Реферат на тему

Остаточна ліквідація більшовиками партії правих есерів в Україні 1922-1924 рр.

В радянській історіографії, щодо партії есерів існували твердження, визначені радянськими публіцистами для судового процесу над лідерами цієї партії в 1922 р. [9; 16]. Їх зміст, про зраду есерами інтересів революції, про їх контрреволюційну і терористичну діяльність, залишався незаперечним у працях багатьох радянських істориків, що торкалися діяльності есерівської партії [1; 4; 5].

Останнім часом вітчизняним та закордонним історикам вдалося дещо по іншому поглянути на діяльність та зникнення партії есерів з політичної арени у 20-х роках ХХ століття [2; 3; 8; 12; 20]. Свіжий погляд на це питання доводить, що ПСР припинила своє існування завдяки поєднанню вдалої кампанії по дискредитації правих есерів, що була розроблена владними органами РКП(б) та репресивних методів. Ця стаття є продовженням низки робіт, щодо діяльності партії правих есерів та її насильницької ліквідації більшовиками в 1922-24 рр. в Україні [14, 15].

Після судового процесу над есерівськими вождями та активними членами ПСР, літом 1922 р. партія есерів продовжувала свою діяльність підпільно, не дивлячись на неперевершені труднощі, пов’язані з переслідуванням есерів НК. Вживалися спроби нелегального видання друкованих органів та різної агітаційно-пропагандистської літератури. В Харкові Всеукраїнський комітетом з Лівобережним бюро правих есерів видавався «Голос социалиста-революционера». В Одесі Південне крайове бюро правих есерів видавало свій друкований орган - «Знамя труда», а також газету «Революционная мысль». Правобережне бюро правих есерів, що знаходилося в Києві, по заводах та місту розповсюджувало «Знамя борьбы» [6; 17; 18]. Правоесерівські видання та листівки мали систематичний пропагандистський та агітаційний характер, що свідчить про конкретну роботу українських організацій соціал-революціонерів. Звіти про місцеву партійну роботу, що їх слухали в вересні 1922 р., на V Всеукраїнській раді партії есерів, що була скликана Всеукраїнський комітетом ПСР в Києві, констатували навіть пожвавлення партійної роботи в есерівських осередках України. V Всеукраїнська Рада есерів підтвердила перехід партії на нелегальне положення, а також підкреслила «незвичайну єдність у партійному середовищі, що «не знає більше ідейних і навіть тактичних розбіжностей - праві й ліві крила давно відійшли в область переказів, а «народовці», які колись відпали та ліві есери і т.п. або вмирають природною смертю, або цілими організаціями пробують повернутися назад у партію (Харків, Миколаїв)» [10, с. 845].

В цей нелегкий час партія соціалістів-революціонерів продовжувала відстоювати демократичні принципи та боротися за свободу від комуністичного диктату. Отже гаслами правих есерів залишалися: «Демократія, незалежність організацій (Установчих зборів, міських дум, земств)», «Звільнення від опіки комуністів в боротьбі за політичну свободу!» та інші з яких було зрозуміло, що партія есерів відмовлялася на невизначений час від збройної боротьби з більшовиками і прагнула завоювання впливу в Радах, кооперативах та профспілках [17].

Закритий лист ЦК КПУ №4 (вересень – жовтень) з грифом «цілком таємно», що містив звіт про стан економічного та політичного життя в Україні, у розділі «Діяльність та стан політичних партій в Україні», стосовно правих есерів повідомляв, що діяльність цієї партії спрямована на агітаційну роботу в селах України та у робочих колективах на заводах. [17].

Так, органи внутрішніх справ радянської держави пильно стежили за діяльністю есерів і намагалися якомога більше її обмежувати. Всім Губкомам та Обкомам РКП(б) самим секретарем ЦК РКП(б) І. Сталіним пропонувалося «Всіх надійних парттоварищів зобов’язати надавати інформацію в Губкоми та Укоми про діяльність есерівських організацій. Отримані відомості негайно надсилати до відповідних органів ДПУ» [10, с. 959].

Одразу після процесу над ЦК правих есерів ДПУ розробило план по «неослабній, систематичній боротьбі проти правих есерів». В таємній телеграмі за підписами замісника голови Таємного оперативного управління (ТОПЕРУ), представника ДПУ (ПРДПУ) - Ягоди, та голови Таємних органів ДПУ (ТОДПУ) – Самсонова, всім губвідділам ДПУ «пропонувалося систематично через кожні два — три тижні в залежності від орієнтування обов’язково проводити операції надалі до кінця цього 22 року», а також за згодою з Губкомами посилити агіткампанії проти есерів, керуючись по цьому питанню напрямками центральної преси» [10, с. 959].

Крім цих таємних документів таємних органів, цілком офіційно на ХІІ Всеросійській конференції РКП(б) в серпні 1922 р. було прийнято спеціальну резолюцію «Про антирадянські партії і течії», де зазначалося, що супротивники ще не «розчавлені», але, застосовуючи правильну тактику, РКП(б) зможе в найкоротший строк остаточно ліквідувати партії, «як політичний фактор». Вищезазначена тактика повинна була полягати в умілому поєднанні партійної роботи з репресивними мірами, від яких вирішено не відмовлятися, оскільки вони «диктуються революційною доцільністю» [20, с. 326].

Керуючись Резолюцією вищезазначеної конференції, а також таємними розпорядженнями, органи ДПУ продовжували діяти в напрямку ліквідації партії правих соціалістів-революціонерів, поєднуючи агітаційні та репресивні заходи. В вересні того ж року були заарештовані учасники Всеукраїнської Ради есерів, а також майже вся Київська організація правих есерів. Всеукраїнський комітет припинив своє існування. В Одесі було заарештовано 30 членів ПСР. В Полтаві, Харкові та Катеринославі були заарештовані активісти правоесерівської партії: Народоволька, Іванівська, Коротько, Сем’яжицька, Прилєжаєв та інші. В приміщеннях, де вони переховувалися проведені обшуки, при яких виявлено багато літератури, документів, преси [17].

Приймаючи до уваги короткочасні успіхи есерівської діяльності на Україні впродовж 1922 р., все ж треба зазначити, що функціонування ПСР все більш хилилося до занепаду. На це позначалися не тільки більшовицькі репресії, але й те, що у зв’язку зі стабілізацією стану країни, успіхами НЕПу, в невизначене майбутнє відсувалася перспектива ліквідації більшовицького диктаторського режиму, на яку сподівалися есери. [11,с.450].

Слід визначити, що судовий процес над лідерами правих есерів дуже дискредитував партійну верхівку в очах рядових есерів. Як і сподівалися комуністичні вожді, що розробляли цю політичну кампанію, «суд над терором» справив дійсно велике враження на рядових есерів в Україні і скрізь по країні Рад [14; 15].

Незабаром після судового процесу почався вихід із партії рядових її членів, які прилюдно зрікались своїх «зрадницьких» вождів, відмовлялися від есерівської ідеології, партійного прапора. Процес саморозпуску, самоліквідації есерівських організацій більшовики вміло використовували, намагаючись надати йому безупинного, безповоротного характеру. Центральні та місцеві газети друкували безліч листів від рядових членів ПСР, що «вважали для себе ганьбою бути в лавах цієї партії». Залишаючи лави своєї партії, вони просили прийняти їх до лав комуністів. В Харкові, Катеринославі, Києві, Полтаві Одесі та багатьох інших містах есери виходили з партії обов’язково повідомляючи про свій вихід на сторінках преси [3, с. 201; 7; 13.].

Що справді спонукало рядових есерів йти з партії і приєднуватись до РКП(б) тепер не є таємницею. Бути соціалістом в 20-х роках, означало знаходитися під постійним наглядом людей ДПУ та перебувати на обліку в тих самих органах; бути постійно переслідуваним, а також в будь-який момент заарештованим. Навіть для родини ідейного соціаліста не було місця в комуністичній державі: для дітей закриті школи; відбір до вузів здійснювався таким чином, що ні члени родини ні співчуваючі соціалістам не могли взагалі або безкоштовно навчатися там. Людина, яка перебувала на обліку ДПУ по ідеологічним та політичним мотивам, а також її родичі не могли ні влаштуватися на роботу, ні, зрозуміло, отримати пільг та карток на харчування [18; 19].

Наприкінці 1922 р. більшовики організували в деяких містах України групи колишніх правих есерів з метою провести саморозпуск ПСР. Ці групи провели конференції, обрали делегатів для участі у Всеросійському з’їзді есерів. Так званий «з’їзд колишніх есерів» відбувся 18-20 березня 1923 р. в Москві. Він визнав остаточний розпад партії і закликав колишніх есерів вступати в РКП(б) [3, с. 201].

Кампанія по «саморозпуску» соціалістичних партій багато в чому була розрахована на дезорієнтацію західноєвропейської суспільної думки. Влада прагнула вибити ґрунт з-під ніг тих закордонних соціалістичних організацій, які продовжували протестувати проти переслідування своїх однодумців у країні Рад. Що ж стосується соціалістичного руху в самій Росії і в Україні, то минула кампанія тією чи іншою мірою охопила лише тих членів партій, які давно відійшли від партійної роботи й тільки чекали підходящого моменту, щоб заявити про це відкрито. Соціалістичне підпілля, на боротьбу з яким, головним чином, і була націлена кампанія по «саморозпуску», з'їзд «колишніх» ніяк не торкнувся [12, с. 255]

Внаслідок означеної кампанії авторитет ПСР був значно пошкоджений. Загнана в глибоке підпілля, партія поступово вгасала. Максимум, що могли дозволити собі партійні кружки, що залишалися де інде в Україні, це випускати час від часу рукописні листівки й прокламації - про друкований верстат нема чого було й мріяти. Останні організації були розгромлені в 1924-1925 р.. Арешт в 1925 р. Центрального Бюро ПСР припинив існування цієї найбільшої з російських соціалістичних партій, яка ще 8 років тому нараховувала біля мільйона членів у своїх рядах, а на виборах в Установчі збори зібрала порядку 20 млн. голосів [12, с.264].

Джерела та література.

1. 1. Басманов М. И., Гусев К.В., Полушкина В.А. Сотрудничество и борьба. – М. 1988. – 486 с.

2. 2. Бриндак О. Б. Ліквідація більшовиками політичної опозиції та встановлення однопартійної системи в Україні в 20-ті роки XX століття. Одеса.: 1998. - 182 с.

3. 3. Вєтров Р.І., Донченко С.П. Політичні партії України в першій чверті ХХ століття (1900-1925 рр). Дніпропетровськ-Дніпродзержинськ: Поліграфіст, 2001. - 245 с.

4. 4. Гусев К. В. Партия эсеров: от мелкобуржазного революционаризма к контрреволюции. – М., 1975. -383 с.

5. 5. Гусев К. В., Ерицян Х. А. От соглашательства к контрреволюции (Очерк истории политического банкротства и гибели партии эсеров) – М., 1968. – 320 с.

6. 6. ДАХО. Ф. р. 203. Оп. 1. Спр. 795. Арк.. 108 зв..

7. 7. Звезда. Орган Катеринославського губкому КП(б)У. июнь-август 1922.

8. 8. Кокін С. А., Мовчан О. М. Ліквідація більшовиками правоесерівської та меншовицької опозиції в Україні 1920-1924 р.р. К.: 1993. - 58с.

9. 9. Луначарський А. В. Бывшие люди.- М., 1922.-71с.

10. 10. Партия Социалистов-Революционеров. Документы и материалы. 1917-1925. М.: РОССПЭН. 2000. - 1055 с.

11. 11. Партия социал-революционеров.\\ Политические партии России. Конец ХІХ- 1треть ХХ вв.Энциклопедия. М. 1996. - 872 с.

12. 12. Павлов Д. Б. Большевистская диктатура против социалистов й анархистов 1917 - сер. 1950-х годов. М.: 1999. - 250 с.

13. 13. Правда. июнь-август 1922.

14. 14. Познанська К.В. Відлуння Московського судового процесу проти правих есерів влітку 1922 р. в Україні. // Матеріали ІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції «Слов’яни: історія, мова, культура / За заг. ред. Шепеля Ю.О. – Т. 1. – Дніпропетровськ.: Наука і освіта, 2005. – 224 с.

15. 15. Познанська К. В. Посилення систематичних репресій більшовиків проти правоесерівської та меншовицької партійно-політичної опозиції 1920-1922 рр. в Україні. //Грані. Науково-теоритичний і громадсько-політичний альманах. №3 (41), травень – червень 2005. Дніпропетровськ.: Грані, 2005. – с. 22-26

16. 16. Покровский М. Что установил процесс так называемых социал-революционеров. М.: Красная Новь., 1922. – 75 с.

17. 17. ЦДАГО України, Ф. 1. Оп. 1. Спр. 998. Арк..72; Оп. 20. Спр. 1693. Арк. 18.

18. 18. Там само. Оп. 20. Спр.1693. Арк..18

19. 19. ДАДО. Ф.24. Оп.1. Спр.403. Арк.. 84-85.

20. 20. Ченцов В. В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки.Тернопіль: 2000. - 482 с.