Реферат на тему
Уряд і церква
Урядова система Гетьманщини походила із структури Запорозького війська. Перемоги Хмельницького знищили польську адміністрацію, залишивши Запорозьке військо єдиною цивільною владою. Армія поділялася на полки і сотні. Згодом такий поділ був перенесений на контрольовану військом територію у формі полкових і сотенних районів. Отже, кожен з десяти полків Гетьманщини був одночасно військовим формуванням і адміністративно-територіальною одиницею.
У середині XVIII ст. центральні інституції Гетьманщини включали гетьманський уряд генеральної старшини, кілька рад і урядів козацьких полковників. Поточні справи вирішували гетьман і старшина, важливіші рішення приймалися радами. Верхом адміністративної піраміди був гетьман 1.
Він був не тільки головнокомандуючим Запорозьким військом, але й здійснював закордонні зносини, видавав універсали, призначав на уряди, винагороджував за службу і інколи виконував обов’язки найвищого апеляційного суду. Гетьманська влада не визначалася конституцією і тому залежала від особистих здібностей, вдачі й сміливості. Дехто з гетьманів правив як справжній монарх, окремі — як виборні вожді. Фактично за весь час існування Гетьманщини монархічна й республіканська тенденції постійно змагалися між собою. Богдан Хмельницький (1648—1657), Іван Самойлович (1672—1687) й Іван Мазепа (1687—1709) не тільки вважали себе виборними монархами, але й хотіли передати гетьманський уряд своїм родичам, намагаючись тим самим встановити прецедент для спадкової монархії. З іншого боку, Павло Тетеря (гетьман Правобережжя, 1663—1665) і Петро Дорошенко (1665 — 1676) дотримувались республіканських традицій. Вони правили за узгодженням з Генеральною радою, верховенство якої були зобов’язані визнавати. Кожний гетьман обирався довічно Генеральною радою. Правда, він міг добровільно зректися, або бути усунутим радою. Так, добровільно або під тиском зреклися влади
Іван Виговський (1657—1659), Юрій Хмельницький (1659—1663), Павло Тетеря (1663—1665) та Петро Дорошенко (1665—1676).
Після доби Хмельницького Генеральна рада, де колись приймалися головні рішення для усього Запорозького війська і куди входили козаки, старшина і за певних обставин міщани й священики, стала втрачати своє значення. У XVIII ст. вона зберегла за собою тільки церемоніальні функції формального обрання гетьмана 1. Генеральна рада так і не встановила чіткої процедури її скликання, не визначила учасників та умов звільнення гетьмана.
Більш впорядкованим центральним органом влади була старшинська рада 2. До неї входили гетьман, генеральна старшина, полковники, полкова старшина, сотники і, починаючи з 1672 р., представники Значного військового товариства. До XVIII ст. у раді старшин брали участь бургомистри і інколи вище духівництво. Тоді до ради старшин входили усі офіційні особи і знать, фактично кожен, хто мав якусь політичну вагу в українському суспільстві. Рада збиралася між Різдвом і Богоявленням, а також під час великих свят і обговорювала всі важливі питання, особливо закордонні справи, фінанси, податки й судові реформи. Вона була також сполучною ланкою між центральною адміністрацією та провінційними й місцевими урядами. Але компетенції ради були нечіткими. Вона не могла приймати закони або суперечити волі гетьмана, тому була напівформальною дорадчою установою. А через те, що її учасники були виключно представниками нової шляхти, рада перетворювалася у шляхетське зібрання. Така ситуація була особливо характерною для доби гетьмана Розумовського (1750—1764).
Практичне управління в центрі здійснювала Генеральна старшина, яка поєднувала в собі функції генерального штабу й кабінету міністрів 3. Її адміністративні функції та методи формування змінювалися час від часу.
Іноді Генеральна старшина обиралася Генеральною радою, або радою старшин, в іншому разі — призначалася гетьманом; пізніше, особливо у XVIII ст., з поданого гетьманом списку кандидатів вибирав російський уряд. Генеральна старшина виконувала різноманітні завдання, поставлені перед нею гетьманом, але кожен її член мав також своє місце в ієрархії і свої обов’язки. За гетьманом йшов генеральний обозний, що відповідав за артилерію, генеральний писар, двоє генеральних суддів, а після 1728 р.— двоє генеральних підскарбіїв. Група нижчих за рангом урядовців — два генеральні осавули, генеральний бунчуковий і генеральний хорунжий — виконували здебільшого церемоніальні функції винесення хоругв і бунчука гетьмана. Виконували вони і різноманітні судовеадміністративні завдання, поставлені гетьманом.
Гетьман і Генеральна старшина діяли через ряд центральних адміністративних органів, найважливішим з яких була Генеральна військова канцелярія. Реорганізована за часів Петра І і очолювана генеральним писарем, канцелярія мала такі структуру і функції: 1
Таблиця 1
ЦЕНТРАЛЬНА АДМІНІСТРАЦІЯ ГЕТЬМАНЩИНИ
ВИБОРНО-ДОРАДЧІ ОРГАНИ
1. Генеральна рада усі козаки (у XVIII ст. не діяла)
2. Рада старшини старшина
ГЕТЬМАН
ГЕНЕРАЛЬНА СТАРШИНА
1. Генеральний обозний (другий за чином)
2. Генеральний писар
3. Генеральний підскарбій (після 1728 р. — двоє)
4. Генеральні судді — двоє
НИЖЧІ ЧИНИ ГЕНЕРАЛЬНОЇ СТАРШИНИ
5. Генеральні осавули — двоє
6. Генеральний бунчужний
7. Генеральний хорунжий
ГЕНЕРАЛЬНА ВІЙСЬКОВА КАНЦЕЛЯРІЯ
1. Генеральний писар
Генеральна СкарбоваКанцелярія:
1. Двоє генеральних підскарбіїв
Генеральна «Щетна» комісія; Генеральний Військовий суд 1.Двоє генеральних суддів
записувала й обнародувала всі укази царя та універсали гетьмана, наглядала за їх виконанням і розслідувала усі скарги проти офіційних осіб. Канцелярії підпорядковувалися Генеральний військовий суд і час від часу Генеральна скарбова канцелярія. Згодом ці установи потребували дедалі більше чиновників, що привело у середині XVIII ст. до зародження української бюрократії.
Провінційні і місцеві уряди повторювали на нижчому рівні структуру центральної адміністрації. Основна адміністративно-територіальна одиниця — полк — була також і військовим формуванням 1. Полком командував полковник, що був його військовим командиром, головним адміністратором і суддею. Власне кажучи, полковник був гетьманом у мініатюрі. Колись його обирали полкові козаки, але у XVIII ст. він уже призначався гетьманом і іноді російським урядом (як правило, згідно з поданими гетьманом списками). Часто незалежний від гетьманів полковник мав неабияку владу й посідав значні володіння.
На початку XVIII ст. ціла низка рад, що дораджували полковникові, фактично припинила своє існування. Полкова рада відповідала ранньому періодові прямої демократії, коли козаки збиралися для обрання своїх керівників і вирішення загальних питань. До іншого типу ради — ради полкової старшини — входили тільки полковник, полкова старшина й полкова знать. У XVIII ст. фактична влада була в руках полковника і полкової старшини, тобто полкового обозного, другого за чином, полкового судді, полкового писаря, полкового осавула і полкового хорунжого. Час від часу вони збиралися разом з полковником і вирішували судово-адміністративні справи, земельні суперечки, приймали постанови про податки і перепис населення. З утворенням полкових канцелярій у XVIII ст. уся полкова адміністрація перетворилася на частину сталої бюрократії.
Основу триярусної адміністративно-територіальної структури Гетьманщини становила сотня 2.
Кількість сотень у полку коливалася від 11 до 23 і. Командир сотні, сотник, виконував також військові, адміністративні і судові функції, але його влада була значно меншою, ніж полковника. Разом зі своєю канцелярією сотник проводив початкові розслідування й арешти, підтримував порядок і розв’язував дрібні конфлікти. Йому допомагали отаман, що йшов слідом за ним по чину, писар й осавул. Спочатку сотники обиралися на радах сотень, але коли останні поступово зникли, їх призначав уже полковник. У XVIII ст. постійні сотенні канцелярії координували діяльність місцевої адміністрації.
Таблиця 2
ПОЛКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ
Виборно-дорадчі органи
1. Полкова рада (від XVIII ст. не діяла)
2. Рада полкової старшини (уся полкова старшина)
ПОЛКОВНИК
ПОЛКОВА СТАРШИНА
1. Полковий обозний (другий за чином)
2. Полковий суддя
3. Полковий писар
НИЖЧІ ЧИНИ ПОЛКОВОЇ СТАРШИНИ
4. Полковий осавул
5. Полковий хорунжий
ПОЛКОВА КАНЦЕЛЯРІЯ
Фінансова система Гетьманщини була слаборозвинута. Всеохоплюючої податкової системи не існувало; ряд установ просто збирав податки для певних цілей: на утримання гетьманської канцелярії, його скарбниці, загонів найманців (гетьманської охорони), полкових і сотенних чиновників, церков і монастирів 2.
Здебільшого податок брався від землі. Спеціальний податок стягувався з «рангових
земель» — колишніх коронних, що тепер були у розпорядженні війська,— для утримання окремого уряду (наприклад, полковника Чернігівського полку). Міста володіли маєтками поза своїми межами, і прибуток від них ішов на платню бургомистрові або іншому чиновникові, тому вони, зрозуміло, обкладали податками мануфактурне виробництво й торгівлю. «Вільні селяни», що не працювали на посполитих землях і в приватних маєтках, платили податок (чи то грошима, чи інакше) різним місцевим урядам (полковим, сотенним чиновникам, єпископам або монастирям). Існувало також багато стягнень за перевезення вантажів (мостове, подорожнє, перевозне тощо). Останні збиралися або місцевою козацькою владою, монастирем, містом, або навіть приватною особою, залежно від того, хто здійснював юрисдикцію і мав для цього можливості.
Таблиця 3
АДМІНІСТРАЦІЯ СОТНІ
Дорадчий орган
1. Рада сотні (від XVIII ст. не діяла)
СОТНИК
СОТЕННА СТАРШИНА
1. Отаман (другий за чином)
2. Писар
3. Осавул
СОТЕННА КАНЦЕЛЯРІЯ
Поряд з місцевими зборами існував цілий ряд податків і ліцензійних монополій, що стосувалися Гетьманщини в цілому. Хоча і вони здебільшого збиралися й розподілялися на місцевому рівні, все ж таки була певна координація та нагляд з боку гетьманської скарбниці. Один з таких податків — стації, яким обкладалися всі селяни й наймити, призначався на утримання козацького війська. Його обсяг не був постійним і залежав від конкретних потреб, врожаю і домовленості між місцевою козацькою владою та селянами. Найбільш універсальний податок, яким обкладалося все населення (селяни, купці, ремісники, робітники й козацькі підпомічники [наполовину] йшов на утримання російських військ, що перебували в Гетьманщині (вони називалися порції та рації) 1.
Його розмір залежав від чисельності війська і врожаю. Податок — грошима або натурою — збирався місцевою козацькою владою, а потім передавався російському військовому командуванню. Міщани й селяни також були зобов’язані забезпечувати житлом російських військовослужбовців і чиновників. Значний прибуток гетьманська скарбниця мала від дарування монопольних прав на роздрібну торгівлю алкогольними напоями, тютюном і дьогтем. Хоча практично всі, за винятком селян, мали право на виробництво алкоголю та інших монопольних продуктів, продавати їх вони могли лише оптом — купцеві, який мав на це ліцензію 1. Гетьман видавав їх на рік окремим особам і установам, а також містам і монастирям, дозволяючи їм продавати алкогольні вироби у своїй місцевості, за що вони сплачували певну суму у гетьманську скарбницю. По суті, продавці, щоб отримати вигідну монополію, намагалися перевершити один одного. І, хоча ці заходи були джерелом величезних прибутків, вони спричиняли також повсюдну корупцію й масове незадоволення. У XVIII ст. від практики дарування подібних монополій поступово відмовилися.
Гетьман також обкладав акцизним податком (індукти й евекти) усі вироби, які завозилися та вивозилися з Гетьманщини. На початку XVIII ст. він становив приблизно 2% від вартості виробу 2. 1754 р. імператриця Єлизавета скасувала внутрішні тарифи в Російській імперії. Це стосувалося і Гетьманщини і мало згубні наслідки для багатьох місцевих джерел прибутку, оскільки місцева козацька адміністрація, міста й навіть монастирі жили за рахунок цього. Був також скасований тариф за переїзд кордону Гетьманщини з Росією, але за це гетьманові з імперської скарбниці щороку виплачувалося 50 тис. карбованців компенсації 3.
Різноманітні податки й тарифи збиралися фіскальними службами, що в кращому випадку перебували в зародковому стані. Більшість стягувалася безпосередньо місцевими урядами, містами або монастирями (в тому числі окремі податки для козацького війська або російських загонів), а гетьманська скарбниця відігравала тут роль спостерігача. Це гальмувало розвиток центральної фінансової системи і скарбниці. Основна проблема полягала в тому, що скарбниця Гетьманщини була невіддільна від особистого багатства гетьмана і складалася з прибутків від його уряду. Генеральний військовий підскарбій більше нагадував приватного рахівника або економа, ніж державного міністра. Усі податки, що надходили у центральну адміністрацію, контролював сам гетьман.
Реформу фінансової системи спробував здійснити гетьман Данило Апостол у 1727 р. Він планував поновити посаду генерального підскарбія, вирішити питання з державною скарбницею та впорядкувати податкову систему. Пропозиції щодо проведення реформи були включені в українські статті, подані цареві 1728 р., але російська адміністрація наполягала, щоб призначалися двоє генеральних підскарбіїв — один українець і один росіянин 1. Тоді ж скарбницю Гетьманщини було відокремлено від уряду і особи гетьмана і поставлено під нагляд двох підскарбіїв. Вони наглядали за всією бюрократичною машиною разом з генеральною скарбовою канцелярією та генеральною щетною комісією. Ця фіскальна служба відповідала безпосередньо перед Колегією іноземних справ, минаючи гетьмана. Таким чином, використавши необхідність реформи, російська адміністрація встановила нагляд і значною мірою стала контролювати фінансову систему Гетьманщини.
Розглядаючи Гетьманщину як можливе джерело прибутку, російська адміністрація шукала шляхів безпосереднього оподаткування її населення. Через українську опозицію і постійні військові дії у XVII ст. цієї мети не було досягнуто, але вже Петро І запровадив багато імперських податків, які були дійсними також і для Гетьманщини. За короткий час Малоросійська колегія фактично прибрала до своїх рук податки Гетьманщини і спрямувала їх безпосередньо в імперську скарбницю. Наслідком такої політики було різке падіння прибутків, і від неї відмовилися. Фінанси Гетьманщини залишалися відокремленими від імперських, а в імперську скарбницю безпосередньо надходили лише незначні суми. Постійно збільшуючи кількість російських військ, що перебували у Гетьманщині, і переклавши тягар їхнього утримання на українське населення, російська влада мала можливість одержувати значні непрямі фінансові прибутки. Щоб краще визначити фінансові можливості Гетьманщини, російський уряд у 1730—1731 рр. провів загальний перепис населення. Але імперська адміністрація дуже переоцінила можливі прибутки. За 1729—1740 рр. Гетьманщина жодного разу не спромоглася виконати податкові зобов’язання, необхідні для утримання всіх російських військ і чиновників, і врешті-решт Єлизавета І скасувала 258 тис. карбованців заборгованості 2.
Підпорядкування Генеральної скарбниці Колегії іноземних справ стало причиною тривалої боротьби за контроль над фінансами Гетьманщини між колегією й гетьманом. Генеральна скарбова канцелярія зберігала свою залежність від гетьмана. Звичайні витрати проходили за введеним порядком, але при надзвичайних — рішення приймали гетьман і українська адміністрація. Від гетьмана виходили розпорядження про видачу грошей для різних цілей, і скарбниця або йшла на поступки, або чекала рішення колегії.
Перебуваючи під суворим наглядом Колегії іноземних справ, Гетьманщина все ж таки змогла зберегти окрему фінансову систему. На її території російські податки не мали сили. Навіть податок на утримання російських військ збирався українською адміністрацією. Це сильно відрізняло Гетьманщину від решти імперії, де після 1724 р. усі суб’єкти повинні були сплачувати «подушне» — податок, що прив’язував більшість населення до держави 1.
Такою була основна військово-адміністративна, а також судова і фінансова структура Гетьманщини. Ті старшини, які вели козаків у бій, також вирішували кримінальні й цивільні судові справи та збирали податки. Більша спеціалізація існувала тільки в центральній адміністрації, де були окремі адміністративно-фінансові органи (Генеральна військова скарбниця і Генеральна щетна комісія) і Генеральний військовий суд.
З козацькою адміністрацією була пов’язана більш давня адміністративна одиниця — місто, що теоретично мало право самоврядування. У Гетьманщині існувало два типи міст: одним було надане магдебурзьке право, інші мали значно меншу автономію 2.
Міста з магдебурзьким правом мали незалежну судову систему й адміністрацію. У Гетьманщині їх було всього 12 міст. За винятком Полтави, ці міста були розташовані на більш заселеній, традиційно урбаністичній Півночі 3.
Вони мали добре розвинуту торгівлю, ремісники в них були організовані в цехи. Міський уряд наглядав за ремісничими й торговельними цехами, збирав податки, утримував поліцію та пожежників, вирішував цивільні та кримінальні справи.
Міста без магдебурзького права були, як правило, меншими, мали простішу структуру та вужчу юридичну автономію. Там міське судочинство й адміністрацію здійснював козацький уряд. Але з часом навіть привілейовані міста втратили частину своєї автономії на користь сотенних канцелярій, розташованих у містах. У середині XVIII ст. рівень міського самоврядування залежав від того, наскільки вдавалося протистояти поширенню влади козацького уряду. Поступово більшість міст стали підпорядковуватися козацькій адміністрації.
Ще однією інституцією, яка діяла дещо за межами козацької адміністративної структури, був домініальний суд 1. Після повстання Хмельницького більшість польських землевласників була вигнана, а ті, що лишилися, втратили владу над селянами. Пізніше із зміцненням української нової шляхти та зростанням кількості закріпачених селян, домініальний суд було відновлено.
Впродовж XVIII ст. українські землевласники отримували все більшу судову владу над жителями своїх маєтків у всіх цивільних і менших кримінальних справах. Правда, рішення пана міг переглянути або відмінити полковий чи будь-який інший центральний суд. Міста та церкви мали свої власні суди. Багато магістратів володіли навколишніми землями та селами, і тоді місто розглядалося як землевласник, а селяни перебували під юрисдикцією міського уряду. Найбільшим власником у Гетьманщині була православна церква. За часів повстання Хмельницького вона прийняла покровительство гетьмана і, відповідно, зберегла величезні маєтки та привілеї, включно з селянськими повинностями. Монастирі та єпархії мали свої спеціальні суди; але особи, які звинувачувалися у більших злочинах, як правило, відсилалися до світських судів. Деколи світська влада намагалася приборкати церковні суди, особливо тоді, коли козацькі землевласники судилися з церквою за землю і селян.
Існувала також система церковних судів. Їх юрисдикція розповсюджувалася не тільки на духівництво, але й на монастирських підпомічників, церковних служок, дяків та інших осіб, безпосередньо зв’язаних з церквою. Судочинство велося згідно з православним церковним правом. Певною мірою церковні суди утримували під своєю юрисдикцією все населення Гетьманщини, оскільки вирішували справи законності шлюбів і розлучень, а також питання віри і моралі.
Ретельно розроблена судова структура Гетьманщини опиралася на кілька типів законів. Найважливішими з них були укази української та російської адміністрації, судові кодекси та норми звичаєвого права 1. Російські правові джерела складалися з грамот і указів царя, а також окремих судових рішень сенату. Угоди (статті) між царем і гетьманом становили ще одне важливе джерело.
Основними законодавчими актами української адміністрації були універсали та укази гетьманів і Генеральної військової канцелярії. Крім того, в Гетьманщині використовували такі давні, ще з часів до повстання Хмельницького, кодекси, як Литовський статут 1566 і 1588 рр., а також хелмський варіант магдебурзького права.
Але найважливішим і найбільш розповсюдженим було звичаєве право. Після повстання Хмельницького численні положення писаних законів втратили свою силу і відповідно були замінені козацькою та іншою звичаєвою практикою. Звичай та писані кодекси існували поруч, хоча часто суперечили одне одному. Дублюючи або заперечуючи один одного, закон та звичай ускладнювали і заплутували юридичний процес. Брак уніфікованого зводу законів і наявність кодексів, писаних застарілою українською, польською або латинською мовами, винесли на порядок денний питання перекладу й кодифікації українського права. Між 1728 і 1743 рр. українська юридична комісія, працюючи з перервами, уклала новий загальний звід законів: «Права, по которым судится малороссийский народ». Але сенат і цар не затвердили «Прав...», і, хоча вони так і не стали офіційним кодексом 2, впродовж другої половини XVIII ст. широко використовувалися українськими судами.
Однією з найважливіших інституцій Гетьманщини була православна церква. Хоча українці в Гетьманщині та росіяни в Росії сповідували одну православну віру, вони не завжди перебували під однією юрисдикцією. Коли Україна була частиною польськолитовської Речі Посполитої, тут існувала православна церква, ніяк не зв’язана з Московією. Єдність православної церкви в Україні та Білорусії символізував її глава — митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, що, в свою чергу, був під церковною юрисдикцією константинопольського патріарха. Напевно, найвидатнішим митрополитом був Петро Могила (1632—1647), який заснував Київську академію, написав цілу низку проповідей і доручив укласти та надрукувати перший православний катехизис 1. Наступник Могили — Сильвестр Косів (1647—1657) продовжував його справу і за бурхливої доби Хмельницького був політично впливовою особою.
З погіршенням політичної ситуації і поділом України між кількома державами київський митрополит зіткнувся зі значними труднощами в справі утримання єдності православної церкви. Наступник Косіва — Діонісій Балабан (1657—1663), що підтримав розрив гетьмана Виговського з Москвою, не спромігся відстояти свою владу не тільки на Лівобережжі, але навіть в місті Києві — всюди панувала Москва. Наступний митрополит — Йосиф Тукальський, який підтримував союз гетьмана Дорошенка з Туреччиною, мав під своєю юрисдикцією ще меншу територію. Тим часом московський уряд призначив кількох «адміністраторів» для київської єпархії на Лівобережжі, але їм бракувало канонічного авторитету, щоб заступити законно обраного київського митрополита 2.
Дуже скоро московський уряд зрозумів, що для зміцнення свого впливу в Україні йому треба привернути на свій бік митрополита, але митрополит Косів дав рішучу відсіч усім спробам підпорядкувати його московському патріархові 3.
Московські спроби вплинути на вибори митрополита 1657— 1665 рр. зазнали поразки. І тільки в 1684 р. під тиском московських посланців і гетьмана Самойловича церковний собор у Києві все ж таки обрав промосковського кандидата — князя Гедеона Святополка Четвертинського, нащадка Рюриків. Незважаючи на успіх на виборах, промосковська партія на соборі зіткнулася з сильною опозицією 4.
Остання поступилася лише після спеціальної царської грамоти, що затверджувала такі привілеї київського митрополита: вільні вибори (роль патріарха обмежувалася формальним благословінням); збереження незалежної церковно-судової системи, яку не міг змінити патріарх, юрисдикції над усіма єпископами, ігуменами й монастирями, незалежної системи освіти та друку, місцевої богослужбової практики; підтвердження прав православної церкви та кліру на всю власність і майно, першість митрополита стосовно всіх інших ієрархів під юрисдикцією патріарха. З підпорядкуванням Москві титул митрополита змінився з «Митрополит Київський, Галицький та всієї Русі» на «Митрополит Київський, Галицький та всієї Малоросії». Згоди константинопольського патріарха на перехід Київської митрополії до Московської патріархії було досягнуто лише 1686 р. через залякування й підкуп.
Саме тоді київський митрополит утримував під своєю юрисдикцією шість єпархій: дві в Гетьманщині (Київську і Чернігівську) та чотири в Польщі-Литві (Львівську, Луцьку, Перемиську, Могилів-Мстиславську). У 20-х рр. XVIII ст. київський митрополит втратив усі єпархії за винятком своєї власної — Київської. Першим відійшов від Києва єпископ чернігівський Лазар Баранович, що 1688 р. спромігся вмовити царя виключити його з-під юрисдикції київського митрополита й перевести під безпосереднє підпорядкування московському патріархові. На початку XVIII ст. Львівська, Луцька й Перемиська єпархії перейшли на уніатство. Могилів-Мстиславська єпархія в Білорусії залишалася православною, але відійшла під безпосереднє підпорядкування московському патріархові. Київський митрополит також мав труднощі з новозаснованою Переяславською єпархією в Гетьманщині (1700). І хоча він продовжував вживати в своєму титулі «Київський, Галицький і всієї Малоросії», його юрисдикція фактично обмежувалася Київською єпархією та залишками парафій на Правобережжі 1.
Швидкий занепад фактично незалежної українсько-білоруської православної церкви був наслідком подвійного процесу: зовнішньо-політичного тиску й внутрішнього руху. Втрата старих православних єпархій на користь унії підштовхнула українських православних на зближення з Москвою, що, в свою чергу, зустріло опір й обурення частини українського кліру. Московія взяла протекцію віруючих під могутнього православного царя.
Промосковська фракція існувала в церкві навіть ще до повстання Хмельницького, але на початку XVIII ст. вона стала панівною. Численні українські священнослужителі, ігумени і ченці почали ототожнювати себе з імперською православною церквою. Будьякі сильні партикуляристські почуття, якщо вони й мали місце, підпорядковувалися загальному добру вселенського православ’я та інтересам їх власної кар’єри. Саме тоді українці мали найбільший вплив у російській православній церкві. Першим українцем, що зробив блискучу кар’єру, був Стефан Яворський, ставши митрополитом рязанським й «адміністратором патріаршого престолу». Феофан Прокопович, ректор Київської академії, став радником і палким прихильником Петра І. Крім цих двох видатних українських священнослужителів, багато інших емігрували в Росію, де відігравали видатну, а часом — й домінуючу роль у російській церкві 1.
Хоча окрема українсько-білоруська православна церква припинила своє існування в 20-х рр. XVIII ст., а священнослужителі після 1721 р. не обиралися, а призначалися Синодом, такі київські митрополити, як Тимофій Щербацький (1747—1757) і Арсеній Могилянський (1757—1770), не переставали вимагати поновлення колишніх митрополичих прав 2.
Більше того, церква у Гетьманщині продовжувала зберігати свої місцеві особливості у мові й літургічній практиці, а також користуватися цілим комплексом майнових та звичаєвих прав, що глибоко вкорінилися в українській правовій та соціальній системах. Але структурно вона злилася з чисельно більшою імперською російською православною церквою.
Церква, однак, була єдиною важливою українською інституцією, яка, принаймні частково, інтегрувалася в імперську структуру. В цілому адміністративні практики, закони, система податків (зокрема, подушний) та військова повинність, властиві Росії, не були запроваджені в Гетьманщині. Злиття козацької військової структури з інститутами польсько-литовської Речі Посполитої породило унікальну адміністративну систему, що різко відрізняла Гетьманщину від власне Росії. Їх об’єднувала тільки влада царя, який правив Гетьманщиною через Малоросійський приказ, а пізніше — через Колегію іноземних справ та інколи Сенат. Імперське втручання в українську автономію обмежувало центральну адміністрацію Гетьманщини, тоді як основний правовий, адміністративний та фінансовий апарат залишався незмінний.
Література:
1. Аболихин Б.С. Украинское ополчение 1812 г. // Исторические записки.— № 72.— М., 1962.
2. Багалей Д. Магдебургское право в городах Левобережной Малороссии // Журнал Министерства народного просвещения.— 1892.— № 3.— С. 1-56.
3. Василенко М.Н. Г.Н.Теплов і його «Записка о непорядках в Малороссии» // Записки Українського наукового товариства в Києві.—1912.— Т. 9.— С. 13-23.
4. Грушевский М. Об украинской историографии XVII века. Несколько сообщений // Bulletin de l’Academie des Sciences de l’URSS. Classe des Sciences Sociales.— M., 1934.— П. 215 — 233.
5. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. 2-е вид.— Вінніпег, 1962.
6. Грушевський М. Історія України-Руси. 2-е вид. В 10 т.— Нью-Йорк, 1954-1958. — Т. 6-10.
7. Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т.— Варшава, 1933.
8. Дорошенко Д. Нарис історії України.— 2-е вид. В 2 т.— Мюнхен, 1966.
9. Історія Русів / Під ред. О.Оглоблина.— Нью-Йорк, 1966.
10. Історія селянства Української РСР. В 2 т.— К., 1967.
11. Клименко П. Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини (1654-1767 рр.) // ЗІФВ ВУАН.— 1926.— Т. 7-8.— С. 308-357.
12. Литвиненко МА. Джерела історії України XVIII ст.— Харків, 1970.
13. Нечипоренко П. До характеристики податкової політики уряду Єлисавети // Записки Українського наукового товариства в Київі.—1927.— Т. 26.— С. 44-47.
14. Оглоблин О. До історії української політичної думки на початку XVIII віку // ЗІФВ ВУАН.— Т. 19.— 1929.— С. 231 — 241.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України