Реферат на тему
Другий універсал
Тимчасовий уряд, консервативні кола Росії засудили Перший універсал Центральної Ради і навіть оголосили його проявом «сепаратизму», «злочином» і «німецькою інтригою». Есеро-меншовицькі «Известия Харьковского Совета рабочих й солдатских депутатов» вважали рішення Центральної Ради про автономію України «безглуздим вчинком». Більшовики спробували нажити на конфлікті уряду з Радою політичний капітал, їхній лідер В. Ленін назвав вимоги про визнання Тимчасовим урядом урядом автономії України “найскромнішими і найзаконнішими», а на І Всеросійському з’їзд Рад більшовики навіть запропонували засудити національну політику Тимчавого уряду як контрреволюційну й антидемократичну. Ці демографічні заяви, однак, не підкріплювалися конкретними діями. Лідер київських більшовиків Г. П’ятаков звинувачував Центральну Раду в «українському шовінізмі».
Незважаючи на негативне ставлення до національного руху. Тимчасовий уряд змушений був шукати угоди з Центральною Радою. Його дії сковувала політична криза, яка спалахнула після багатолюдних антиурядових демонстрацій, що відбулися 18 червня в Петрограді та інших містах. Посилив громадське незадоволення і невдалий червневий наступ на Південно-Західному фронті. За місяць боїв російська армія втратила 150 тис. чоловік і залишила Галичину.
Підсумки компромісу були викладені в документі, що його Центральна Рада оформила як Другий універсал. Цей документ датовано 3 липня 1917р.
Його текст було опубліковано не тільки українською, а й російською, єврейською та польською мовами. Однак Центральна Рада і насамперед український прем’єр, фактичний автор проектів універсалів В.Винниченко, знову не приділили належної уваги формуванню національного війська. У численних виступах і статтях він обґрунтовував непотрібність регулярних Збройних Сил.
Згідно з другим Універсалом, 12 серпня Центральна Рада ухвалила доповнити свій склад представниками національних меншин: їм було надано 30% місць — 202 члени і 51 кандидат у члени Центральної Ради. З цією метою фракції Ради робітничих депутатів відводилося ЗО місць, Раді військових депутатів — 20, соціалістам-революціонерам — 20, меншовикам — 20, Раді об’єднаних громадських організацій — 10, кадетам — 10, народним соціалістам — 4, а також євреям — 50, полякам — 20, молдаванам — 4, німцям — 3, татарам — 3, грекам, чехам,, білорусам і болгарам — по одному.
Наприкінці липня різко посилився тиск Тимчасового уряду на національно-визвольні рухи. Він відмовився від обіцянок Центральній Раді під час червневих переговорів, намагався обмежити ЇЇ територію Київською, Волинською, Подільською, Полтавською, Чернігівською губерніями, не допускаючи її влади до Чорного моря і Кубані.
За цих умов київські більшовики намагалися зблизитися із Центральною Радою. Загалом організації РСДРП в Україні, особливо на Донбасі і півдні, залишилися осторонь українського руху й національної революції. Лише в місцевостях, де українське відродження відбувалось особливо бурхливо, окремі члени більшовицької партії українізувалися. У Полтаві два діячі РСДРП (6) Василь Шахрай і Сергій Мазлах фактично відстоювали самостійність України та створення незалежної української більшовицької партії. Такі ж настрої поділяли в Києві більшовики Володимир Затонський, Юрій Лапчинський, Микола Скрипник. 2 липня Київський комітет РСДРП(б) створив Оргбюро у складі Георгія П’ятакова (голова), Володимира Затонського та Ісаака Крейсберга. Однак його фактично не визнали більшовики Харкова, Одеси, Катеринослава, Донбасу, які воліли підпорядковуватися безпосередньо петроградському ЦК партії. І тому, незалежно від інших організацій РСДРП(б), київські більшовики увійшли до Центральної Ради і навіть до її Президії — Малої Ради.
Попри опір шовіністичних сил з Петрограда національне відродження охоплювало все ширші маси України. У серпні 1917 р. 27 дивізій перейшли у табір українських визвольних сил. Зростали й сотні Вільного козацтва на Наддніпрянщині — громадські напіввійськові формування селянства, що викопували міліцейські, пожежні та просвітницькі функції. Їх лідером, отаманом став генерал Павло Скоропадський.