Реферат на тему

Комiсiї для вирiшення взаємних претензiй татар i запорожцiв перiоду нової сiчi

Через своє близьке географiчне положення i соцiальноекономiчнi особливостi контакти запорожцiв з татарами були такими частими, що обом народам, на думку Д.I.Яворницького, вiдкривалося велике поле для взаємовпливу один на одного в тiй чи iншiй дiлянцi їх iсторичного життя [1;319]. Цiлком природньо, це взаємопроникнення двох культур, досить схожих, не було безконфлiктним.

В iсторичнiй лiтературi придiлялася увага запорiзькотатарським взаєминам [1–12]. Але, це головним чином, безсистемнi публiкацiї документiв. Цим дслiдженням бракує аналiзу щодо причин конфлiктiв, їх характеру тощо. Довгий час вiдносини двох народiв представлялися лише як нацiональновизвольна боротьба проти турецькотатарських поневолювачiв, що не вiдображало всiєї складностi взаємодiї двох суспiльств. Зараз це питання потребує подальшого вивчення, в тому числi у перiод Нової Сiчi.

Мирною сторiнкою в запорiзькотатарських вiдносинах була робота комiсiй для вирiшення взаємних претензiй (1749, 1752, 1753 54,1763, 176465, 1768 рр.).

Завданням комiсiй були розгляд i задоволення скарг з обох сторiн, забезпечення миру на кордонi.

Конференцiї за участю депутатiв вiд запорожцiв i татар (у тому числi вiд очакiвських туркiв) при посередництвi росiйських комiсарiв проходили на Сiчi або р.Базавлук (сучасний Кам’янкоДнiпровський рн Запорiзької областi), але мали великий мiжнародний резонанс.

Комiсiї мали єдино можливий результат – замiну взаємних претензiй (за винятком випадкiв полону). Але вони не забезпечували миру на кордонi, тому що не усувалися глибиннi причини прикордонних конфлiктiв, якi стали невiд’ємною частиною життя двох суспiльств.

Головними причинами цих конфлiктiв з боку запорожцiв були потреби екстенсивних форм господарства (землеробства, скотарства, промислiв) в подальшiй колонiзацii Поднiпров’я, традицiйний грабунок та вiйськове захоплення здобичi на вiйнi, соцiальна та полiтична напруженнiсть на Сiчi. Крiм того, невiдповiднiсть державних кордонiв традицiї, вiдсутнiсть механiзму вирiшення суперечок мiж громадянами двох ворогуючих iмперiй, застарiла релiгiйна ворожнеча, недосконалiсть адмiнiстративного апарату для степу загострювали ситуацiю.

На початку 1734 р. запорожцi вийшли зпiд влади Криму i повернулися у свої Вольностi. Нісська конвенцiя 1739 р. та Додаткова конвенцiя 1741 р. визначили новий кордон з Туреччиною. Розмежування проводилося спецiальними уповноваженими. З двох сторiн було заключено особливий "iнструмент" при р.Великому Iнгулi (1740). Згiдно з цим "iнструментом", володiння запорожцiв з заходу визначалися прямою лiнiєю вiд гирла р.Синюхи до гирла р.Берди (вiд польського кордону по р.Бугу, через рр.Ташлик, Гарбузену, Мертвi Води, Солону, Єланець, Громоклiю, Великий Iнгул, Iсунь, Малий Iнгул i до гирла р.Кам’янка вище Кизикермену). Зi сходу кордон залишався, як у межовому запису 1705 р.[13;291]. Новим "iнструментом" 1742 р. кордони зi сходу визначалися таким чином: з верхiв’я р.Конки до впадiння у Днiпро затверджується замiсть прикордонних знакiв, а потiм до впадiння до р.Мiус у Азовське море. Причому згаданими рiчками дозволяється користуватися пiдданим обох iмперiй без обмеження [14;835].

Таким чином, майже всi традицiйнi землi Вiйська Запорiзького увiйшли до складу Росiйської iмперiї. Але менш чiтке офiцiйне розмежування не вiдповiдало iсторичноаморфному запорiзькотатарському кордону. Наприклад, рр.Бiлозерка i Рогачик, лимани Днiпровський i Бузький, Кiнбурнськi та Прогноїнськi озера були традицiйними для запорiзьких промислiв, знаходилися у спiльному користуваннi як запорожцiв, так i пiдданцiв Криму; тепер же вони залишилися за кордоном.

Хоч i було витрачено багато часу i сил розмежуванню (кордон кiлька рокiв насипали курганами та вiдмiчали iншими знаками), у конкретних випадках важко було визначити, на чиїй землi насправді знаходиться те чи iнше урочище тощо. Так, київський генералгубернатор I.I.Костюрiн за дорученням Колегiї іноземних справ 3 сiчня 1753 р. запитав кошового про Прогної: чиї вони i в яких мiсцях. З лютого кошовий вiдписав, що хоч Прогної зараз i в турецькiй сторонi, – нiколи турки козакам не забороняли брати там сiль [8;297299].

Тобто, не визначенiсть кодонiв та розбiжнiсть їх з традицiєю давали пiдставу для конфлiктних ситуацiй.

Землi цi були винятково багатими i придатними не тiльки для полювання i рибальства, а й для землеробства i скотарства. У XVIII ст. вiдбувається поступовий перехiд козакiв до мирної продуктивної працi. Формою багатопрофiльного господарства запорожцiв був зимiвник.

Прагнення запорожцiв до економiчної самостiйностi, притаманний їм демократичний лад були iсторичною антитезою монархiчнiй Росiї. Проводячи полiтику лiквiдацiї автономiї України, царський уряд не мiг обiйти Запорiзьку Сiч – оригiнальне державне утворення.

Пiсля завоювання виходу до моря на пiвночi головною метою зовнiшньої полiтики Росiї XVIII ст. стало здобуття Пiвнiчного Причорномор’я та виходу до Чорного моря, а також колонiзацiя цих нових територiй, гарантування безпеки чорноморської торговлi. 30 рокiв миру мiж двома вiйнами з Туреччиною (1734–39 рр. i 1768–74) Росiя використовувала для накопичення сил, економiчного, вiйськового, дипломатичного укрiплення в регiонi. Запорiжжя стояло на перешкодi зовнiшньополiтичній експансiї Росiї. Прикордоннi чвари запорожцiв з татарами могли стати причиною передчасної вiйни. Це непокоїло центральну владу, яка вiдповiдала за виконання мiжнародних договорiв. У зовнiшнiй полiтицi Росiї Запорiжжя вiдiгравало подвійну роль: певний час вiйськова сила запорожцiв використовувалася для протидiї Туреччинi та Криму, а саме їх iснування було перешкодою у приборканнi царизмом цих земель. Тому перед остаточною лiквiдацiєю Сiчi маємо перiод поступового обмеження її автономiї. Це проявилося у втручаннi в судочинство, адмiнiстративний апарат, фiнанси, обмеженнi її економiчної самостiйнстi, контролi мiжнародних вiдносин тощо.

Найбiльш непокоїли запорожцiв термiновi вiдрядження у Сiч росiйських офiцерiв для слiдства з питань, що ранiше були виключно у компетенцiї Коша: роз’їзди вiйськових команд, спорудження фортець, переселення iноземцiв та лiвобережцiв на пiвнiч Вольностей, утиски запорiзької торгiвлi та промислiв тощо. Гетьманський уряд (1750–1764 рр.) намагався розширити свою компетенцiю за рахунок автономiї Сiчi.

В умовах наростаючого наступу з пiвночi, пiдкоряючись об’єктивним закономiрностям розвитку екстенсивних форм господарства, козаки вимушенi були розширювати сферу свого впливу на пiвднi та пiвденному сходi. Тут їх сусiдамиконкурентами були кримськi татари, очакiвськi турки i ногайцi.

Хоча у часи Нової Сiчi основою господарства Запорiжжя стала мирна праця, а вiд татар козаки отримували мирний прибуток через торгiвлю (торговий обiг Запорiжжя з Турцiєю досягав 250 тис. крб. на рiк а з Кримом – 60 тис. крб. [15;195–196]), традицiйне пограбування та розбiй ще займали певне мiсце. На це пiдштовхувала запорожцiв i полiтика царського уряду, спрямована на скорочення запорiзької торговлi, стягання на свою користь прибуткiв з запорiзьких перевозiв та митниць, затримка i без того недостатнього грошового i хлiбного жалування тощо. Досить перебiльшене свiдчення сучасника, що вся ця вольниця складається з одних ворiв та бродяг, iснуючих за рахунок грабiжництва як в мирний, так i в воєнний час [16;15], все ж говорить про нахил козакiв, особливо голоти, до таких справ.

Пiд час вiйни 1734–1739 рр. царський уряд був зацiкавлений у здобуттi запорожцями вiйськової здобичi. Але умови Бєлградського миру їм зв’язали руки. Було встановлено суровий нагляд вiйськоих команд у нижнiй течiї Днiпра. А хто продовжував промишляти у степу розбоєм, повинен був приховувати це вiд царскої адмiнiстрацiї, Коша i старшини. З боку татар причини прикордонних конфлiктiв були анологiчнi.

Комплекс взаємних претензiй вiдображає весь спектр вiдносин прикордонного степу.

Дуже непокоїло Крим господарське освоєння козаками татарської територiї. Так, у листi кримського хана АрсланГiрея київському генералгубернатору М.I.Леонтьєву вiд 13 листопада 1748 р. головною вимогою було знести з татарської сторони запорiзькi зимiвники [9;207]. У 1754 р. хан скаржився Портi, що запорожцi роблять шалашi, куренi i погреби по рр. Кiньскi Води i Буг [17;17], причому, в урочищi Кам’янському знов збудовано кузнi i шалашi "з їстiвними припасами" [18;18].

За прибутковi землi, промисли та перевози розгорнулася боротьба. У сiчнi 1747 р. хан скаржився Портi, що козаки “сот по вiсiм i по тищi зi зброєю та навiть з пушками ходять брати сiль на Кiнбурськi озера” [9;398–400].

Великi економiчнi втрати були вiд вигону худоби, нападiв та пограбувань. По реєстрах 1748–49 рр. показано вiдiгнаних у татар 1648 коней, а у запорожцiв – 153 [7;7]. Влiтку 1750 р. 30 козакiв вiдiгнали з урочища Олов’яного з Очакiвської сторони 100 коней, загинуло при цьому 3 запорожця i 3 ногайця [19;35]. У 1751 р. у татарина Атматбета у гирла р.Аливсi козак Павло Чоп з 10 товаришами вiдiбрали 5 коней та грошi [20;25]. У 1752 р. хан АрсланГiрей скаржився I.I.Костюрiну, що козаки вiдiгнали у ногайцiв 80 коней [8;255]. Претензiї були i у запорожцiв. У 1749 р. у козака Пластунiвського куреня Василя Черненка татарин Гасан в урочищi Вилiвалах вкрав 5 коней [21;94]. У 1752 р. у козака Корсунiвського куреня Герасима Моса вкрадено у Перекопi 8 волiв [20;40].

Iнодi розбiй перетворювався у невелику прикордонну вiйну. У 1752р. у перекопському степу козаки вiдiгнали 26 коней, але зустрiли татарських вартових. При зiткненi вбито татарина, а 3 козака заарештовано [8;245].

Бiльша частина скарг пов’язана з пограбуванням коней та худоби. Це пояснюється рухомим характером цього майна та тим, що худоба була грошовим еквiвалентом у обох суспiльств. Але зустрiчаються скарги i на пограбування сiльськогосподарських угiдь. У 1748 р. у Кiнбурнських урочищах запорожцями розграблено хутiр татарина Генчемули [2;19]. 14–15 листопада 1754 р. татари пограбували зимiвник козака Василя Бакші [3;1797].

Дуже небезпечно було у приднiпровському степу купцям. 24 вересня 1754 р. IбрагiмПаша очакiвський скаржився кошовому Якиму Iгнатовичу, що одного його купця пiдстрелили, другий хворий лежить, ще двоє "невiдомо де", а ще одного пограбували [17,30]. Восени 1755 р. на козака Канівського куреня Василя Романовського біля Кам’янського напали 10 яничар (серед них знатнi Гасан i Алiя) i вимагали продати їм товар за низьку цiну [17;74].

Окрему групу скарг становлять справи, пов’занi з торгiвлею та лихварством. Найбiльш характерною є справа козака Костя Брюховецького з татарином Османом за неправедно заарештований у Криму товар за рахунок вже сплаченого боргу (1748 р.) [9;13]. 13 червня 1756 р. козак Шкурянського куреня Iван Чорний подав у Кiш скаргу, що 29 листопада 1755 р. перекопський мешканець КараМегмет, коли був на Сiчi у торгових справах, взяв у ньго в борг 440 рублiв до 1 березня 1756 р. i досi не повернув [22;56].

Наполегливо домагались запорожцi повернення з полону своїх товаришiв. Все одно, у середені XVIII ст. випадки полону були не дуже рiдкi. У серпнi 1749 р. козаки Iркліївського куреня ловили рибу на Кiнбурнськiй косi i вiдрядили у Сiч козака Антона Сiмипалку за харчами на суднi турка Османа. Чули, що цього козака продано на каторгу [9;409]. За свiдченням козака Степана Гологана (1749 р.), бiля Кафи багато росiйських та малоросiйських невiльникiв, та ще у селi Куджугаї їх 15 (одного з них звуть Роман) [21;88]. У комiсiї 1745 р. козак Титаровського куреня Тимофiй Марченко сам вiдстоював свою скаргу про полон свого сина Григорiя та службовця Григорiя Чорного. Ця скарга подавалася кiлька разiв у рiзнi iнстанцiї, у тому числi: травня 1749 р. на iм’я самої iмператрицi [21;118,119,87].

Татари були не задоволенi приховуванням на Сiчi втiкачiв з татарського полону. У листопадi 1739 р. ногайцi пiд керiвницьтвом ДжаумМурзи сплюндрували Гард пiд приводом помсти за приховування гардівським полковником трьох калмикiв, що втекли з ногайського полону [23;127].

Делiкатно вирiшувалися питання змiни вiри. У сiчнi 1748 р. запорожцi наполегливо вимагали вiд Порти звiльненння з полону Льва Кучера, на якого "затiвають магометанство" [11;121–124]. 17 листопада 1752 р. татарин Аджибей, що прийшов на Сiч вiд пашi Кабанчакчi i був у козака Iвана Швидкого в наймитуваннi, у християнському законi жити не схотiв. Вiн зi своiм майном повернувся до бусурманiв, про що залишив розписку [20;33].

Взаємна ворожнеча християн i мусульман також знайшла своє вiдображення у претензiях. У груднi 1747 р. ногайцi пограбували Бугогардiвську церкву, покрали все церковне начiння (поклали пiд сiдла ). Хоча цiна показана їй 5 тис. 127 руб. 30коп. i одержана сатисфакцiя, кошовий пише в Київ, щоб наказати ногайцiв без пощади [21;8683], тому що святинi "цiна не положена" [21;93].

Зустрiчаються претензiї на словеснi образи як простим запорожцям, так i офiцiйним чинам Запорiзької адмiнiстрацiї, що тлумачилося як порушення "сусiдської дружби". 23 липня 1752 р. запорозький полковник Григорiй Якимов подав у Кiш скаргу на утиски його та його людей в Очаковi, коли вiн був там резидентом. Серед іншого – нанесення словесних образ всьому вiйську запорiзькому [2;44–46].

Але довга iсторiя спiвiснування татар i запорожцiв у приднiпровських степах знає i багато прикладiв їх спiвробiтництва – з’єднання зусиль з Кримом проти iнших могутнiх сусiдiв (Польщi чи Росiї), перехiд пiд владу Криму, участь у внутрiшнiх феодальних чварах ханства тощо. Без взаєморозумiння, без взаємних поступок, без мирного вирiшення конфлiктiв, без взаємопристосування неможливо було б зберегти цю хитку рiвновагу на кордонi. Так, на докiр гетьмана Самойловича, чому дозволено татарам пiд час недороду кочувати на запорiзьких землях, славний кошовий атаман Сiрко вiдповiв: "Якби i сам чорт, пане гетьмане, допомогав людям у крайнiй їх нуждi, то гидувати цим не годиться, бо кажуть люди: нужда i закон змiнює. А коли ми, живши з татарами посусiдству допомогаемо один одному, то це розумному не дивно ..." [24;136].

Очевидець I.I.Россолода описує характер взаємовiдносин запорожцiв i татар: "з татарами вони як коли, то дружать, то умiстi i люльки курють, а як видивляться, де у iх що лежить то вже стягнуть" [25;26]. А по споминам Н.Джигурди (1887 р.) старий козак Дем’ян Гужва плакав: "Того я плачу, що душа погибша. Я ... на своєму вiку убив i замучив чоловiк з пiвсотнi ногайцiв ... Аджеж i вони людиi.. Поганi були звичаї у бусурманiв, поганi i у запорожцiв." [26;48]. Народна легенда про кошового Грицька Сагайдака розповiдає, що дiзнавшись про наближення орди, вийшов вiн на зустрiч, запросив у гостi, накрив на стiл, а потiм пропустив на Самару. А через два днi, на зворотньму шляху, вiдбив полонених [25;131–132]. Скорiше за все, тут вiдображено бажання козакiв помститися старосамарцям за утиски та поживитися легкою здобиччю.

У 1747 р. хан СелiмГiрей просить кошового Павла Козелецького заради "сусiдської дружби" зробити йому послугу – наказати заарештувати i вiдправити в Крим, або убити всiх татар, якi втекли вiд його гнiву у Польщу, а також затримати нещасливого претендента на ханський престол ШагiнГiрея [23;127–128].

У XVIII ст. сусiднi Єдисанська та Джамбуйлуцька ногайськi орди неодноразово у суворi зими розмiщувались на запорiзьких землях. Наприклад, у 1747 р. вони зайняли землi по рр. Берда i Калмiус. Кош наказав полковнику Марку Усу татар не зганяти [23;128].

Взаємнi претензiї мiж козаками i татарами вирiшувалися, як правило, в Сiчi або в Криму спецiальними посланцями. У 1739 р. хан СаламатГiрей прислав у Сiч свого капiджиагу для вимiщення збиткiв за покрадену козаками худобу. У 1744 р. запорiзькi депутати у Криму замiнили свої претензiї на татарськi i одержали доплату грошима залишкової суми [23;126–127]. 26 травня 1743 р. до Сiчi приїхав татарин КутлукАжи вимагати вiдшкодування ногайцям викраденi 374 худоби [9;303,304]. Хан АрсланГiрей у 1747 р. повернув викраденi у гардiвських козакiв ногайцями 500 коней [9;207].

Таким чином, конфлiктне становище на кордонi було для татар i запорожцiв явищем звичайним. Воно вiдбивало особливостi їхньго соцiальноекономiчного розвитку, динамiку степу i несло в собi передумови для пiдтримки рiвноваги на кордонi. Тому, розглядаючи причини конфлiктiв, треба пiдкреслити, що ними не вичерпуються всi приводи створення царським урядом комiсiй для вирiшення взаємних претензiй. Безпосередньо до органiзацiї цих комiсiй привело прагнення Росiйської iмперiї обмежити автономiю Сiчi i зберiгти зовнiшньополiтичну стабiльнiсть на пiвднi. Цi комiсii стали формою рiзноманiтного втручання уряду та гетьмана у внутрiшнi справи Коша, перш за все судочинство, командноадмiнiстративний апарат, мiжнароднi взаємини.

Центральними органами, якi здiйснювали контроль за роботою комiсiй, були Сенат i Колегiя iноземних справ.Безпосереднє керiвництво здiйснювала Київська генералгубернаторська канцелярiя: переклад татарських реєстрiв, призначення i детальне iнструктування комiсарiв, стосунки з татарськими сановниками тощо. В компетенцiю комiсарiв, якi очолювали роботу конференцiй на мiсцях, входили попереднє слiдство, допит звинувачених, прийняття рiшень з окремих скарг, пiдбiр кандидатур в депутати вiд запорожцiв. Вiд кошового i Вiйськової канцелярiї вимагалось пiдпорядковуватися комiсарам з усiх питань, що торкалися комiсiй.

З вiдновленням гетьманства Генеральною Вiйськовою Канцелярiєю призначалися в комiсiї i свої комiсари, якi поширили сферу втручання у внутрiшнi справи Коша: загони малоросiйських козакiв приймали участь у розшуку звинувачених, зруйнуваннi запорiзьких зимiвникiв на татарськiй територiї, винних запорожцiв вiдсилали на суд у Глухiв.

За таких обставин царський уряд не тiльки контролював запорiзькотатарськi взаємини, а й впливав на них, порушував їх природний розвиток.

Зберiгся щоденний запис переговорiв "Журнал конференцiї на Сiчi" (8.04.–16.05.1749 р.) [21;36–68]. Цей документ дає можливiсть дослiдити справжнi позицiї сторiн, що брали участь у переговорах. У напiвофiцiйних бесiдах татарськi i запорiзькi депутати прийшли до висновку, що "у сiм’i нiколи без виродка не буває", i у татар є злодiї, яких хан знаходить i карає. Татарськi депутати так висловили своє ставлення до слiдчої комiсiї: "Хоча зкривдженим татарам вiд запорожцiв не буде сплачено, то бiднiше вони не стануть, а хоча i плату одержать, вiд того не збагатiють" [21;43]. Таким чином, слiдство не вiдповiдало iнтересам нi татар, нi запорожцiв, якi при необхiдностi змогли б знайти компромiс. У цьому зв’язку посередництво царських комiсарiв виглядає досить штучним.

У своїй роботi комiсари спиралися на соцiальнi протирiччя серед козацтва, на старшину, яка б спроможилася утримати запорожцiв вiд нападу на татар. I старшина всiляко пiдтверджувала свої вiрнопiдданськi настрої. Наприклад, 24 червня 1749 р. кошовий Я.Гнатович писав Київському генералгубернатору М.I.Леонтьєву, що вiн зi старшиною намагається викорiнювати i карати ворiв та розбiйникiв [9;464].

Яке ж справжнє обличчя старшини за матерiалами слiдства? В екстрактi розслiдування татарських скарг за пiдписом росiйського комiсара секундмайора О.Никифорова (1749р.) читаємо, що у кравця Алi вкрали 2 волiв, i в Д’якiвський курiнь привели, тобто, треба розумiти, викрадену худобу переховували в примiщенi куреня. Кiлька побiчних свiдчень є i на Iнгульського полковника: винний у крадіжцi 2х коней козак Василiвського куреня Гнат показав, що iнгульский полковник Iванов вiдiбрав тих коней i у себе тримав ще 14 коней; вiдiгнаних у татарських пастухiв також Iванов у себе тримав [21;11]. У протоколi допиту козака Василя Черненка (1749 р.) звинуваченим показано, що нещодавно вiн приїжзджав до iнгульского полковника "напитися горiлки", а той наказав його заарештувати, тому що вiд них начебто "татарам кривди чиняться" [21;112]. Мабуть, треба вважати, що Iванов був iз звинуваченими в дiлових стосунках, але коли почалася робота комiсiї, вирiшив показати себе i спiймати добре вiдомих йому злодiїв.

Василя Черненка розпiзнав Пластунiвського курiня отаман Вiрменка, але показав, що той вже 2 роки як пiшов iз куреня (тобто Кіш за нього не вiдповiдає). Вiд названих Черненком спiучасникiв курiннi також вiдмовились: Брюховецького куреня отаман I.Передеря показав, що його козак Ярема Дуб без дозволу вiдлучався з куреня 5 рокiв тому, про Василя Кучатого зовсiм не чув. Криловський курiнний Леонтiй Таран показав, що про поколотого козака Степана старого "вiдродясь не чув, а Ктиторівський курiнний I.Карабута показав, що його козак Фома вiдлучався 7 рокiв тому [21;112–117]. Видно, що старшина приховує винних.

Найгучнішою справою комiсiї 1752 р. була справа ханського перекладача Алi, у якого при нападi у степу козакiв пропала срiбна шабля, яку вiн бачив потiм у Бахчисараї на запорiзькому отаманi Чубi [20;146].

Погано зарекомендував себе i кошовий Я.Iгнатович: мешканець Перекопу Мегмет скаржився, що, коли у 1751 р. вiн стояв на постої у Щербинiвського курiня козака Михайла, вкрали в нього 4 коней, одного з яких вiн бачив потiм у Iгнатовича [20;19].

Помiж iншим, у описi майна колишнього кошового П.Калнишевського (справа "Про худобу та iнше майно колишнiх запорiзьких старшин, що вийшло у конфiскацiю "31 сiчня 1776 р.) згадується багато речей турецького та татарського походження (тканини, одяг, збруя кiнська, зброя): 2 луки зi срiблом, турецька рушниця з золотою насiчкою i обкованим срiблом прикладом, шабля з камiнцями та iн.; у А.Головатого – "нiж оправлений срiблом," рушниця "насiчена срiблом" та iн.; у П.Глоби – нiж зi срiблом та iн. Крiм того, у Калнишевського було багато турецьких грошей: 108 півторалевiв, 52 тенфи, 4 лева, 120 талерiв, 5 турецьких червінців [27;101–107]. Наявнiсть великої кiлькостi турецькотатарських речей вiдзначалася дослiдниками. "Звичайно, не можна залiчувати всi цi речi до торговельного iмпорту, можливо, що це були воєннi трофеї" [27;106]. Можна додати, що цi "трофеї" були не тiльки вiйськовими.

Бiльш того, завдяки таким якостям старшина здобула мiжнародну репутацію: у 1752 р. хануказував Портi на слабке утримання кошового, який всiм цим безладдям причиною поставляє" [8;236]. Леонтьєв вимагав не судити запорожцiв в Сiчi, а вiдсилати їх у Київ за причиною необ’єктивностi такого суду – кошовi самi до розподiлу пограбованого запорожцями ... намiр мають i разом iз злодiями користуються" [28;60].

Звичайно, стикалася з татарами, головним чином, голота, яка йшла на пiвдень у пошуках кращого життя, але з пограбувань мала прибуток i старшина, яка скуповувала вкрадене, i тому повинна була приховувати винних. До того ж, старшина була силою, найбiльш зацiкавленою в колонiзацiї запорожцями пiвденного Приднiпров’я як i в наступi на татар.

Запорожцi усiлякими засобами намагалися вiддалити початок роботи комiсiй, з кожного приводу вимагали резолюцiй з Києва, заважали розшуку звинувачених. Так, комiсiя 1749р. кiлька разiв вiдкладалася, в тому числi i за проханням запорожцiв. Царський уряд обурювала поведiнка козакiв. Наприклад, у листi кошовому 19 квiтня 1749 р. О.Никифоров вимагає примусити курiних отаманiв допомагати слiдству, тому що вони "нi про що не турбуються, як тiльки про свою веселiсть" [21;24]. У рапортi О.Никифорова М.І.Леонтьєву вiд 30 грудня 1748 р. говориться, що вiн запросив у козакiв реєстр їх скарг на татар, але, за їх гулянням, нiчого не одержав. Вимога комiсара була виконана лише 28 березня 1749р., а саме через пiвроку пiсля татарського реєстру [9;442]. До того ж запорiзький реєстр було складено у порiвняннi з татарським дуже недобросовiсно. Це ускладнювало слiдство i викликало пiдозри, що запорожцi протидiють роботi комiсiй. Вiдомо, що статистика на Запорiжжi була для свого часу досить розвинутою. О.О.Андрiєвський навiть вважав, що на Сiчi, у Вiйськовiй канцелярiї iснував особливий журнал, у який заносили рiзного роду скарги на татар або самими потерпiлими, або свiдками. На основi цього журналу складалися реєстри скарг запорожцiв [7;21].

Царський уряд майже повнiстю взяв на себе зовнiшньополiтичний аспект комiсiй. Листування кошового з татарськими сановниками було рiдким i торкалося лише окремих скарг, а не комiсiй в цiлому. У листi I.I.Костюрiна в Кош 1 вересня 1754 р. кошовому наказується рапортувати в Київ про листування з приводу прикордонних комiсiй i просити на те дозволу, а без дозволу вiд такого листування утримуватися [17;1]. Показовою є справа козака К.Брюховецького i татарина Османа – кримському хану для вирiшення питання на користь запорожця було замало розписки Османа про одерження грошей i листа кошового, вiн запросив ще й пiдтвердження у київського губернатора [12;32].

Невеликi повноваження запорiзьких i татарських депутатiв сповiльнювали роботу комiсiй, плодили надмiрне бюрократичне листування з вищими iнстанцiями, навiть з приводу незначних питань. В комiсiях дотримувалися певного дипломатичного етикету: на честь приїзду та вiд’їзду татарських депутатiв кошовий давав обiди, на початку конференцiй татарських депутатiв пригощали пивом або чаєм [21;51,43]. Утримувати татарських депутатiв пiд час комiсiй для запорожцiв було накладно, суперечило їх звичаям, i тому було вирiшено узяти татарських депутатiв на утримання держави [21;35].

Пiд час слiдства татарськi депутати неодноразово показали свою некомпетентнiсть i навiть нечеснiсть. Так, вони вiдмовлялися подавати будь–які докази i свiдкiв на тiй пiдставi, що все мiститься у реєстрах, тобто вимагали вiрити їм на слово [21; 55]. Татарський перекладач таємно повiдомив росiйського комiсара, що татарськi скарги вигаданi – написанi селища, особливо ногайськi, яких нiколи не iснувало, i худоба, яку самi поїли, або яка через нестачу кормiв загинула (1749 р.) [21;46].

Були випадки повторення уже задоволених татарських скарг: за минулi роки вписували претензiї у реєстри, що розглядалися у комiсiї. Так, при перевiрцi реєстрiв Комiсiї 1749 р. одну iз скарг було знайдено у листi хана СелiмГiрея до М.I.Лєонтьєва 24 грудня 1746 р., що визнали самi татари [21;53].

Крiм того, татарськi депутати постiйно чинили опір процесуальним пропозицiям росiйської сторони: вони наче не розумiли, як зробити екстракти реєстрiв претензiй, пiдписи свої на розписцi про одержання грошей відмовлялися ставити, бо того у них "не водиться" [21;51–53]. На конференцiях з боку татар мали мiсце i ворожi витiвки – татарський депутат у Комiсiї 1749 р. МустафаАга кричав i тупавногами [21;39].

Запорожцi вiдмовлялися вiд усiх татарських претензiй, хоча довели невiрнiсть лише деяких. Але це було i не важко, тому що неможливо було довести не тiльки невiрнiсть, але й правдивiсть скарг. Можна тiльки приєднатись до кошового Я.Iгнатовича: татарськi звинувачення дуже перебiльшенi – 2 906 коней "не тiльки за два днi, а i за 500 рокiв угнати неможливо", а викраденi грошi 2 978 крб. "не тiльки у пастуха, а i у кримського вiзира знайти неможливо; i як тому можна вiрити, щоб їхнi пастухи, ходячi за худобою, грошей по 100 i по 200 карбованцiв з собою носили" [12;52].

Це розумiла i царська адмiнiстрацiя. О.Никифоров доносив у Київ, що турки брешуть, i їм нiякої сатисфакцiї не належить [9;452]. Крiм того, запорожцi переконали уряд, що татаривикористовують участь у конференцiї для розвiдок.

Перевiрити факти насилля, якi вiдбулися у глухому степу, було неможливо, тому жодна iз сторiн не бажала робити компенсацiї. Комiсiї закiнчувалися єдино можливим засобом – обмiном претензiями (за вийнятком випадкiв полону). Хоча деякi комiсiї тривали бiльше року, були задовольненi лише окремi скарги, за якими були представленi докази i знайденi виннi. Наприклад, 20 березня 1759 р. Колегiя iноземних справ повiдомила хана, що гайдамаки, якi пограбували татарина Девлета, знайденi, викраденi речi поверненi, про що Кiш має розписку вiд 7 червня 1757 р. [5;245]. У 1754 р. малоросiйським сотником Вас. Зарудним було знайдено i повернуто татарам 30 коней (замiсть показаних 300) [3;1825] тощо.

Таким чином, можна констатувати, що цi комiсiї не забезпечили миру на кордонi, тому що не усувалися причини прикордонних конфлiктiв, якi стали невiд’ємною частинкою життя двох суспiльств.

ЛIТЕРАТУРА

1. Яворницький Д.I. Iсторiя запорозьких козакiв. – К.,1990. – Т.1.

2. Эварницкий Д.И. Сборник материалов для истории запорожских казаков. – СПб.,1888.

3. Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских казаков. – Владимир, 1903. – Т.2.

4. Скальковский А.А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского.– Одесса, 1885. – Ч.1.

5. Андриевский А.А. Материалы по истории Запорожья и пограничных сношений (17431767). – Одесса,1893.

6. Андриевский А.А. Русские конфедераты в Турции и Крыму в 1765 – 1768 гг. – К., 1894.

7. Андриевский А.А. Комиссии 1749 г. для разбора взаимных претензий татар и запорожцев.– К., 1794.

8. Андриевский А.А. Материалы для истории Южнорусского края в 18ст.(1715–1774), извлеченные из старых дел Киевского губернского архива. – Одесса, 1886.

9. Андриевский А.А. Дела, касающиеся запоржцев, с 1715–1774 гг.// ЗООИД. – Одесса, 1886.– Т.14.

10. Смирнов В.Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты // ЗООИД.– Одесса, 1889. – Т.16.

11. Иванов П.А. Материалы по истории Запоржья и пограничных сношений (1743–1767) // ЗООИД. – Одесса,1894. – Т.17.

12. Львов Л. Отношения между Запорожьем и Крымом. – Одесса, 1895.

13. Полное собрание законов Российской империи. – СПб.,1830. – Т.2. – № 8276.

14. Инструмент разграничения земель между Россией и Портою в 1742г.//ЗООИД. – Одесса, 1850.– Т.2.

15. Слабченко М. Паланкова органiзацiя Запорозьких Вольностей // Працi комiсiї для виучування iсторiї захiдноруського та вкраїнського права. – К., 1929. – Т.4.

16. Манштейн Х.Г. Записки исторические, гражданские и военные о России с 1727 по 1744 год с дополнением достаточного сведения о войске, флоте, торговле и проч сей обширной империи.– М., 1823.