100 Великих постатей і подій козацької України

ХТО ВІН — ПАВЛО ТЕТЕРЯ?

Павло Тетеря-Моржковський походив з волинського шляхетського роду Моржковських гербу «Радван». У молоді роки здобував освіту в Мінській уніатській школі та Києво-Могилянському колегіумі. Після чого впродовж певного часу подорожував країнами Західної Європи, зокрема, перебував в Італії. Перед 1648 р. Тетеря займав посаду канцеляриста гродського суду м. Луцька. З початком Української революції він переходить на сторону Б. Хмельницького і в 1649 р. бачимо його військовим писарем Переяславського полку, а потім, у 1653-1658 рр. — переяславським полковником. Протягом 50-х рр. XVII ст. полковник Тетеря брав участь у всіх міждержавних переговорах, що відбувалися в Чигирині, виїжджав із дипломатичними місіями до Польщі, Росії, Молдавії, Трансільванії. У цей час він стає одним з авторів Переяславсько-Московських домовленостей 1654 р. з Росією та Гадяцької угоди 1658 р. з Польщею. Через різні причини у 1659 р. П. Тетеря виїжджає з України до столиці Речі Посполитої Варшави.

Гетьман Павло Тетеря. Невідомий художник XVIII ст.

У травні 1659 р. після від’їзду української делегації з вального сейму, що ратифікував Гадяцьку угоду, полковник Тетеря залишився у Варшаві й вступив на службу при королівському дворі Яна II Казимира. Восени наступного року він за дорученням свого патрона прибув до України і, при безпосередній участі польського представника С. Бенєвського, був обраний в уряді Ю. Хмельницького на посаду генерального писаря. Вже під час Корсунської ради (листопад, 1660 р.) завдяки своїм ораторським здібностям та авторитету здобутого в попередні роки, новообраний генеральний писар зумів переконати присутніх у доцільності відмови від царської протекції й обрання курсу на підпорядкування Українського гетьманату королеві. «Не дай нам, Боже, думати про царя...», — говорили козаки після вдалого виступу на цій раді колишнього сподвижника Б. Хмельницького. У той же час Тетеря промовляв, що козацтво вже й так неодноразово змінювало протекцію, і якщо це трапиться ще раз, то «він не лише печаті (писарської. — Т.Ч.) не буде знати, але й всієї України».

У цей період генеральному писарю Тетері не лише з боку польського уряду, але й від імені козацтва, делегованого на Генеральну раду, фактично доручався контроль над усіма діями гетьмана. Козаки наказували йому «керувати молодістю Хмельницького». Але вже в листопаді гетьманський «регент» повернувся до Варшави. Очевидно, його неприхована пропольська орієнтація й колабораційні виступи були не до вподоби Ю. Хмельницькому (який хоча й не був досвідченим політиком, але виховувався своїм батьком у дусі «козацького патріотизму») та іншій старшині. У Польщі на одного з перших високопоставлених козацьких «колаборантів» чекали великі винагороди: король надає Тетері у володіння маєток у Сіраковщизні, а також підтверджує права на Демидів, Літурівку, Абрамівку, Рилівку, Воронківку. Крім цього, той отримує річпосполитські посади королівського секретаря, Хмельницького підчашого, а невдовзі — полоцького стольника.

У 1661 р. Ян II Казимир за порадою Є. Любомирського запланував провести великий спільний з’їзд-нараду, де були б присутніми найвищі посадові особи Речі Посполитої та Українського гетьманату. На ній планувалося обговорити умови майбутнього польсько-українського договору — поляки дуже боялися чергової «зради» козаків на користь царя. Але гетьман Ю. Хмельницький під різними приводами відмовився від такої непевної, на його думку, «конвокації». У зв’язку з цим, королівський уряд робить ставку на («персональне» прихилення до себе окремих старшин шляхом їхнього підкупу. Послам (а також іншій старшині в Україні), які прибували до Варшави, видавалися значні суми грошей з королівської скарбниці. Вони одержували землі, маєтки, хутори, млини та іншу власність. Також підтверджувалися їхні права на ті маєтності, якими вони володіли, їм надавалося шляхетство тощо. Самому Хмельниченку було видано привілей на м. Гадяч разом з усіма прилеглими селами і хуторами та Суботів, Медведівку, Новосілку. Як гетьману, йому також дозволили збирати мито з іноземних купців, що проїжджали територією козацької України. Одночасно до польських воєвод і шляхти в Україні було вислано з десяток королівських універсалів з наказом виганяти козаків з «добр земських». Все це робилося задля того, щоб перетягнути гетьманат на свій бік у війні з Росією, а також не дати можливості українцям укласти союз із Кримським ханатом та використати козацтво в проектованій Яном II Казимиром і його дружиною елекції на зразок Vivente rege.

На початку 1662 р. до України вже у статусі королівського секретаря приїжджає П. Тетеря. Метою його повернення було отримане від Яна II Казимира доручення зібрати якомога більше інформації про внутрішню та зовнішню політику уряду Ю. Хмельницького. Після прибуття до Чигирина, де його ще сприймали як впливового старшину, Тетеря відразу ж почав насаджувати тут вигідні для королівського двору настрої. Він переконував гетьмана відмінити виданий незадовго до того універсал щодо усунення польських старост з королівських і шляхетських маєтностей в Україні. Згідно з отриманим наказом, Тетеря постійно звітує до Варшави про політичні кроки гетьманського уряду. У своїх листах до короля він неодноразово висловлював думку щодо неспроможності володарювання Ю. Хмельницького, а в одному з них відзначав, що якщо «цей жереб (гетьманство. — Т. Ч.) паде на мою голову і якщо воля ЙКМці і Рчплитої (його королівської милості і Речі Посполитої. — Т. Ч.) будуть потребувати моїх послуг, то я прийму його зі всією доброзичливістю». Поступово Тетеря з королівського секретаря й номінального генерального писаря перетворюється на такого собі «тіньового» гетьмана. Цьому сприяло й те, що влітку 1662 р. польський монарх надав йому право на «вибирання індукти й евекти в воєводствах окраїнних, тобто Брацлавськім, Київськім і Чернігівськім на пашах і коморах від товарів, що ввозяться і вивозяться...». Вдячний підданий у вересні повідомляє до Варшави, що єдиним способом утримання козацької України (а отже, земель, з яких він збирав евекту й індукту) під владою короля є якнайшвидше відправлення сюди коронних військ.

Те, що уряд Яна II Казимира готував обрання П. Тетері на гетьманську посаду, засвідчує кореспонденція між останнім і королівською канцелярією протягом кінця 1662 р., а також інші джерела. Це все робилося заради того, аби взяти під контроль ситуацію на українських землях та мати час на підготовку до нових військових дій з Росією. З огляду на це, Тетерю було обрано гетьманом Війська Запорозького на Генеральній раді, яка відбулася 1-2 січня 1663 р. У березні до Чигирина з Варшави був відправлений королівський придворний І. Мазепа, який мав вручити Тетері монарші insignia — привілей на гетьманство, булаву, хоругву, бубни, печатку, а також домовитися про час і місце прийняття від нього присяги з умовою «щоб той акт в церкві відправлявся, при службі Божій, яку б отець Митрополит відправляв... ані під жодною протекцією бути не можливо народові слов’янському, як під Паном природнім». Однак Тетеря, з огляду на низький статус Мазепи (той був всього-на-всього королівським покойовим) відмовився отримувати з його рук клейноди.

Перші кроки П. Тетері на гетьманській посаді засвідчили певні зміни в його ставленні до зовнішньої політики українського уряду. Спочатку намагався проводити політику лавірування між оточуючими гетьманат державами. Зокрема, він вислав посольства до Бахчисараю та Москви з пропозиціями підписання міждержавних угод, які б гарантували невтручання у внутрішні справи України та визнавали його владу Кримський хан не погодився виводити свої війська з території козацької держави й запропонував Тетері звертатися до нього лише через польського короля. У свою чергу московський цар поставив перед правителем Правобережної України жорстку вимогу прийняти його протекцію. З огляду на це новообраний гетьман вирішив все ж таки використовувати перевірений шлях повного визнання «дідичного» сюзеренітету Речі Посполитої.

Хоча через деякий час, у липні 1663 р., Тетеря заявляв, що взагалі хоче скласти з себе гетьманські повноваження та аргументував це ненадходженням від Польщі військової допомоги, а також «через розладнання мого здоров’я та з багатьох інших причин». Якби польський король надіслав війська, а також «прислав» (?) нового козацького зверхника, то, писав Тетеря до Варшави, він із задоволенням залишить Україну. У відповідь на повідомлення про відправлення необхідної допомоги, гетьман вислав до Польщі послів, які мали просити у Яна II Казимира особисто прибути до Чигирина: «ми, українські жителі князівства Руського і Військо Запорозьке, вважаємо для себе особливим нещастям, що позбавлені можливості побачити Й. К. М. (його королівської милості. — Т. Ч.) в наших землях». Прибуття в Україну польського короля очевидно мало засвідчити високий авторитет гетьмана, а також убезпечити його від виступів опозиції, які вже назрівали. Окрім того, П. Тетеря висловлював надію, що присутність короля зможе швидше об’єднати розрізнені частини Українського гетьманату.

Восени, 22 жовтня, Тетеря особисто зустрівся зі своїм давнім патроном, королем Яном II Казимиром, але вже в статусі правителя правобережної частини гетьманату. Зустріч відбулася в «наметі великім» поблизу Білої Церкви. Гетьман виголосив вітальну промову українською мовою («аби сподобатися своєму люду») та разом зі своїм оточенням склав присягу на вірність польському монарху. Козаки вручили своєму сюзеренові красивого турецького коня з коштовною збруєю й тисячу талярів золотом. Після цього відбулася спільна українсько-польська військова нарада, на якій, згідно з пропозиціями козацької верхівки, вирішили, що головні сили рухатимуться в напрямку Ржищева і там будуть переправлятися через Дніпро для наступу на Лівобережну Україну. Інші ж будуть йти на Бориспіль, а потім вздовж Десни до Остра. За словами самого Яна II Казимира, цей похід відбувався заради «визволення підданих наших з рук ворога (Москви. — Т. Ч.) і для утримання цілої України..., для впровадження прав, вольностей і свобод народу Руського, а особливо козаків реєстрових, що здавна слугують нам».

Про велике бажання польського короля бачити на гетьманській посаді саме П. Тетерю свідчать його наступні дії. Відразу ж після прийняття гетьманом присяги він надав йому та його дружині Олені Хмельницькій привілеї на м. Ольховець і брацлавське староство, яке гетьманові відступив С. Чарнецький. Коли в липні 1664 р. Ян II Казимир на чолі польсько-татарської армії перебував на Лівобережжі («майже поблизу кордону Московського») й отримав звістку про повстання на Правобережжі проти гетьмана, то відразу ж дав наказ, «щоб будь-яким способом Тетеря залишився» та відправив на допомогу своєму ставленику значні військові сили. Коронний канцлер Пражмовський, даючи оцінку тогочасної діяльності свого короля, писав, що той зумів «утримати при Булаві Запорозькій вірну Речі Посполитій людину».

Правобережний гетьман П. Тетеря, який раніше був генеральним писарем в уряді Ю. Хмельницького, розпочав проводити об’єднавчу політику, наслідуючи традиційні методи свого попередника. 22 січня 1663 р. він відправив до Варшави посольство полковника Г. Гуляницького, одним з головних завдань якого було просити Яна II Казимира надати Тетері допомогу у відвоюванні Лівобережної України. Одночасно український уряд висував ряд політичних вимог: 1) збереження за козацтвом усіх старовинних «прав і вольностей» і не чинити йому ніяких кривд з боку польських урядовців та шляхти; 2) права на самостійні зовнішні відносини з Молдавією та Волощиною; 3) забезпечення об’єднання України; 4) почати мирні переговори між Польщею і Москвою щодо звільнення з російського полону багатьох козацьких старшин, серед яких І. Нечай, Г. Дорошенко, В. Кропивницький, А. Бутенко та ін.; 5) гарантувати постійну допомогу з боку Кримського ханства.

Через місяць, 21 березня, новообраний гетьман вислав до лівобережних полків універсал, в якому закликав підкоритися своїй владі. Крім того, він намагався встановити стосунки з представниками козацької старшини та вищого духовенства «лівого берега» Дніпра. У результаті таких дій він ледве не схилив на свій бік «тогобічного» наказного гетьмана Я. Сомка. Досить велику надію покладав правобережний уряд і на успішне здійснення військових операцій проти «непокірних» лівобережців. Хоча, як відзначали історики, на відміну від Ю. Хмельницького, гетьман Тетеря спочатку відмовився від масштабних походів і віддає перевагу тактиці нападу на міста й селища Лівобережної України невеликими загонами. Наприкінці зими 1662 — весною 1663 рр. правобережні полки спільно з татарами оволоділи Кременчуком, Потоком, Переволочною та намагалися здобути Гадяч, Голтву, Лохвицю, Лубни й інші міста. Але через деякий час вони були змушені повернутися на Правобережжя, де розгорталося повстання окремих полків, що були невдоволені як внутрішньою, так і зовнішньою політикою свого гетьмана.

Розуміючи, що власними силами об’єднати Україну буде складно, Тетеря в серпні 1663 р. закликав на допомогу кримських татар, а також нагадав польському монарху про його обіцянку допомогти в цій справі. Як вже відзначалося, правобережний гетьман разом з військами свого протектора протягом осені 1663 — зими 1664 рр. здійснив великий похід на Лівобережну Україну. Об’єднана українсько-польсько-татарська армія, очолювана особисто Яном II Казимиром (вочевидь його участь у поході була спричинена великим бажанням здобути реванш після поразок від Б. Хмельницького), нараховувала близько 100 тисяч чоловік. Так, наприклад, під час облоги Глухова, яка розпочалася 23 січня 1664 р. під керівництвом короля перебувало 20 000 польської кавалерії та 12 000 рейтар, 20 000 татар, 20 000 правобережних козаків, 14 000 польських і німецьких піхотинців, 4000 німецьких драгунів та 2000 польських драгунів. Ця грандіозна як на той час кампанія не принесла бажаних результатів її керівникам. Навпаки, надзвичайна жорстокість її учасників з польської і татарської сторони щодо місцевого населення сприяла консолідації українців Лівобережжя, а також масовим виступам правобережців проти гетьмана, який допустив винищення українських земель військами Речі Посполитої та Кримського ханства.

Тогочасна політика гетьмана П. Тетері, яка полягала в таких словах: «...ми повинні силою зброї Вашої Королівської Милості, Пана нашого милостивого і за допомогою орди, що прибула нещодавно із Селім-Гіреєм, привести в порядок майже всю Україну», — зазнала краху. А тому погоджуємося з висновками науковців, що поразка цієї військової кампанії означала остаточний провал намірів Тетері відновити єдність Українського гетьманату.

Визнаючи владу польського монарха, П. Тетеря намагався добитися від свого сюзерена автономних владних повноважень задля збереження Українського гетьманату як державного утворення. Хоча на початку свого гетьманування Тетеря й робив спроби відновити традиційну зовнішню політику полівасалітетної підлеглості України, але невдовзі з різних причин він був змушений відмовитися від неї на користь лише пропольської орієнтації. Разом з тим, у цей же час П. Тетеря постійно піклується про «права і привілеї» всіх станів українського народу. Згідно з висновками вчених, козацтво у цей час виконувало «функції протектора Православної церкви... національних, культурно-освітніх запитів всього православного населення Корони Польської та Великого князівства Литовського».

«Устроєва реформа» 1664 р. за своєю сутністю більше нагадувала положення майже «капітуляційного» Білоцерківського трактату 1651 р., який, як відомо, був укладений Б. Хмельницьким під великим тиском зовнішнього Чинника й майже ніколи не згадувався гетьманом під час подальших українсько-польських переговорів. Похід короля Яна II Казимира 1663-1664 рр. і присутність багатотисячних коронної й ханської армій в Україні також були каталізатором для колабораційних настроїв уряду П. Тетері. З різних причин наприкінці свого гетьманування він відмовився від проведення політики лавірування між Варшавою, Москвою й Стамбулом та не робив спроби віднайти собі нових союзників-протекторів. Гетьман Тетеря цілковито віддав себе в руки Яна II Казимира, визнаючи його своїм «дідичним паном» й тим самим денонсував гадяцькі і чуднівські домовленості Українського гетьманату з Польщею.

З огляду на це, П. Тетеря, за влучним висловом кримського хана, стає «королівським гетьманом, а не козацьким», а потім і взагалі втрачає найвищу в Україні посаду. Згідно зі спостереженням сучасника поляка В. Коховського, наприкінці свого правління Тетеря «замкнувся в Чигирині під охороною, і якби король не повернувся з Лівобережжя, то там би й загинув».

З 1665 р. П. Тетеря знову проживав у Варшаві, але не забуває про свою батьківщину. У 1667 р. він став членом Львівського Ставропігійського православного братства, якому подарував мощі Святого Меркурія. Документи свідчать, що у 1669 р. колишній гетьман виявляв бажання стати ченцем Києво-Печерського лаврського монастиря. Після оголошеної «баніції» (позбавлення шляхетства) у червні 1670 р. Тетері прийшлося втекти з Польщі на територію Молдавії, а згодом до Османської імперії. Очевидно, що там він розглядався турецьким султаном Мегмедом IV знову як один з претендентів на гетьманську посаду в Україні. Мабуть саме тому в квітні 1671 р. Тетеря був отруєний польським агентом у Стамбулі. Очевидно, що його поховали в одній з православних церков Адріанополя (суч. м. Едірне, Туреччина).

Павло Тетеря, який був одним з авторів українсько-російських домовленостей 1654 р. та Гадяцької угоди 1658 р. (де в першому, були окреслені статус гетьмана як васального володаря України, а у другому — як правителя Українського князівства у складі Речі Посполитої), поплатився за те, що відійшов від попередніх завоювань козацтва й намагався відновити дореволюційний стан відносин між володарями булави і польськими королями. Під час свого гетьманування на Правобережній Україні П. Тетеря ревно дотримувався одного разу складеної монарху присяги й, таким чином, намагався зберегти усталену до початку Української революції геополітичну рівновагу міжнародних сил в Центрально-Східній Європі. Але з часом, вже після втечі з України, Тетеря все ж таки зрозумів свою помилку в тому, що повністю довірив польському королю вирішувати долю козацької держави. За це він і поплатився не тільки державною кар’єрою, але й власним життям...



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.