100 Великих постатей і подій козацької України

ТАЄМНИЦЯ УГОДИ 1654 р. МІЖ КОЗАЦЬКОЮ УКРАЇНОЮ ТА МОСКВОЮ

Історія укладення міждержавної угоди між українським гетьманом Богданом Хмельницьким та московським царем Олексієм Михайловичем у середині XVII ст. нараховує не одну таємницю — до цього часу не віднайдено її оригінального тексту, продовжується дискусія навколо питань: скільки всього козацьких рад відбулося у Переяславі в січні 1654 р. та чи була одна з цих рад справді Генеральною? Чому Хмельницький для проведення переговорів обрав саме невеличкий Переяслав, а не величний «стольний град» Київ? Що спонукало козацьку старшину до принесення односторонньої присяги цареві? Існує й багато інших історичних загадок над якими ламають свої скрипучі пера вчені-історики. Серед них — й проблема узаконення (наукою мовою — ратифікації) переяславсько-московських домовленостей між Військом Запорозьким та Московським царством.

Згідно з дослідженням одного з найповажніших дослідників Української козацької держави Л. Окиншевича, починаючи від 1648 р. Генеральна козацька рада була тим органом, який «вирішував найголовніші й найкардинальніші справи зовнішньої політики» Війська Запорозького. Розглядаючи механізм загальнокозацької ради в роки, які передували революції на чолі з Б. Хмельницьким, історики зауважували, що на той час гетьман як вища посадова особа Війська Запорозького потребував не лише директивних ухвал ради, але і її законодавчої санкції для реалізації своїх владних рішень. Очевидно, що така прерогатива цього владного інституту склалася під впливом політичної культури вищих станів Речі Посполитої, коли Вальний сейм (представницький та законодавчий шляхетський орган) мав право затверджувати договори, які польський король укладав з іншими європейськими володарями.

Богдан Хмельницький у Переяславі 1654 р. Літографія 1880 р. В. Сізов

Таким чином, під впливом політичної культури польсько-литовського суспільства до компетенції Генеральної ради (аналогічно з Вальним сеймом Речі Посполитої) вже «одержавленого» в результаті революційних подій Війська Запорозького входило й питання ратифікації міжнародних домовленостей своїх правителів — українських гетьманів. Про це переконливо свідчить аналіз політико-культурної практики козацької старшини під час гетьманування Богдана Хмельницького, коли було проведено близько п’яти Генеральних рад.

Вже на одній з перших рад (кінець травня — початок червня 1648 р.) проводилися переговори з представниками королівської влади, керівник польської делегації А. Кисіль засвідчував «...зрештою була військова рада, що в ній було 70 000 козаків. Читано тоді мого листа; після довгих криків і хвилювань, сам Хмельницький почав пригадувати моє обнадіювання, допомогли йому в цім і наші козаки зі старшини; досягнув того висновку від них... слухати ради моєї й довіряти мені та послів виправляти, одмовитися від усякої ворожості; і орду затримати, а чекати на дальшу резолюцію». Коли 1649 р. Б. Хмельницький укладав Зборівську угоду з Варшавою, то, за свідченням московського посла Кунакова, до гетьмана в Чигирин прийшли «козаки и гультяйство многие люди шумом говорили ему, что он, Богдан с Польським королем помирился без их войскового совету». Про те, що ратифікація договорів міжнародного характеру належала до компетенцій Генеральних рад, також засвідчує і процес укладення Гадяцької 1658 р. (з Польщею) та Корсунської 1657 р. (зі Швецією) угод, перебіг яких детально висвітлений у вітчизняній та зарубіжній історіографіях.

Та чи було ратифіковано Генеральною радою — найвищим законодавчим органом самопроголошеної на східних теренах Польської корони Української держави — домовленості між гетьманом Б. Хмельницьким та російським царем Олексієм Михайловичем, які були досягнуті в результаті січнево-березневих переговорів 1654 р. у Переяславі та Москві? Щоб відповісти на це питання та поглянути на цю проблему через призму політичної культури тогочасної української еліти, звернімося до висвітлення ряду зовнішньополітичних заходів українського уряду, які безпосередньо передували переяславсько-московському переговорному процесу.

Портрет царя Олексія Михайловича

На початку березня 1653 р. до Стамбулу виїхало представницьке козацьке посольство. Як засвідчував турецький хроніст XVII ст. Наїма, Б. Хмельницький просив султана Мегмеда IV підтвердити своєю грамотою протекторат над Україною і як символ зміцнення сюзеренно-васальних стосунків надіслати йому «стяг» і барабан. Сучасний російський історик Б. Флоря, вслід за М. Грушевським, відзначав, що після здійснення відповідних актів Військо Запорозьке повинне було розглядатися як частина Османської імперії, а військовий напад на нього мав розцінюватися як напад па саму імперію. Йдучи назустріч проханням гетьмана, султан надіслав до України «велике» посольство на чолі з Мегмед-агою, яке перебувало у Чигирині із середини травня до кінця червня. Турецький урядовець привіз султанську грамоту, де говорилося про те, «щоб був гетьман у підданих султана». Окрім того, він вручив Хмельницькому «коруну, і шаблю, і булаву, і бунчук, і кафтан». Османський посол запевнив українське керівництво, що султан Мегмед IV надасть йому військову допомогу у вигляді десяти тисяч вояків силістрійського паші й буде постійно захищати козацьку державу від іноземних вторгнень. Це були зобов’язання монарха Османської імперії як протектора України і разом з тим володаря-сюзерена відносно гетьмана-васала Б. Хмельницького.

Обов’язки Війська Запорозького як васальнозалежної держави перед султанською владою за пропозицією турецького посольства були наступними: 1) передача під султанське управління Кам’янця-Подільського; 2) щорічна сплата данини у розмірі 10 тисяч золотих і 10 тисяч волів та овець; 3) надання Порті своїх військових підрозділів у разі необхідності. Також Б. Хмельницький, разом з усією старшиною, мав скласти присягу вірності султану від імені всього населення України. Гетьману залишалося зробити один (але чи не найголовніший!) крок до правового оформлення угоди про васальну залежність Війська Запорозького від Османської імперії, а саме — скликати. Генеральну раду, яка б легітимізувала попередній українсько-турецький договір.

Така рада відбулася наприкінці червня — на початку липня 1653 р. і на ній, після довгих суперечок, було відхилено не лише умови турецької сторони щодо підданства, але й, по-суті, положення українсько-турецького договору, який був укладений перед тим гетьманом та султаном. Не останню роль у такому рішенні законодавчого органу козацької держави відіграв сам Хмельницький. Згідно з повідомленнями російських агентів зі Стамбулу український правитель при відсиланні турецьких послів говорив їм: «...города (Кам’янця-Подільського. — Т. Ч.) не можу дати, ні іншої ніякої дані, я не маю держави багатої... тільки якщо люди військові, якщо знадобляться султану, бути мені готовим на його службу».

Причина відмови Стамбулу полягала не лише у надмірних вимогах Туреччини, але й у тому, що варіант з прийняттям османського протекторату був, на нашу думку, всього-на-всього певним відволікаючим маневром української дипломатії. Він мав відволікти урядові кола Речі Посполитої від головного напряму зовнішньої політики Війська Запорозького, яке, починаючи з 1649 р., намагалося отримати протекцію «православного володаря» — царя Московської держави. З іншого боку, декларація бажання прийняти зверхність Османської імперії використовувалася Б. Хмельницьким як своєрідний засіб тиску на Росію з метою змусити її монарха прийняти рішення «вступитися» за «одновірців» перед Польською короною.

Елементом тиску на московський уряд, як вже відзначалося вище, була політика переконання царя в серйозності українсько-турецьких переговорів, що тривали з початку 1653 р. і начебто мали завершитися прийняттям османського протекторату. У квітні 1653 р. про це заявили у Москві гетьманські посли С. Мужиловський і К. Бурляй. Саме з цього часу з гетьманської канцелярії почали «витікати» тексти турецьких грамот, які з відомих причин відразу ж попадали у руки російським дипломатам. Промовистою були і висловлення самого Б. Хмельницького в розмові з посланцями путивльського воєводи Ф. Хілкова: «не відійти мені бусурманських невірних рук... приводить мені Бог обладану бути і слугою невірному царю (султану. — Т. Ч.)». Чи не тому однією з головних аргументацій учасників російського Земського собору була теза про те, що необхідно якомога швидше прийняти українців «під високу руку» царя, а то вони піддадуться «бусурманам». Безпосереднім поштовхом до скликання гетьманом Генеральної ради у Переяславі, як дослідили сучасні історики, стало укладення мирного договору у грудні 1653 р. між Кримським ханатом та Річчю Посполитою.

Загальновідомим став факт невдоволення Б. Хмельницького та генеральної старшини складанням лише однобічної присяги на вірність новому сюзерену. Адже згідно усталених у Західній та Центрально-Східній Європі принципів, він також мав присягнути в тому, що буде захищати права і вольності свого добровільного васала. Чи не це стало однією з причин того, що з часом Хмельницький так і не дотримувався укладених протягом лютого-березня 1654 р. українсько-російських домовленостей?

«Служити прямо і вірно у всіх справах і повеліннях царських» згоджувалася українська сторона, але на умовах зобов’язань московського монарха «в тому всьому пожалування і милость свою царську указати». Під «тим всім» розумілося 23 пункти прохання уряду козацької держави від 17 лютого 1654 р. до представника династії Романових щодо їхнього васального підданства. Олексій Михайлович, так само як і Владислав IV та Ян II Казимир, насамперед, мав підтвердити «права і вольності наші військові, які з віків бували у Війську Запорозькому (пп. 1, 2, 7-12, 21, 23), а вже потім «вольності» українських станів — шляхетства, міщанства і духовенства, «надані з віків від княжат і королів» (пп. 3, 4, 13, 17, 18). Це мало бути затверджено грамотами з «печатями вислими». Усі інші «люди всякі» (нижчі стани) мали жити згідно з усталеними нормами (п. 17). Обумовлювалися також повноваження гетьмана (п. 5, 6), питання військової співпраці (п. 19, 20), зовнішньополітичні (п. 14, 22) та зовнішньоекономічні (п. 15, 16) проблеми функціонування Української держави. Ці побажання Б. Хмельницького і «всього Війська Запорозького» мали донести цареві посли С. Богданович-Зарудний і П. Тетеря, які з кінця лютого перебували у Москві. Затримка з відповіддю російської сторони — цар мав погодити привезені пункти та висунути свої вимоги, згідно з якими він збирався протегувати Україні — змусила Хмельницького 21 березня звернутися з додатковим листом до своїх послів. У ньому наказувалося, що під час ведення переговорів необхідно пригадати росіянам, що незадовго до ради у Переяславі турецький султан «...на всі статті наші і права і віри і вольності дозволяв і ніякої дані від нас не вимагав, тільки щоб ми на війну були готовими». Отже, тут знову застосовувалася відома з першої половини XVII ст. козацька тактика тиску на потенційного протектора — «лякати» одного монарха іншим. Окрім того, українським послам наказувалося нагадати цареві, що польський «король нині універсал свій присилає до всього посольства (українського. — Т. Ч.), щоб до нього прихилялися». Саме таким чином, перед загрозою повернення українців до польської чи набуття турецької протекції, Олексій Михайлович мав пришвидшити з оформленням васалітетної залежності Війська Запорозького.

Наприкінці березня 1654 р. московський цар погодив (з певними виправленнями і доповненнями) 11 статей, які разом з «жалуваними грамотами» козацькому, шляхетському, міщанському станам, а також духівництву, були привезені до Чигирина українськими послами. Більш детально зупинимося на розгляді «прав», які надавав московський цар Українській державі у сфері зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності.

З огляду на те, що зобов’язання новообраного протектора перед «гетьманом з усім Військом Запорозьким» були направлені на обмеження пропонованих цим колективним підданим «прав і привілеїв» (що переконливо засвідчило не лише «редагування» московською стороною пп. 14, 15, але й ігнорування деяких інших пропозицій української сторони), Б. Хмельницький робить все можливе для того, щоб не скликати Генеральну раду й, таким чином, відтягнути затвердження січнево-березневих домовленостей з Росією. Від часу приїзду українських послів з Москви з погодженими царем «статтями», протягом квітня-грудня 1654 р., та наступного часу (у 1655-1657 рр.) питання щодо скликання Генеральної ради задля ратифікації досягнутих рішень навіть не ініціювалося українським правителем. Хмельницький навіть не ознайомив з текстом «березневих» статей свою старшину. Отже, сюзеренно-васальні домовленості з царем (як перед тим з султаном) так і не були затверджені найвищим законодавчим органом Української держави й не узаконені з точки зору правових норм, які склалися на середину XVII ст. в Центрально-Східній Європі. А тому можемо говорити лише про їхній номінальний характер.

Доказом цьому є продовження дипломатичних стосунків Війська Запорозького з Османською імперією та Кримським канатом і, що найголовніше, низка цілеспрямованих кроків Б. Хмельницького у напрямку прийняття протекторату Шведської корони. Вони розпочалися ще у 1652-1653 рр. й відновилися в червні 1654 р., коли гетьман надіслав листа до І. Радзейовського із пропозицією укладення військового союзу проти Речі Посполитої. Перед тим, у лютому (менше ніж через два місяці після Переяслава!), Хмельницький звертається до султана Мегмеда IV із проханням про заступництво Османської імперії та продовжує обмінюватися посольствами з його васалом — Кримським ханатом. Весною у Стамбулі перебували представники гетьмана, які отримали від султана згоду на продовження стосунків із Кримом. Саме тому 16 квітня Б. Хмельницький писав до Іслам-Гірея, що Військо Запорозьке «на вічні часи» не порушить взаємної присяги про «братерський союз» і «приязнь». Показовим також є оцінка Б. Хмельницьким у цьому листі своїх дій щодо прийняття московської протекції — «Що ж до Москви, з якою ми вступили в дружбу, то ми це зробили згідно з порадою Вашої Царської Милості [хана]. А з усього бачимо, що ляхи стягають людей з різних земель на нашу загибель, то чому б і ми не мали цього (домовленостей з Московською державою. — Т. Ч.) робити? Бо краще мати більше друзів...».

Одночасно з московським та шведським зовнішньополітичними напрямками Військо Запорозьке, як вже зазначалося вище, продовжувало дипломатичні стосунки зі Стамбулом. У березні 1655 р. Б. Хмельницький приймав у Чигирині турецького посла Шагін-агу. Після завершення переговорів з ним до Порти відправилися українські дипломати, які наприкінці травня-червні вели переговори у столиці Османської імперії. Головною їхньою темою знову було питання щодо прийняття Україною номінальної васальної залежності від султана. У відповідь на лист Мегмеда IV, де засвідчувалася сюзеренна присяга Хмельницькому, той наприкінці листопада 1655 р. відповідав, що «ми дуже раді були великій милості султана і знову будемо вірно служити нашому могутньому господареві [Мегмеду IV]».

Опираючись на вищевикладений матеріал, можемо стверджувати, що нам відкрилася ще одна таємниця історії українсько-російських взаємовідносин — лютнево-березневі домовленості між Чигирином та Москвою у 1654 р. так і не були схвалені на Генеральній козацькій раді. А січнева рада, що відбулася перед тим у Переяславі лише дозволила розпочати процес узгодження пропозицій до майбутнього українсько-російського договору. Отже, згідно з тогочасними політичними традиціями, цей договір так і не був ратифікований найвищим законодавчим органом Української козацької держави!

На нашу думку, можна говорити лише про визнання гетьманом Богданом Хмельницьким номінальної васальної підлеглості московському цареві Олексію Михайловичу. Але навіть і це не стримувало українського володаря від проведення самостійної зовнішньої політики, яка досить часто розходилася із планами Москви. Вагомим доказом цьому є зовнішньополітична діяльність гетьманського уряду після 1654 р., що була направлена на збереження союзницьких відносин з кримським ханом та визнання протекції шведського короля і турецького султана.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.