьким зразком), він лише намагався відновити притаманний тут суспільно-політичний устрій у вигляді Війська Запорозького.

Другим кроком Г. Дуки в статусі «воєводи і господаря земель Молдовських і України» (саме так він підписував у той час свої листи) після призначення наказного гетьмана та полковників стали заходи, направлені на якнайшвидше заселення Правобережної України. Перебуваючи в Немирові, Дука видає універсали до полковників, козаків та жителів правобережних полків. «...Скоро по відібранню володіння українськими землями відразу дбайливо почав прикладати сили, щоб спустошена Україна знову квітнула через поселення людей... яким то людям даю свободу на 15 років...», — говорилося в його зверненні до канівського полковника І. Губаренка від 20 листопада 1681 р. Закличні універсали Г. Дуки, в яких він оголошував «слободи» (землі, на яких могли селитися і працювати селяни й протягом певного часу не сплачувати за це податків чи відробляти якісь повинності) від 5 до 20 років, як відзначав С. Величко, «ходили в народі» протягом 1682-1683 рр. Відомий також універсал Дуки про запровадження вільного поселення на Правобережній Україні від 16 червня 1682 р. Універсали хоч і були адресовані правобережним українцям, але розповсюджувалися голов; ним чином на Лівобережній Україні. Це викликало бурхливу реакцію її уряду. Однак на гнівні листи І. Самойловича з вимогою не переманювати його підданих Дука відповідав, що він лише допомагає людям повернутися на попереднє місце проживання (більшість населення Правобережжя у результаті так званих «великих згонів», організованих Самойловичем у 1679-1680 рр., була переселена на лівий берег Дніпра). Султанський ставленик також наводив цікаву аргументацію своїх дій, відзначаючи, що відповідно до положень Бахчисарайського миру, українці, які раніше проживали на Правобережжі і насильно були вивезені на Лівобережжя, стали підданими Османської імперії.

Порушуючи бахчисарайські домовленості, Дука, тим не менш, починає відроджувати старовинні українські міста Подніпров’я — Чигирин, Черкаси, Канів, Корсунь та ін. Окрім того, він дає наказ збудувати резиденцію для наказного гетьмана Я. Драгинича в Немирові, а також починає споруджування власного палацу в Селищі Циканівка (Циганівка), що над Дністром, навпроти молдовських Сорок. Саме звідси Дука планував керувати Правобережною Україною та Молдовським князівством. Тут, в українському прикордонному селищі, він планував оселитися разом зі своєю сім’єю. С. Величко також подає інформацію про те, що Г. Дука «звелів збудувати собі для своєї господарської резиденції в Брацлавському полку за Богом у містечка Печери знаменитий дім». Є відомості про оборонні замки, збудовані українсько-молдавським правителем у Мотилеві та Ямполі.

На жаль, маємо обмаль інформації про політику Г. Дуки в соціально-економічній сфері. Однак фактом є те, що він своїм наказом зобов’язує Я. Драгинича збирати в правобережних полках на свою користь певні податки. Той, у свою чергу, видає універсал канівському полковнику І. Губарю-Бершадському з наданням права оподатковувати торгівельні операції на території свого полку. Можливо, такі ж універсали були направлені й до інших полковників Правобережної України.

Г. Дука мав зустріч з львівським православним єпископом Й. Шумлянським у Немирові. На ній вирішувалися питання підтримки правобережним Військом Запорозьким православної віри та особисто Шумлянського в його безперервній боротьбі з конкурентами за єпископську посаду. Обговорювалася також проблема виборів та затвердження королем митрополита для православної церкви.

На початку наступного року Дука розпочинає активну дипломатичну діяльність. Він переписується з королем Яном III Собеським та гетьманом І. Самойловичем. У листі до короля він підіймає питання щодо продовження роботи польсько-турецької комісії з визначення приналежності прикордонних українських та молдовських територій тому чи іншому монархові, зокрема відзначаючи, що лише «при відкритій і вільній границі будуть продовжууватися «на Пограниччі і в другій тутешній землі (Україні. — Авт.) певні справи і замішання». За місяць до того «господар Молдовії та України» звертається до Самойловича, висловлює йому свою прихильність та повідомляє, що український посол відправлений з Молдавії.

Влітку-восени 1683 р. Дука, виконуючи другу умову султана щодо його правління в Україні (надання військового контингенту для ведення війн Туреччиною), бере участь у знаменитих Віденських подіях — облозі 200-тисячною Османською армією на чолі з великим візирем Кара-Мустафою австрійської столиці, битві турків з об’єднаними польсько-австрійськими військами під Віднем 12 вересня 1683 р. та локальних сутичках між противниками в Угорщині та Словаччині. Військові підрозділи, очолювані Г. Дукою, надійшли для допомоги туркам під Відень у другій половині червня 1683 р. Очевидно, що володар Молдовії та Правобережної України мав у розпорядженні не більше п’яти тисяч вояків. Серед них було й декілька козацьких полків, що формувалися з українців Правобережжя.

Довга відсутність Г. Дуки в Молдовії та Правобережній Україні спричинила до виникнення там сильної опозиції серед молдавського боярства та козацької старшини. Довголітній конкурент Дуки за молдавський трон Шимон Петричейку, який з 1674 р. перебував у Польщі, прибув до князівства й організував у Лопушнах боярський з’їзд, де більшість склала присягу на вірність новопроголошеному господарю Молдовського князівства. Прибічники Дуки, очолювані Праговичем, втекли до мультян, а Ш. Петричейку видав спеціальний універсал, в якому амністував тих Представників молдавської еліти, що раніше служили туркам і їхньому наміснику, а тепер перейшли на його бік. Одночасно він оголосив про конфіскацію маєтків у тих бояр, які продовжували визвати зверхність Порти. У середині грудня 1683 р. Петричейку оволодів Яссами — тогочасною столицею придунайського князівства. Успішній компанії Ш. Петричейку сприяла військова поміч польського короля та призначеного від його імені в Правобережній Україні гетьмана С. Куницького.

У серпні 1683 р. на Правобережжі була проведена старшинська козацька рада, яка висунула на гетьманську посаду немирівського старосту і білоцерківського полковника С. Куницького. Ян III Собеський затвердив це рішення козацьких старшин. Куницький разом зі своїми прихильниками, так само, як і Петричейку в Молдови, відразу ж почав розправлятися з представниками Г. Дуки в Україні. Вже у вересні він виганяє з Немирова Я. Драгинича, який «утік за Дністр до Сороки в міста волоські». Скориставшись відсутністю Дуки, С. Куницький у жовтні-грудні 1683 р. очолює похід до Молдовії 60-тисячного козацького війська. Тут правобережні козаки з’єднуються з підрозділами Ш. Петричейку і спільними зусиллями витісняють нечисленні турецько-татарські сили з молдовських земель та завойовують значну територію Північного Причорномор’я.

Незважаючи на успіхи пропольської партії в особах Ш. Петричейка та С. Куницького, Г. Дука повертається до Молдавії, плануючи за допомогою білгородських та буджацьких орд, які йшли з-під Відня, прогнати своїх опонентів. Наприкінці грудня він з’являється у своєму маєтку в Домнештах і, ознайомившись із ситуацією, на початку 1684 р. скаржиться до Стамбулу, що козаки «відібрали у нього Поділля і Україну». Але хоча татари перемогли війська Петричейка і Куницького поблизу с. Тобак й Дука мав усі підстави знову відновити втрачені позиції, він раптово був атакований й осаджений у Домнештах корогвами польського шляхтича С. Димидецького. У результаті зради частини бояр місто було захоплене, а Г. Дука потрапив до полону. Із Сучави молдавського князя забрали спочатку до Станіслава в замок Потоцького, а потім він знаходився у Яворові поблизу Львова. Згідно з розпорядженням Яна III Собеського, Дука хоч і мав статус полоненого, однак користувався великою свободою дій, проживаючи в приватному будинку з обслугою. Г. Дука вмер власною смертю у Львові. Через деякий час його син перевіз прах батька до Молдавії.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.