Реферат на тему

Конституційна автономія України у Російській державі: реалії політичного протистояння та його відображення у суспільно-політичній думці української еміграції XVIII ст.

Як відомо, при обранні гетьманом І. Мазепи 1687 р. між ним, старшиною та царським урядом було укладено так зв. Коломацький договір, що регламентував українсько-російські відносини і містив декілька нових положень порівняно з попереднім Конотопським договором 1672 р. Він загалом отримав негативну оцінку в історіографії як такий, що заклав основи конфлікту української автономії з Москвою. На думку О. Оглоблина, Коломацький договір принципово суперечив попередній традиції українсько-російських договорів і ставив під питання саме існування державності Війська Запорозького. Вчений зробив висновок, що «та ідея, яка була закладена в Переяславську угоду, до кінця XVII століття цілковито втратила всякий кредит» [1]. О. Субтельний наголошував на тому, що умови Коломацького договору «суперечили автономії українських земель», збільшуючи конфліктний потенціал відносин Війська Запорозького з царським урядом [2].

На нашу думку, деякі положення Коломацького договору, на які посилаються О. Оглоблин та О. Субтельний (про те, що слід називати землі Лівобережної України насамперед царськими, а не гетьманськими, а також про обов`язок гетьмана сприяти збільшенню контактів та зближенню (зокрема, шляхом укладання шлюбів) українців і росіян), були суто ідеологічною формулою і не мали механізмів прямої дії. Договір містив декілька суттєвих нововведень. Так, призначення генеральної та полкової старшини відтепер мало здійснюватися не військовою радою (згідно з Переяславською угодою 1659 р.), а царем за гетьманським поданням. Окрім того, рангові та надані за заслуги землі старшини переходили у повне її володіння. Також договір непрямо ставив під сумнів станові права козаків, що мали наділи у межах приватних маєтностей [3]. Але ці нововведення, зумовлені внутрішньою боротьбою українських політичних сил, хоча й суттєво коригували розвиток політичних та соціальних відносин в українській автономії й мали конфліктний зміст, проте не несли прямої загрози існуванню Війська Запорозького.

Отже, на нашу думку, Коломацький договір 1687 р. не містив принципових порушень правового характеру традиції договорів Війська Запорозького з Російською державою другої половини XVII ст. У часових рамках гетьманування І. Мазепи (з 1687 до осені 1708 р., тобто, до переходу на бік шведського короля Карла XII) вважаємо за доцільне виділити два періоди у розвитку відносин української автономії з царським урядом: 1687-1699 та 1700-1708 рр.

Восени 1689 р. від імені царя дяк Посольського приказу Андрій Вініус був уповноважений зібрати пропозиції гетьмана та старшин щодо зміни положень Коломацького договору. Більшість висловлених гетьманом пропозицій мали внутрішньоукраїнський характер — були порушені питання про визначення джерел фінансування найманого війська, про доцільність заміни оренд іншими видами оподаткування, про ревізію козацького стану тощо.

Єдиним суттєвим з них стало питання про земельні надання. Однак гетьмана запевнили, що царський уряд не буде надавати земельних пожалувань без попередніх гетьманських універсалів [4]. Зрозуміло, що таким чином було суттєво посилено владу гетьмана щодо старшини, царський же уряд пішов на принципове обмеження своїх повноважень на користь української автономії.

Згідно з новими положеннями Коломацького договору царський уряд почав наказним чином зміщувати з посад деяких старшин та полковників. Зокрема, 1690 р. було зміщено генерального осавула В. Сербина, полковників Л. Полуботка та Д. Райчу [5]. Наведений випадок характеристичний — адже усі три особи перебували в опозиції до гетьмана І. Мазепи. Отже, гетьман використовував царську владу для посилення свого автритету, певним чином монополізувавши кадрову політику в українській автономії. Разом з тим, це красномовно промовляло про посилення тенденцій втручання російської адміністації у питання кадрової політики Війська Запорозького. 1692 р. гетьман та старшина досягли певного компромісу в кадровому питанні—ані гетьман, ані старшина, ані рядове козацтво не можуть бути зміщені з посад або засуджені за поданням до царя без судового розгляду справи та відповідного вироку [6]. Власне, російська влада, визнавши такий компроміс, не тільки виступала гарантом стабілізації політичної ситуації у Війську Запорозькому, а й суттєво обмежувала свої можливості впливу на неї, отримані за Коломацьким договором 1687 р.

1695 р. царський уряд вирішив запровадити у Війську Запорозькому монополію на торгівлю сіллю. Відомо, що централізована соляна торгівля була важливим джерелом надходжень до царського скарбу. Також вона, як і кабацька монополія, через свідомо завищені ціни на сіль була своєрідним непрямим податком на населення. Спроба поширити такі монополії на українську автономію, зроблена за гетьманування І. Брюховецького, викликала опір населення. Безперечно, нова спроба могла дати значний прибуток царській державі, водночас знівелювавши форми непрямих податків Війська Запорозького — оренди, підірвавши основу формування скарбу української автономії та знищивши українські наймані війська, утримувані за рахунок оренд.

Нововведення зустріло зауваження І. Мазепи щодо відсутності правового прецеденту для запровадження соляної монополії, а також саботаж виконання відповідних розпоряджень царського уряду на місцях [7]. Те, що царський уряд пішов на припинення введення такої монополії в українській автономії, відмовившись від значних економічних вигод та ефективних засобів контролю над Військом Запорозьким, може, на нашу думку, свідчити, що відносини цих двох суб`єктів на той час були, принаймні, не антагоністичними.

Єдиним скільки-небудь значним відкритим виступом проти політики Російської держави за 1687-1699 рр. була акція П. Іваненка (Петрика).Цей канцелярист, що наприкінці 1691 р. приїхав на Запорозьку Січ, проголошував, що царський уряд разом із гетьманом І. Мазепою «радеет всех нас учинить своими холопами и невольниками». Окрім того, він твердив, що Москва планує запровадити «по городам воєвод» та знищити Запорозьку Січ [8].

Проте ані Запорозька Січ, ані населення Війська Запорозького, ані старшинські кола не надали йому допомоги. П. Іваненко не висунув розгорнутої аргументації, опертої на реальні факти, щодо необхідності виходу української автономії з-під влади царя. Окрім того, у Війську Запорозькому він апелював майже виключно до соціальних низів, адже соціальні лозунги були в його закликах визначальними. Його звернення до Запорозької Січі мають розглядатися окремо, оскільки остання мала специфічне автономне становище яку Російській державі загалом, так і у Війську Запорозькому. Для Запорожжя ідеї, співзвучні закликам П. Іваненка, стали характерними лише після 1699р. (після закінчення війни з Оттоманською Портою та Кримським ханством). До цього часу документи Коша, зокрема, угоди з Кримським ханством, не передбачали виходу запорожців з-під влади царя [9]. Щоправда, у листі Запорозької Січі до Петра та Івана Олексійовичів від 30 квітня 1694 р. висловлено невдоволення недостатньо активним проведенням війни з Кримом та Портою, а також обмеженням царським урядом військової активності гетьмана («несвободное под областию вашего царского пресветлого в-ва нашего велможного его милости пана гетмана жителство») [10]. Водночас документи не дають свідчень широкої опозиції Запорозької Січі царському уряду до 1700 р. Отже, відносини Війська Запорозького з Російською державою наприкінці 1680-х – у 1690-х рр. не були антагоністичними. Слова І. Мазепи, звернені до візира Кримського ханства у листі, датованому В. Станіславським 1693-1694 рр., про те, що мешканці української автономії у складі Російської держави «во всех своих волностях доволствуютца так, [что] никаким способом нихто того исполнити не может, чтоб войско запорожское и малороссийский народ имели отменити належащую свою и присягою утвержденную их царскому пресветлому величеству верность» [11], могли бути абсолютно щирими. На нашу думку, від 1687 р. до початку Північної війни немає достатніх підстав припускати, що І. Мазепа чи значна група старшин мала плани щодо відокремлення Війська Запорозького від Російської держави.

На початку XVIII ст. відбулися події, що заклали основу для погіршення відносин українських політичних суб`єктів – Війська Запорозького та Запорозької Січі — з царським урядом. 1700 р. розпочалася Північна війна, що стала важким тягарем для української економіки, спричинила значні людські втрати, викликала невдоволення населення. Вперше війна, що проводилася далеко від території української автономії, не була пов`язана із забезпеченням житттєвоважливих інтересів українського населення.

Якщо війни з Річчю Посполитою, Кримським ханством та Оттоманською Портою, незважаючи на їхню складність, знаходили діяльну підтримку значної кількості українського населення, то війна із Шведським королівством не була сприйнята українцями з розумінням. Визрівали підстави для чіткого розрізнення в свідомості людей інтересів Війська Запорозького та Російської держави, що могло в перспективі знайти відповідне правове та політичне обґрунтування. Окрім того, погане забезпечення та невміле керування військами з боку російських воєначальників, що спричинило невиправдано великі жертви серед козаків, викликали обурення, дезертирство і навіть випадки масового переходу на бік шведів [12].

До того ж під час війни виразно виявилася неспроможність козацьких підрозділів провадити ефективні військові дії проти регулярної армії. Це викликало зневагу російських воєначальників та постійне використання українських військ як робочої сили [13], реквізиції коней тощо, що викликало обурення та спротив. Мешканці Війська Запорозького масово переходили на Правобережну Україну та на Запорозьку Січ, і їх доводилося зупиняти за допомогою військових підрозділів. Надходили скарги від козацьких полковників та міст на поводження російських військовослужбовців.

Важливим для розвитку відносин Війська Запорозького та царського уряду в цей, як, втім, і в попередні періоди, залишалося питання Правобережної України, а точніше – відновлення єдності української автономії в межах, заявлених на Переяславській раді 1654 р. Коломацький договір 1687 р. був тимчасовим результатом у розв`язанні цього питання, зафіксувавши згоду Війська Запорозького із закріпленням Правобережжя за Річчю Посполитою.

Проте повстання у цьому регіоні та його тривала окупація військами Лівобережного гетьманату відродили надії українців на відновлення єдності автономії. У 1700-х роках це питання неодноразово було предметом переговорів Москви і Варшави, а також листування Петра І з І. Мазепою. Активний розвиток на Правобережжі територіально-адміністративних козацьких структур та укріплення фортець за безпосередньої участі лівобережного гетьмана говорять на користь того, що уряд Війська Запорозького розглядав приєднання цієї території як таке, що вже відбулося.

Царський уряд не займав у цьому питанні однозначної позиції, намагаючись не допустити переходу своїх польських союзників до прошведського угруповання. Петро І зробив низку заяв, що могли розцінюватися прибічниками Августа II та гетьманом І. Мазепою як декларація наміру повернути Правобережжя Речі Посполитій [14]. Водночас заяви протилежного змісту, що зустрічаються у листах царя до українського гетьмана, могли мати лише приватний, неправовий характер. Зрозуміло, що це не могло не викликати невдоволення населення та владних структур автономії, для якої возз`єднання України уже фактично відбулося.

Але більш глибокою була суперечність реформаторських планів Петра І та традиційного соціального й політичного устрою Війська Запорозького. 1700 р. було проведено реформування козацького устрою на Слобідській Україні. Козацтво тут було поділено на компанійців (виборних козаків, приблизно 20 %) та підпомічників (80 %). Підпомічники за своїм становищем були наближені до особисто вільних селян і мали особливий обов`язок – утримувати компанійців [15]. Отже, було покладено початок перетворенню частини козацтва на регулярне військо, втрати станових привілеїв рештою козаків, втрати козацькими військовими структурами на Слобожанщині адміністративних, судових, фінансових повноважень.

У джерелах зустрічаються неодноразові згадки про плани Петра І щодо аналогічних перетворень у Війську Запорозькому. І хоча невідомо, чи дійсно існував текст відповідного указу, проте перетворення на Слобожанщині, царське незадоволення рівнем боєздатності козацьких підрозділів, гостра потреба Російської держави у регулярному війську, з одного боку, свідчення українських старшин – з іншого, дають змогу з великою мірою вірогідності припустити, що такі проекти царем розглядалися.

Вірогідно, 1707 р. гетьман був ознайомлений з проектом царського указу про військову та соціальну реформи в автономії за зразком Слобідської України. У своєму листі до Ф. Головкіна І. Мазепа наголошував, що нововведення викликають невдоволення українського населення [16].

П. Орлик пізніше писав, що гетьман «получил указ царского величества о устроении козаков, подобием Слободских полков, в пятаки (вибори кожного п`ятого козака у компанійські війська і переведення решти у підпомічники. — О. К.), который так устрашил и раздражил был всех полковников и старшину, что целе отчаявшися своих волностей, ни о чом инном не говорили, токмо что тот выбор пятаков, степень есть до устроения в драгуны и солдаты» [17]. Автор документа також недвозначно зазначав, що саме загроза реформи спонукала полковників та генеральних старшин звернутися до колективного розгляду положень Гадяцького договору Війська Запорозького з Річчю Посполитою 1658 р. Отже, імовірна реформа вважалася представниками регіональної та центральної адміністрацій Війська Запорозького загрозою політичній системі української автономії та навіть спонукала їх до розгляду можливості переходу української автономії під владу Речі Посполитої. До цього варто додати, що, прагнучи заручитися посередництвом Англійського королівства для укладення мирного договору з Швецією, 1707 р. Петро І дав принципову згоду на визнання англійського герцога Мальборо (Дж. Черчілля) російським князем, запропонувавши йому на вибір кілька князівств, серед яких значилося і Київське. З того князівства, яке обрав би Мальборо, цар зобов`язувався виплачувати йому пожиттєво 50 тис. Єфимків [18]. Про цю пропозицію, яку так і не було втілено через відмову герцога, знав І. Мазепа.

Отже, питання функціонування української автономії та її фінансів для Москви більше не визначалися положеннями договорів з Військом Запорозьким, а могли бути вирішені згідно з поняттями царя про політичну необхідність. Тобто, цар не вважав, що договори з підданими є взаємозобов`язуючими. Це входило у глибоку суперечність з правосвідомістю української старшини.

Не менш принциповим у відносинах Батурина і Москви було питання про захист Війська Запорозького від зовнішніх ворогів. На військовій нараді у м. Жовкві у останніх числах грудня 1706 р. чи на початку січня 1707 р. у присутності І. Мазепи цар проголосив, що не прийматиме вирішального бою зі Швецією, але виснажуватиме армію Карла XII відступом вглиб Російської держави, знищуючи поселення та харчові запаси на шляху руху шведів [19]. Саме така тактика війни застосовувалася російськими військами у наступні два з половиною роки. Відповідні настанови давалися Петром І Мазепі та польському коронному гетьману Синявському. Зрозуміло, що чим ближче знаходилося шведське військо від української території, тим невідворотнішою ставала перспектива тотального знищення відступаючими російськими військами господарства Війська Запорозького. Враховуючи порівняно невеликий розмір останнього, застосування проголошеної царем військової тактики могло призвести до непоправних демографічних та економічних втрат української автономії. Питання фактично стояло про існування Війська Запорозького.

Отже, у 1700-1708 рр. відносини Війська Запорозького з Російською державою істотно змінилися. По-перше, кардинально збільшилося використання царським урядом людських та матеріальних ресурсів України. Така ситуація загрожувала економічним виснаженням та соціальним незадоволенням. По-друге, проблема соборності (єдності Право- і Лівобережної Наддніпрянщини) – одна з найважливіших для української старшини, незадовільне для української сторони вирішення якої вже тричі (1656, 1667, 1686) викликало масовий рух у Війську Запорозькому, знову була вирішена негативно.

По-третє, і найголовніше: політика Петра І продемонструвала, що він відчуває за собою достатньо сил, щоби відкрито ігнорувати інтереси української автономії на користь «загальноросійського блага». Зневажання традиції та права для досягнення цілком конкретних цілей, ставлення до української автономії як до суто адміністративної одиниці показали, що доля Війська Запорозького залежатиме не від переговорів чи уточнення норм українсько-російських договорів, а від практичних потреб царського уряду – зовнішньополітичних, військових, економічних тощо. Російська влада дала чітко зрозуміти українським підданим, зокрема, у відповідях Петра І на листи І. Мазепи, що вона не бачить для себе жодних правових обмежень у здійсненні будь-яких своїх рішень у Війську Запорозькому. Отже, на нашу думку, у 1700-1708 рр. політика царського уряду заклала основи для нового народження політичної течії, зорієнтованої на вихід української автономії зі складу Російської держави.

***

У висловлюваннях І. Мазепи 1700 – вересня 1708 рр. яскраво проглядає мотив непевності в майбутньому України. Проте нам видаються голослівними твердження багатьох істориків, що вже в середині 1700-х років І. Мазепа сформулював новий таємний курс на відокремлення української автономії від Російської держави та приєднання до Шведського королівства чи Речі Посполитої [20]. Натомість ми погоджуємося з істориком О. Субтельним у тому, що своїми таємними переговорами Мазепа намагався досягти не зобов`язань, а вибору [21]. Саме про це сказав гетьман П. Орлику восени 1707 р.: «...однако верность мою к царскому величеству поти буду непременно продолжать, пока не увижу, с якою потенциею Станислав (Лещинський – О. К.) к границам Украинским прийдет и якие будут войск Шведских в государстве Московском прогресса; и если не сила наша будет боронить Украины и себе, то для чого ж имеем сами в погибель лести и отчизну погубляти? И сам Бог будет видети, что по нужде тое учинилисмо мы и, яко вольный незавоеванный народ, старалися о способе целости нашой...» [22].

Водночас ще 1706 р. у розмові з П. Орликом І. Мазепа так охарактеризував перспективи орієнтації на С. Лещинського: «...возможное ли дело, оставивши живое, искать мертваго и отплывши едного брега, другого не достигнуть?» [23]. Гетьман вважав, що практичне значення будь-яких проектів утвердження української автономії поза Російською державою можна розглядати лише за певної ситуації – поразки царя у війні. Те, що позиція Війська Запорозького не могла серйозно вплинути перебіг війни, мало орієнтувати український уряд на збереження лояльності до Російської держави навіть за згаданих вище особливостей нових орієнтирів царя.

Існує також кілька промовистих свідчень щодо поглядів старшини і на відносини української автономії з царським урядом. 1706 р. Д. Апостол та Д. Горленко висловили гетьману різке невдоволення царською політикою у Війську Запорозькому. Тоді старшина, що зібралася у І. Мазепи, вважала за доцільне виправлення ситуації шляхом переговорів з Петром І [24].

1708 р., за свідченням П. Орлика, частина полковників та генеральних старшин висловила колективне прохання до гетьмана вступити у відносини із шведським королем. Цього разу вони рішуче відмовилися від ідеї переговорів з царем. Матеріали, подані в тому ж джерелі, дають змогу припустити, що безпосереднім приводом для такого рішення став наказ Петра І про спалення поселень на шляху руху армії Карла ХІІ [25]. Отже, на нашу думку, рішення чільних представників влади Війська Запорозького про вихід з Російської держави було прийняте лише перед неминучою загрозою економічного знищення та окупації території української автономії.

Погляди старшини в період гетьманування І. Мазепи на правові аспекти відносин Війська Запорозького з Російською державою відбивають історико-літературні твори С. Величка та Г. Грабянки. Літопис Г. Грабянки був закінчений автором 1710 р. Твір С. Величка датується пізнішим часом – 1720-ми рр., проте автор відійшов від практичної державної діяльності саме восени 1708 р., тоді ж втратив доступ до документальних джерел. Отже, на нашу думку, обидва твори відбивають погляд на українсько-російські відносини саме часів гетьманування І. Мазепи. С. Величко вважає Переяславський договір 1654 р. вічним актом, затвердженим взаємною присягою гетьмана та російського посла (за царя). Форму відносин сторін він визначає як протекцію царя над Україною, при цьому чітко відділяє поняття «протекції» як договірного підданства від поняття «підданства» – власне підданства безумовного, вважаючи, що перехід Війська Запорозького у відносинах з царським урядом до другої моделі є неприпустимим. На його думку, відповідно до договору 1654 р. головним обов`язком української автономії щодо царя була військова служба. Обов`язком же російської сторони було «непорушне збереження» прав і вольностей українців (станових прав. – О. К.) та захист від зовнішніх ворогів.

Автор наголошує на тому, що пізніше царі неодноразово змінювали положення договорів з Військом Запорозьким, звужуючи автономні права останнього та порушуючи цим принципи Переяславського договору 1654 р. С. Величко не засуджує гетьманів, що вийшли з-під влади царя, вважаючи, що право на це їм дали порушення згаданого договору. Проте він виступає за повніше використання можливостей відновлення первинного правового змісту відносин суб`єктів шляхом переговорів з царським урядом [26].

Г. Грабянка одним з головних мотивів укладення Переяславського договору 1654 р. з українського боку називає релігійний. В принципі автор схвалює відмову від пропозицій інших монархів, навіть вигідних, зважаючи саме на цей релігійний момент. Головним положенням Переяславського договору для автора є автономна система формування та функціонування владних структур Війська Запорозького з підпорядкуванням гетьмана лише царю. Ці права українців є невід`ємними, і лише за умови їх дотримання можливе мирне перебування під владою царя. Г. Грабянка, як і С. Величко, наполягає на мирному вирішенні питань українсько-російських відносин [27].

Значно радикальніші погляди на відносини з царським урядом висловлювала у 1700-1708 рр. Запорозька Січ. Опозицію Січі викликала побудова на її території фортець з російськими та козацькими (городовими) залогами. Лист до Петра І кошового К. Гордієнка 1702 р. Демонструє ідею про вільне обрання запорожцями суверена та про договірні відносини між ними, що є взаємозобов`язуючими. Їх порушення з боку суверена, на переконання кошового отамана, призведе до припинення підданства. Те ж саме продемонструвала запорозька старшина стольнику Ф. Протасьєву під час візиту останнього на Січ 1703 р. Запорожці вимагали від нього присяги за царя на дотримання автономних прав та територіальної цілісності Запорожжя [28]. Фактично ж у першому десятилітті XVIII ст. Запорозька Січ відмовлялася протягом кількох років від присяги царю. Більше того, наприклад, 1707 р. К. Гордієнко через царського уповноваженого погрожував Російській державі війною (реально – війною проти залог російських фортець у пониззі Дніпра) [29]. Отже, Запорозька Січ була єдиним українським політичним суб`єктом, що у цей час виступала у відносинах з царським урядом з радикальних позицій.

На нашу думку, наведені позиції українських політичних сил у Війську Запорозькому та Запорозькій Січі демонструють загалом єдине розуміння правових аспектів відносин цих суб`єктів з Російською державою. Усі вони наголошують на договірному характері входження українських політичних утворень під владу царя, вважають відповідні укладені документи взаємозобов`язуючими і безстроковими за дією. В цих позиціях простежується думка: Військо Запорозьке та Запорозька Січ мають право – за умови порушення з боку царя принципів укладених договорів (у випадку Запорозької Січі йдеться про неписані договірні принципи відносин васала з сувереном) – на вихід з Російської держави та обрання іншого суверена. Водночас оптимальнішим шляхом вирішення таких ситуацій їм видається відновлення порушених норм шляхом переговорів.

Отже, на початку XVIII ст. ідея розвитку української державності у формі автономії у складі Російської держави себе не вичерпала. Практика кінця XVII ст. продемонструвала успішне функціонування та еволюцію на плюралістичній основі виробленої попередніми десятиліттями моделі відносин Війська Запорозького з царським урядом. Будучи динамічними, правові основи таких відносин максимально наближувалися до реальних політичних та соціальних процесів в українській автономії, що вигідно відрізняло ці відносини, наприклад, від іншої традиційної моделі договорів Війська Запорозького з Річчю Посполитою.

Відомі події осені 1708 р., а саме проголошення урядом І. Мазепи виходу Війська Запорозького з Російської держави, окрім того, що були безпосередньо спричинені вступом на територію української автономії шведських військ, свідчили також про несприйняття значною частиною українських політичних сил політики Петра І, а не правових принципів українсько-російських договорів, які цар протягом тривалого часу ігнорував і порушував. Неминучий при цьому сплеск засудження російської політики щодо Війська Запорозького, правова та політична легітимізація розриву з царем зовсім не означали відхід українських політичних сил від ідеї відновлення порушених принципів української автономії у складі Російської держави. Ця правова традиція була продовжена не тільки під час обрання гетьманом І. Скоропадського, але й відродилася у таборі прибічників нового курсу І. Мазепи після смерті останнього.

***

Правові і політичні аспекти українсько-російських відносин стали темою пропагандистської війни, що розгорнулася відразу після зміни політичного курсу І. Мазепою. Зокрема, гетьман висунув у своїх листах та універсалах восени 1708 р. низку пояснень свого кроку. Він вказував на численні порушення договірних основ українсько-російських відносин: по-перше, на введення до українських міст додаткових російських гарнізонів та перебирання воєначальниками останніх влади над населенням; по-друге, на плани царя з реформування козацького військового та територіально-адміністративного устрою, по-третє, на неспроможність царя організувати захист української автономії від зовнішнього вторгнення; по-четверте, на посилення визиску українського населення та насильства російських військ у Війську Запорозькому, що підривають економіку автономії. Також І. Мазепа згадував надмірне використання царем козацьких підрозділів, що веде до військового занепаду української автономії та непоправних демографічних втрат [30].

Значна частина старшини і рядового козацтва, що свідомо чи випадково опинилася серед прихильників нового політичного курсу І. Мазепи, перейшла наприкінці 1708 – у 1709 рр. на бік І. Скоропадського. Звичайно, такий перехід не супроводжувався укладенням якихось документів політичного характеру. Уже на еміграції, ще за життя І. Мазепи, у першій половині 1709 р. частина української старшини почала (схилятися до повернення в царське підданство. Це угруповання намагалося вирішити питання через посередництво молдавського господаря, миргородського полковника Д. Апостола та константинопольського патріарха [31].

Після смерті І. Мазепи у 1709 р. та протягом усього періоду перебування українських політичних емігрантів у межах Отаманської Порти (по 1714 р. включно) тема відносин Війська Запорозького з Російською державою стала однією з головних у їхніх політичних і політико-правових працях. Вона була широко представлена у трактаті «Короткий вивід причин, якими Україна з Військом Запорозьким побуджена або властиво змушена була вийти з московської протекції» 1709 р. Пам`ятка проголошує, що Військо Запорозьке, вийшовши під час Визвольної війни Б. Хмельницького зі складу Речі Посполитої, перейшло під протекцію Кримського ханства. Проте через численні утиски воно добровільно перейшло під протекцію царя. При цьому українці зважали на спільність православної віри суб`єктів. Умови прийняття протекції було викладено у договорі й закріплено взаємною присягою. Зміст Переяславського договору 1654 р. документ викладає так: «...уряд московський зобов`язується на вічні часи заховувати і обороняти Військо Запорозьке і народ свобідний руський при їх правах, законах і свободах ненарушно; землі українські не сміє прилучати до володінь своїх і сусідам не дозволить порушити цілості їх; війну, чи оборонну чи зачіпну, проти спільних ворогів обох держав мають сі держави вести спільно іодна другій помагати» [32]. Отже, договір названо вічним та взаємозобов`язуючим. Військо Запорозьке, згідно з перекладом документу з латини М. Грушевського, визнано державою, а населення – «свобідним народом» (в українських документах ХVІІ-ХVIII ст. вживається словосполучення «вільний народ»).

Документ твердить, що пізніше царський уряд проводив політику, спрямовану на обмеження та навіть повне знищення української автономії. Вказується на порушення територіальної цілісності Війська Запорозького через договори Російської держави з Річчю Посполитою, що закріпили за останньою Правобережну Україну. Іншим порушенням називається використання російської адміністрації в українській автономії як паралельної з козацькими владної структури. Так само незаконним називається введення залог у міста Війська Запорозького. До того ж документ проголошує, що царський уряд виявив наміри перетворити городове козацтво на регулярне військо та знищити Запорозьку Січ [33]. Ці порушення російською стороною положень Переяславського договору 1654 р. подаються у документі для обґрунтування права Війська Запорозького на розірвання договірних відносин з царським урядом.

Подальший розвиток тема відносин з Російською державою отримала у «Пактах і конституціях...» від 5 квітня 1710 р. Відповідно до документу, порушення Переяславського договору російською стороною розпочалося після смерті Б. Хмельницького. Щоразу відповіддю на такі порушення були повстання українців. Новим моментом у документі є твердження про те, що самодержавні нахили деяких гетьманів, що засуджуються «Пактами...», були перейняті з російської політичної системи [34]. Подана у документі теорія походження українців від хозар служить авторам для спростування спадкових прав царської династії на землі Війська Запорозького та правомірності бажаного перепідпорядкування київського митрополита константинопольському патріарху [35].

Цікавою пам`яткою, де аналізуються відносини Війська Запорозького з Російською державою, є лист кошового отамана Йосипа Кириленка до гетьмана І. Скоропадського від 2 червня 1710 р. Документ вказує на встановлене неправовим чином двовладдя, за якого царський резидент при гетьмані фактично керує разом з останнім усіма справами в українській автономії, а київський воєвода дозволяє собі самочинне відставлення та ув`язнення українських старшин. Лист викладає у спрощеному і максимально прагматизованому вигляді згадану вище хозарську етногенетичну теорію «Пактів...», зокрема, наголошуючи, що «московские монархы от початку козацкого народу и владения каганов козацких аж до Хмелницкого николи нам не бивали природними панами, леч ми яко сами доброволне без жадного насилия для захованя прав и волностей наших поддалися под оборону царскую, так явное тих же прав и волностей наших видячи зламане, и ухилитися (sіс!) от оной, для чого не належало б Москві нам, не природнім своим и не завоеванним подцаним...братню нашу губити» [36]. Автор стверджує, що Російська держава є зрадником, порушивши положення договорів з Військом Запорозьким, на яких присягли її представники. Водночас українська сторона сумлінно виконувала взяті за договорами на себе обов`язки, а саме безоплатну військову службу [37]. Приблизно 1710 чи 1711 р. у Карла XIІ опинився документ – нібито копія листа імператора Священої Римської імперії Іосифа до Петра І. Автор радив царю знищити чи виселити мешканців української автономії у якісь російські регіони та заселити територію Війська Запорозького німцями. Тоді, маючи такий лояльний до його влади плацдарм, Петро І може підкорити Кримське ханство та інші держави.

Походження цього документа невідоме. Не виключено, що він був сфабрикований представниками української еміграції. У будь-якому разі, вона використала цей твір у активній пропаганді «російської загрози» для світу. Зокрема, П. Орлик та К. Гордієнко переконували французького посла у Оттоманській Порті Дезаєра у тому, що Росія збирається скасувати українську автономію та взяти під контроль Крим, що суперечить зовнішньополітичним інтересам Французького королівства. А. Войнаровський на зустрічі з послом доводив останньому, що Росія ніколи не стане цивілізованою державою [38]. Пізніше ці ідеї було відбито в універсалі Карла XII до населення Правобережної Наддніпрянщини від 28 січня 1711 р.: «Підступні ворожі наміри сягають навіть далі – щоб козаків... вигнати з давніх місць проживання й вислати в райони, віддалені від їхніх предківських земель; москалі завжди ласо позирали на багаті землі України й хотіли забрати їх собі назавжди» [39].

«Маніфест до європейських урядів» П. Орлика від 4 квітня 1712 р. проголошує, що ключем до розуміння виходу послідовників І. Мазепи з-під влади царя є природне право: «...природним правом є визволятися від гноблення і трудитись, аби повернути те, що несправедливістю та переважною силою було у нас забрано» [40]. У іншому документ повторює твердження, наявні у згаданих політичних творах 1709-1714 рр. Написаний П. Орликом того ж року трактат «Вивід прав України» (автентичність пам`ятки деякими вченими ставиться під сумнів) називає Переяславський договір 1654 р. союзним, «доказом суверенності України». Автор стверджує, що лише відповідно до Московського договору 1665 р. «признано царя за протектора козаків» і Військо Запорозьке втратило суверенітет. «Вивід...» зазначає, що відтоді українські землі утримувалися у Російській державі насильно, за допомогою військової сили. Документ заперечує думку, що царський уряд перебрав якісь права на землі Війська Запорозького від Речі Посполитої, наголошуючи, що Б. Хмельницький 1654 р. представляв державу, вже звільнену з-під влади Варшави та визнану низкою країн. «Вивід...» вказує на загрозу від Російської держави для усієї Європи.

Отже, І. Мазепа у останній рік свого життя (осінь 1708 – літо 1709 р.) та українська політична еміграція у перші роки свого існування (1709-1714) ґрунтовно переосмислили досвід відносин Війська Запорозького з Російською державою у другій половині XVII – на початку XVIII ст. Поряд з характерними для цього періоду елементами ідеалізації та ідеологічного тлумачення положень Переяславського договору 1654 р., у політичній спадщині І. Мазепи та української еміграції 1709-1714 рр. останній стає дедалі більш абстрагованим від українсько-російських відносин виразом ідеї української державності. Поряд з цим у 1708-1714 рр. створюється універсальне правове, політичне, історичне, геополітичне, метафізичне обґрунтування виходу Війська Запорозького з Російської держави.

***

Протягом наступних років відбувається повернення української еміграції до ідеї можливості досягнення компромісу у відносинах українських політичних суб`єктів з Російською державою. Це, на нашу думку, було зумовлене насамперед такими чинниками:

а) підтвердження царем чинності положень договорів Війська Запорозького з Російською державою другої половини XVII – початку XVIII ст., а отже, декларування ним наміру збереження української автономії та відмови від її докорінного реформування;

б) невдалість спроб української еміграції виокремити Наддніпрянщину зі складу Російської держави та Речі Посполитої (військові невдачі спроб відвоювання, підтвердження міжнародними договорами прав цих держав на згадану територію, невдале ведення Шведським королівством – головним союзником мазепинців – бойових дій, відмова Стокгольма після смерті Карла XII від політичних зобов`язань перед емігрантами);

в) тяжкий матеріальний стан емігрантів та Запорозької Січі.

Уже 1714 р. до Російської держави повертається більшість старшин, що перебували у еміграції [41]. Активно шукає шляхів порозуміння з І. Скоропадським Запорозька Січ. Якщо при поверненні до Війська Запорозького городових старшин йшлося про визнання існуючих реалій правового статусу української автономії групою людей, то випадок з Кошем мав чітко окреслений політичний та правовий зміст.

Історія входження Запорозької Січі до Російської держави була досить складною. 1654 р. Б. Хмельницький заперечив існування Запорожжя як політичного та територіального утворення і виступив проти визнання його суб`єктом українсько-російського договору. Проте протягом 1657-1658 рр. царський уряд фактично визнав існування Січі як політичної одиниці. Андрусівський договір 1667 р., що визнав подвійне підпорядкування Запорожжя Речі Посполитій та Російській державі, поклав початок міжнародному визнанню Січі не тільки як політичної, а й як територіальної одиниці, а також фактично визнав її автономію. Бахчисарайський договір 1681 р. та Московський договір (відомий як «Вічний мир») 1686 р. вперше визнали кордони (частково) Січі та її приєднання до Російської держави. Відповідно до Коломацького договору 1687 р. Січ було підпорядковано гетьману Війська Запорозького. Проте не було вироблено правових норм щодо статусу Запорозької Січі у межах української автономії та Російської держави. Завершення (формування Запорозької Січі як адміністративно-територіальної одиниці пов`язане з договорами Російської держави з Оттоманською Портою 1711-1713 рр.

Звернення Запорозької Січі до І. Скоропадського та Д. Апостола, зокрема, 1716 р., демонструють її вимоги закріпити свій територіальний, а не тільки організаційний, характер і стати окремим суб`єктом договірних відносин з Російською державою. Як основні положення такого документу-привілею Кіш бачив визнання царем цілісності території Січі (що мало стати й визнанням її автономного статусу) та «прав і привілеїв» запорожців (вірогідно, під цим слід розуміти станові привілеї їх як козаків та обов`язок зберегти норми грошових та матеріальних виплат царя Запорожжю, систему постоїв січовиків на території Війська Запорозького) [42].

У1720-1721 рр. до ідеї визнання царської влади над Військом Запорозьким та повернення в останнє звертається й П. Орлик. Для цього він шукає посередництва Шведського королівства, Голштинського князівства, Речі Посполитої та архієпископа Стефана Яворського. Є опосередковані дані про те, що у зверненні до царського уряду через голштинського представника у Петербурзі Й. Штенфліхта еміграційний гетьман висував якісь політичні умови свого повернення [43]. Проте ці умови залишаються невідомими. Водночас, згідно з даними І. Борщака, 1720 р. П. Орлик анонімно видав написану ним книгу «Пропам`ятне письмо про те, як могутність царя небезпечна для Європи» [44].

Отже, у 1715-1721 рр. представники української еміграції та Запорозької Січі демонстрували згоду піти на компроміс і визнати владу Російської держави. Водночас така відносна поступливість, зумовлена політичними обставинами, не означала відмову емігрантського уряду та запорожців від радикальнішого бачення предмета, що склалося у попередній період. Січ у згаданих зверненнях відмовлялася від особистої амністії запорожців, вимагаючи укладення договору з територіальним та організаційним її визнанням.

***

У1721-1722 рр. відбувся розпад еміграційного уряду у зв`язку з переїздом П. Орлика до Оттоманської Порти, переходом інших емігрантів на службу до польських аристократів, викраденням царськими уповноваженими Г. Герцика. Тривалий час П. Орлик був напівізольований у м. Салоніках. Проте 1726 р. він активізує свою діяльність щодо відносин з Російською державою. Це було пов`язане, зокрема, зі смертю Петра І та приходом на російський трон Катерини І, а також з проведенням Суассонського конгресу європейських держав. Відповідно і зусилля П. Орлика були зосереджені у двох напрямах – на досягненні порозуміння з царським урядом та на тискові на останній за допомогою третіх сторін.

Посередниками щодо досягнення порозуміння з Петербургом виступали голштинський князь та посол Священної Римської імперії у Російській імперії Дірлінг. Судячи з листів П. Орлика до названих осіб, він сподівався на те, що йому вдасться дістати дозвіл царського уряду на амністію емігрантам, обрання його гетьманом Війська Запорозького та відновлення чинності Переяславського договору 1654 р.[45]. Водночас П. Орлик висилає ноту на Суассонський конгрес, в якій пропонує європейським державам стати гарантами відновлення та збереження Російською державою Переяславського договору 1654 р. [46]

Згадані напрями діяльності гетьмана залишаються визначальними для нього й у 1728 р. Зокрема, листи П. Орлика демонструють, що посередником у його відносинах з царським урядом в той час залишався голштинський князь. Гетьман також листовно звертався до російського віце-канцлера барона Остермана [47].

Водночас П. Орлик звернувся з меморандумом до уряду Шведського королівстіва та з нотою до учасників Суассонського конгресу. У цих документах він знову наголосив на тому, що Військо Запорозьке здобуло незалежність від Речі Посполитої самостійно й до об`єднання з Російською державою, акцентував увагу на добровільному, договірному, вічному та взаємозобов`язуючому характері Переяславського договору 1654 р., правовий зміст якого визначав як встановлення царської протекції над українською автономією.

П. Орлик вказував на такі порушення договору з російської сторони, як закріплення Андрусівською угодою 1667 р. Правобережної Наддніпрянщини за Річчю Посполитою, розміщення у Війську Запорозькому російських військ. Він заперечував виборний характер влади гетьмана Д. Апостола, вважаючи, що його (на порушення норм українсько-російських договорів) фактично призначив на цю посаду царський уряд. Отже, П. Орлик наполягав на тому, що Російська держава повинна підтвердити чинність Переяславського договору 1654 р., а європейські держави – стати гарантами його непорушності [48].

У своєму меморандумі до шведського уряду П. Орлик пропонував, зокрема, щоб за посередництва інших держав царський уряд згодився на його переїзд до Війська Запорозького та надання йому титулу товариша (заступника) гетьмана Д. Апостола, а після смерті останнього він мав обійняти гетьманську посаду [49].

Російські представники на Суассонському конгресі відмовилися обговорювати питання, порушені П. Орликом, вказавши, що українську автономію збережено, доказом чого є обрання нового гетьмана – Д. Апостола.

Отже, оцінка П. Орликом правового змісту відносин Війська Запорозького з Російською державою у 1726-1728 рр. залишалася загалом незмінною. Проте наявні свідчення дають змогу твердити про появу принципово нового елемента концептуального бачення правового розвитку відносин з царським урядом в українській правовій думці, а саме: запровадження міжнародних гарантій автономного статусу українських земель у складі Російської держави. Ідея багатосторонніх гарантій української автономії вперше була висловлена П. Орликом 1711 р. у інструкціях послам на переговорах з Кримським ханством [50]. 1726 р. така модель була запропонована еміграційним гетьманом у листі до С. Ле-щинського [51]. До ідеї української автономії у складі Російської держави така модель вперше була запропонована П. Орликом саме у 1726-1728 рр. За своїм правовим змістом модель максимально наближається до ідеї суверенної держави.

***

Після 1728 р. немає свідчень того, чи були спроби українських емігрантів знайти порозуміння з урядом Російської держави. Характерною рисою цього періоду є розвиток теми політичних і правових аспектів відносин Війська Запорозького з Російською державою у працях сина Пилипа Орлика – Григорія. Окрім того, відносини з царським урядом дістали у цей період практичну реалізацію в діяльності Запорозького Коша.

Остаточний перехід Запорозької Січі у царське підданство 1733 р. свідчив про те, що серед запорожців перемогла ідея автономного розвитку в межах Російської імперії. Цей крок Січі викликав появу зверненого до неї листа П. Орлика від 22 квітня 1734 р. У листі, зокрема, розгорнуто викладені погляди автора на перспективи правового розвитку відносин українських політичних суб`єктів з Російською імперією. Форма правління в останній визначається як тиранічна. У листі наголошується на систематичних порушеннях з 1709 р. Російською державою договірних принципів відносин з Військом Запорозьким. Зокрема, це порушення автономної системи влади в українській автономії (скасування гетьманства 1722 р.), її підміна прямим правлінням царського уряду через запроваджену Малоросійську колегію, запровадження у Війську Запорозькому російських судів та російського права, розміщення тут російських військ, порушення привілеїв станів (розквартирування військ у козацьких помешканнях) тощо.

Проте П. Орлик у цьому листі не відкидає ідеї українсько-російського співжиття. На його думку, перебування Війська Запорозького у складі Російської держави можливе за кількох умов, які мають бути виконані царським урядом, і які можна згрупувати наступним чином:

1. відновлення скасованих положень українсько-російських договорів, підтвердження автономного статусу Війська Запорозького (разом із Запорозькою Січчю);

2. підтвердження чинності у Війську Запорозькому традиційного судочинства і права, підсудність його мешканців лише судовій системі автономії;

3. підтвердження непорушності посади, владних повноважень та вільного обрання гетьмана;

4. відмова від розміщення в містах української автономії російських адміністрації та залог (окрім Києва, Чернігова та Переяслава), а також розквартирування російських військ за рахунок українського населення;

5. посади в адміністрації української автономії мають обіймати лише її мешканці, що належать до козацького стану;

6. військова служба має бути визнана єдиною повинністю представників козацького стану (вірогідно, дорослих чоловіків) на користь царського уряду;

7. маєтностями у Війську Запорозькому можуть володіти лише його мешканці;

8. царський уряд має відмовитися від запровадження в українській автономії податків та повинностей [52].

Цей перелік є найбільш розгорнутою програмою розвитку відносин Війська Запорозького з Російською державою, як її бачили представники української еміграції першої половини XVIII ст. Характерно, що вона не містить положень, що не були до того апробовані в українсько-російських відносинах, і спрямована власне лише на відновлення чинності Переяславського 1654 р. і похідних від нього договорів. Водночас автор листа знав, що Січ уже оформила перехід у царське підданство і не має можливостей порушувати такі масштабні питання перед урядом імперії. З іншого боку, П. Орлик, сам будучи чесько-білоруського походження, не міг би за умови задоволення згаданих вимог російським урядом претендувати на гетьманську посаду. До того ж головною метою листа було спонукати Запорозьку Січ повернутися до Кримського ханства. Отже, на нашу думку, П. Орлик був свідомий суто теоретичного характеру викладеної програми. Цей же лист містить твердження про те, що Російська держава збирається виселити запорожців за Волгу, здійснивши цим свій давній намір [53]. Цей мотив виселення вже не вперше використовувався І. Мазепою та П. Орликом для демонстрації демонічного характеру царської влади. Намір виселення за Волгу, тобто, за тогочасними уявленнями, у «дику» Азію, мав бути особливо тяжким звинуваченням політиці Російської держави. Відомо, що 1738 р. царський уряд спробував піти на переговори з П. Орликом. 15 травня Анна Іоанівна підписала документи на його помилування. Проте еміграційний гетьман його не прийняв [54]. У одному з останніх своїх листів – до кардинала Флері від 30 серпня 1741 р. він наголосив на незаконному, узурпаційному характері влади царського уряду у Війську Запорозькому [55].

Тема відносин Війська Запорозького з Російською державою широко відбита у меморіалі Г. Орлика до уряду Французького королівства від 3 грудня 1731 р. Документ наголошує на тому, що населення Наддніпрянщини споконвічне було «вільним народом». Автор відзначає, що такий його статус був неодноразово підтверджений Російською державою. Порушенням такого статусу з боку царського уряду Г. Орлик вважає, зокрема, скасування посади гетьмана 1722 р. На його думку, відновлення гетьманства 1728 р. є лише тимчасовим – для приваблення до прийняття царського підданства Запорозької Січі. Після того, як це станеться, Російська держава остаточно скасує гетьманську посаду, українську автономію та Запорозьку Січ.

Подальшого розвитку в документі набуває бачення геополітичних наслідків українсько-російських відносин. На думку Г. Орлика, якщо Російська держава не буде ослаблена через вихід Війська Запорозького з її складу, то це дасть їй достатні ресурси для подальшої експансії у європейському напрямі, зокрема, за рахунок Шведського королівства.

Ще однією з провідних ідей цього документа є критика політичної культури російського народу. Вона виводиться автором з тлумачення етнічної історії росіян. Г. Орлик твердить, що вони є нащадками диких народів, вигнаних скіфами з південних степів. На Півночі росіяни змішалися з калмиками і татарами. Це, у баченні автора, зумовило такі їхні риси, як «жорстокість», «дикість», «пожадливість» [56]. Отже, нецивілізованість Російської держави мала підкреслити нестерпність перебування «вільного народу» в її складі. Адже тиранічність правління, відповідно до середньовічної ідеї про договірне походження держави, звільняла підданих від обов`язків перед монархом. До того ж, у такий спосіб ще раз було наголошено на відсутності етногенетичної спорідненості українців і росіян та історичних прав Росії на землі Наддніпрянщини.

У своїх пізніших висловлюваннях, зокрема, у листі до кардинала Флері від 1737 р., Г. Орлик наголошує на тому, що агресивний експансіонізм є історичною рисою політики Російської держави. На думку автора, цей експансіонізм здатний порушити всю «європейську систему». Вірогідно, під останньою Г. Орлик розуміє поширену в його час ідею про рівновагу сил у політиці Європи, що здатна забезпечити стабільність на континенті. Документ також наголошує на «варварстві» як характеристиці царського правління [57].

У своїй незакінченій праці «Замітки про Україну й козаків...» Г. Орлик наголошує на тому, що Переяславський договір визнав українців «вільним народом», що свобода – їхня найбільша цінність. На його думку, порушення царським урядом положень Переяславського договору 1654 р. спричинило тривалу війну Війська Запорозького проти Російської держави, що припинилася тільки за часів гетьманування І. Мазепи, якому вдалося відновити чинність згаданої угоди [58].

***

Отже, часи гетьманування І. Мазепи стали переломним етапом у розвитку відносин Війська Запорозького з Російською державою. На нашу думку, проаналізований матеріал дає змогу стверджувати, що на час укладення Коломацького договору 1687 р. та до кінця XVII ст. українсько-російські відносини мали риси до певної міри відкритої моделі з успішно реалізованими механізмами вирішення питань, що виникали. У цей час централізаторські устремління царського уряду не мали однозначної тенденції розвитку і певним чином коригувалися, ослаблялися, а подеколи й зупинялися діяльністю уряду І. Мазепи. Ми не вважаємо, що до жовтня 1708 р. існувала криза правового змісту у характері відносин Війська Запорозького з Російською державою.

Наростання кризових явищ у відносинах Війська Запорозького з царським урядом у 1700-1708 рр., що стало головною передумовою формування нового курсу І. Мазепи, спрямованого на вихід української автономії з Російської держави, так само не мало прямого правового виразу. Проте елементи цієї кризи – ігнорування царем положень договорів з українською автономією та його проекти реформ, що ставили під сумнів саме існування Війська Запорозького, були пов`язані з порушенням та готовністю порушити норми, що становили головний правовий зміст моделі українсько-російських відносин.

У 1687-1708 рр. тема еволюції цих відносин залишалася однією з головних в українській політичній і правовій думці. Наявні пам`ятки демонструють поширене засудження українськими авторами політики царського уряду після 1700 р. Водночас різні українські політичні сили пропонували різноманітні шляхи виходу з кризи у відносинах сторін – від петицій та переговорів до військових дій.

При цьому характерно, що положення головного правовстановлюючого документа, яким регламентувалися такі відносини, – Переяславського договору 1654 р., та самі відносини на початковому етапі їх розвитку дістали схвальну оцінку у політико-правових поглядах емігрантів.

Згаданий документ залишався базовим у їхній оцінці правового змісту українського державотворення як такий, що найбільш повно відбивав параметри цього процесу. Правовідносини, встановлені відповідно до нього, характеризувалися мазепинцями у термінах середньовічної правової культури європейської аристократії, а саме як договірні відносини між сувереном і колективним васалом, взаємозобов`язуючі для обох сторін.

При цьому тлумачення принципів та форми укладення договору підміняє у працях емігрантів аналіз конкретних положень документа. Зважаючи на те, що текст документа був широко відомий представникам української старшини того часу, ми можемо говорити про свідоме творення мазепинцями правової ідеології українського державотворення на основі такого тлумачення, не в усьому адекватного реальним нормам Переяславського договору 1654 р.

Елементи цієї ідеології з`явилися задовго до 1708 р., проте саме І. Мазепою у останній рік його гетьманування (1708-1709) та українською політичною еміграцією першої половини XVIII ст. вони були найбільш цілісно сформульовані та широко пропаговані. Мета такого їх використання полягала у доведенні права населення Війська Запорозького на самовизначення.

Мазепинці зберегли погляд на відносини української автономії з царським урядом в руслі теорії про договірне походження держави. «Вільний козацький народ» у їхніх творах – територіальне обмежена та інституціоналізована корпорація знаті, що мала право на самовизначення у сенсі вільного вибору монарха. Інакше кажучи, – автономне утворення, що мало право на вибір приналежності до тієї чи іншої держави.

Проте, окрім систематизації елементів такої правової ідеології, остання, на нашу думку, містить кілька важливих нових елементів:

1. посилений наголос на тиранічній формі правління у Російській державі, що узагальнювало тези про порушення царем положень українсько-російських договорів та більшою мірою вводило відносини двох суб`єктів в європейський політичний і правовий контекст; це також свідчило про завершення теоретичного оформлення ідеологічного бачення відносин української автономії з царським урядом;

2. вперше за допомогою історичної (етногенетичної за формою) хозарської теорії походження українців обґрунтовано право Війська Запорозького на вихід з Російської держави;

3. відбулася певна «демонізація» Російської держави, через зростання при аналізі відносин української автономії з царським урядом, поряд з правовою базою та практикою, елементів тлумачення намірів останнього, їх абсолютизація аж до образу Росії як всесвітньої загрози, що, до речі, поклало початок геополітичному баченню проблеми відносин Війська Запорозького з Російською державою.

Переяславський договір 1654 р. став для мазепинців символом і найповнішим втіленням ідеї української державності. Характерно, що українська еміграція не запропонувала у своїх проектах розвитку української автономії у складі Російської держави правових норм, які до того не були реалізовані у договорах 1654 та пізніших років.

Єдиним принциповим нововведенням стала ідея про міжнародні гарантії непорушності правового положення української автономії під царською владою. Ця ідея стала значним кроком на шляху до утвердження концепції суверенності української держави і є одним з найбільших теоретичних досягнень політичної думки української еміграції першої половини XVIII ст. Другим досягненням стало вперше сформоване універсальне бачення відносин Війська Запорозького з Російською державою у правовому, політичному, геополітичному, історичному, етнічному і навіть психологічному вимірах. І, нарешті, ще однією важливою особливістю стала поява в українсько-російських відносинах нового юридичного суб`єкта – Запорозької Січі.

Ми не можемо погодитися з поширеною в історіографії думкою, згідно з якою українська політична еміграція стала на шлях безкомпромісної боротьби з Російською державою. Так само не відповідає дійсності твердження багатьох дослідників про те, що російський напрям у діяльності мазепинців якщо й був присутній, то лише як вимушений. Насправді ідейний комплекс І. Мазепи та емігрантів був спрямований на повнішу реалізацію правової моделі відносин Війська Запорозького з царським урядом. Загалом можна твердити, що переосмислення та спроби відновлення чинності правових норм відносин Війська Запорозького з Російською державою були однією з центральних складових діяльності та ідейної спадщини І. Мазепи та української політичної еміграції першої половини XVIII ст.

Література

1. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа і Москва // Гетьман Іван Мазепа і Москва. Історичні розвідки і статті. — К., 1994. — С. 14, 25-26, 46.

2. Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. — К., 1994. — С.20.

3. Кресін О. Конституційна проблематика відносин Війська Запорозького з Російською державою в 1654-1709 роках // Держава і право: Зб. наук, праць. — Вип. 6. — К., 2000. — С. 67-68, 72-73.

4. Костомаров Н. Мазепа // Костомаров Н. Руина. Мазепа. Мазепинцы. — М., 1995. – С. 431-432.

5. Горобець В. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. — К., 1995. — С. 47.

6. Лист І. Мазепи до Івана та Петра Олексійовичів від 13. 04. 1692 // З епістолярної спадщини Івана Мазепи / Упор. В. Станіславський. — К., 1996. — С. 73-74.

7. Лист І. Мазепи до Івана та Петра Олексійовичів від 15. 12. 1695 // З епістолярної спадщини... — С. 126-127.

8. [Лист П. Іваненка на Січ від 22. 06.1692 р.] // Эварницкий Д. Источники для истории Запорожских козаков. — Т. І. — Владимир, 1903. — С. 420; [Лист П. Іваненка на Січ від15. 01.1693р.] // Там же. — С. 481.

9. Кресін О. Запорозька Січ і Кримське ханство у 1687-1708 роках: політична і правова проблематика відносин // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 року. Доповіді та повідомлення. Історія. — Ч. 1. — Одеса; К.; Львів, — 1999. — С. 189-199.

10. [Лист Запорозької Січі до Петра та Івана Олексійовичів від 30. 04. 1694 р.] // Эварницкий Д. Источники... — Т. І. — С. 537.

11. Лист І. Мазепи до візира Кримського ханства (без дати) // З епістолярної спадщини... — С. 105-106.

12. Костомарови. Мазепа... – С. 545.

13. Див. наприклад: Тарле Е. Северная война и шведское нашествие на Россию // Тарле Е. Избранные произведения. — Т. III. — Ростов-на-Дону, 1994. — С. 146.

14. Див., наприклад: Костомаров Н. Мазепа... — С. 578.

15. Багалій Д. Історія Слобідської України. — X., 1990. — С. 91-93.

16. Костомаров Н. Мазепа... — С. 580-581.

17. Письмо Орлика к Стефану Яворскому // Основа. — 1862. — № 10. — С. 10-11.

18. Тарле Е. Северная война и шведское нашествие на Россию. — С. 132-134.

19. Там же. —С. 150.

20. Див., наприклад: Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та Москва. — С. 43; Крупницький Б. Мазепа в світлі психологічної методи. — Авгсбург, 1949. — С. 6-7.

21. Субтельний О. Мазепинці... — С. 32.

22. Письмо Орлика к Стефану Яворскому. — С. 14-15.

23. Там же. — С. 5.

24. Там же. — С. 8-9.

25. Там же. — С. 22-23.

26. Величко С. Літопис. — Т. І. — К., 1990. — С. 29, 132, 136-138, 240, 278; Т. II. — К., 1990. —С. 11, 19,299.

27. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. — К., 1992. — С. 12, 53, 65, 96, 121,136-137, 140, 145-146, 220-221.

28. [Лист кошового отамана К. Гордієнка до Петра І від 23.10.1702 р.] // Эварницкий Д. Источники... — Т. І. — С. 928-929; Поездка в Сечь стольника Протасьева... с царским жалованьем к запорожским козакам // Там же. — 938-939; [Звіт Ф. Протасьєва про поїздку на Запорозьку Січ 1703 р.] // Там же. — Т. II. — С. 1279-1287.

29. Письмо Г. Головкина к боярину Тихону Никитичу (январь 1707 г.) // Эварницкий Д. Источники... —Т. І. —С. 994.

30. Лист І. Мазепи до веркієвського сотника (від 15.11.1708) // З епістолярної спадщини... — С. 181-182; Письмо гетмана Мазепы к стародубовскому полковнику Скоропадскому (от 30.10.1708) // Источники малороссийской истории, собранные Д. Бантишем-Каменским и изданные О. Бодянским. – Т. I-IІ. — М., 1859. — С. 173-174; Универсал гетмана Скоропадського (від 8.12.1708) // Там же. — С. 200, 203.

31. Субтепьний О. Мазепинці... — С. 50.

32. Грушевский М. Шведсько-український союз 1708 року // Великий українець: Матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського / Упор. А. Демиденко. — К., 1992. — С. 51-52.

33. Там само. — С. 52-54.

34. Договор и постановление между гетманом Орликом и войском Запорожским (5.04. 1710 р.) // Источники... — Ч. II. — С. 242-245.

35. Кресін О. Орлик, Грабянка і народження хозарського міфу // Третя академія пам`яті професора Володимира Антоновича. — К., 1996. — С. 490-499.

36. Письмо кошевого атамана Иосифа Кириленка гетману Скоропадському (2.06.1710) // Эварницкий Д. Источники... — Т. І. —С. 1024-1025,1028.

37. Там же. —С. 1028-1029.

38. Борщак І. Гетьман Пилип Орлик і Франція // Записки НТШ. — Т. 134-135. — Львів, 1924. — С. 82.

39. Субтельний О. Мазепинці... — С. 75.

40. Маніфест до європейських урядів // Кресіна І., Кресін О. Гетьман Пилип Орлик та його Конституція. — К., 1993. — С. 70.

41. Костомаров Н. Мазепа // Костомаров Н. Руина. Мазепа. Мазепинцы... — С. 776.

42. Письмо кошевого атамана Малашевича к гетману Скоропадскому (14. 10. 1716) // Эварницкий Д. Источники... — Т. 2. — С. 1086-1089; Письмо кошевого атамана Малашевича к миргородскому полковнику Апостолу (3. 05. 1716) // Там же. — С. 1083-1084.

43. Субтельний О. Мазепинці... — С. 114.

44. Борщак І. Пилип Орлик. Головні дати життя, акції і бібліографії // Стара Україна. — 1924. —№7-8. —С. 109.

45. Борщак І. «ORLIKIANA» (Опис невиданих матеріялів про Гетьмана Орлика, його родину і оточення) // Хліборобська Україна. — 1923. — Зб. VІІ-VІІІ. — С. 353; Ульяновський В. Пилип Орлик // Володарі гетьманської булави. — К., 1994. — С. 470-471.