Реферат на тему

Виникнення і початковий розвиток бенефіціальної і ленної системи

В історичній літературі це питання ставили в формі питання про існування «початків помісної системи» в Київській Русі, причому під цією системою, очевидно, розуміється сукупність юридичних і побутових відносин, що лежать в основі службового землеволодіння пізнішого часу, тобто XV-XVII ст.

Поставлене так це питання не було розв’язане. Востаннє його обмірковували [І. А.] Лінниченко, [M. C.] Грушевський і [О. Є.] Пресняков.

Лінниченко 12 для розв’язання цього питання використав матеріал, що стосується до Галицької землі. На його думку, в Галицькій землі на середину XIII ст. навіть виробився спеціальний термін для боярського землеволодіння з умовою служби, саме «держання», що відрізняється від другої форми володіння — вотчини. Грушевський 13, хоч і визнавав привабливим припущення про існування початків помісної системи в Київській Русі через одночасне виникнення і розвиток її на територіях Литовської, Польської й Московської держав, але гадає, кінець кінцем, що в цьому питанні не можна все-таки йти далі здогадів, бо наші джерела не дають скільки-будь певних вказівок на роздачу князями маєтків з умовою служби.

Пресняков 14 приєднався в цьому питанні до Грушевського: на його думку, наведені Лінниченком факти говорять скоріше не про роздачу землі з умовою служби, а про початкові форми «кормління».

В цій суперечці ми не можемо пристати ні до думки Грушевського — Преснякова, ні до думки Лінниченка. Насамперед треба вказати, що саме питання про початки помісної системи в давній Русі і Грушевський, і Пресняков формулювали недосить виразно, бо поняття «початки помісної системи» може мати різне значення. З наведених Грушевським і Пресняковим аргументів можна думати, що справа йде про існування в Київській Русі організованої і досить регламентованої системи роздачі служилим людям землі з умовою служби з цілим рядом привхідних економічних, адміністративних і побутових моментів, словом, про ту помісну систему, яка остаточно встановилась у Московській державі з XV — XVI ст. з усіма її специфічними особливостями.

Але коли в історичній літературі тільки з великими застереженнями і обмеженнями говорять про існування помісної системи в Московській Русі XIV і в першій половині XV ст., то тим більше не можна говорити про неї в Галицькій Русі в половині XIII ст. Московська помісна система має такі специфічні риси, так зв’язана з особливостями московського суспільно-економічного і соціально-політичного ладу, що шукати слідів її існування в давніші часи і в інших землях давньої Русі не можна. Тому Грушевський і Пресняков мають підстави, негативно розв’язуючи питання про початки помісної системи в Галицькій Русі в досліджувану епоху. Але вони не праві в тому, що, заперечуючи проти існування помісної системи, вони разом з тим заперечують у давній Русі форму землеволодіння, зв’язаного з службою, і взагалі знімають питання про зв’язок земельних відносин зі службою. Якраз наведені Лінниченком факти дуже цікаві, хоч зроблені ним на підставі їх висновки йдуть далі, ніж то можна було зробити.

Ми ставимо питання інакше. Ми поки що не цікавимось встановленням зв’язку між утвореними поземельними відносинами в Київській Русі і помісною системою Московської держави, але ставимо питання про існування в IX — XII ст. тих форм землеволодіння, що є такі характерні для раннього феодалізму, наприклад, західноєвропейських країн, зокрема питання про існування відносин, близьких або тотожних з бенефіціями і феодами-ленами. Адже так чи інакше, треба з’ясувати питання, яка була матеріальна база в тих служилих елементів, які вийшли з дружинного союзу і почали осідати на землю. Думати, що всі ці елементи одержували доходи з служб, не можна, бо число служб було обмежене. Так само не можна припускати, що все боярство одержувало за свою службу плату грішми чи натурою з сільських доходів князя: в умовах слабого розвитку грошових товарних відносин князь не міг збирати з населення таку велику казну, рівно як не міг одержувати зі своїх земельних володінь достатньої кількості хліба та інших продуктів. Так само не можна припускати, що боярство виконувало свою службу безплатно, порядком військової повинності. Словом, корінь питання про матеріальну базу боярської служби криється, безперечно, в особливих формах землеволодіння, які почали визначатись ще в IX ст.46*, але остаточно оформились в XI — XII ст.

В добу раннього західноєвропейського феодалізму ми спостерігаємо різні форми винагороди за службу, а саме: передача землі в оброчне держання (fief — roture), посади (fief — office), видача грошей (fief — argent) i передача землі (fief — terre) в довічне і спадкове володіння. За довічним володінням установилась назва бенефіції, а за спадковим — феоди. [М. П.] Павлов-Сільванський, якому належить заслуга у встановленні зв’язку між бенефіціями-феодами раннього західноєвропейського середньовіччя і поземельними відносинами давньої і Московської Русі, ототожнив бенефіції з маєтками, а феоди — з вотчинами («служба з маєтку», «служба з вотчини»).

Виникає питання: чи існували всі ці інститути раннього феодалізму в Київській Русі? Щодо питання про існування fief — roture, передачі землі в оброчне держання, то про ці передачі до нас не дійшло ніяких відомостей. Що ж до феодів-посад (fief — office), які в Московській державі дістали назву «кормлений», то вони в досліджуваний період існували безперечно. На даній стадії економічного і соціально-політичного розвитку Русі, звичайно, і не могло бути іншої системи урядових відносин.

Посада, чи вірніше доходи з неї, були справді платнею (beneficium). Їх роздавали князі найближчим і заслуженим дружинникам як подяку за службу. Літописи не раз відзначають, що як тільки князеві вдається в результаті боротьби добути той чи інший стол, то першим актом його є роздача міст своїм мужам. Але безперечно, що роздавали не тільки міста, а й волості 47*; уже до київської епохи належить виникнення самого терміна волостель.

До нас не дійшли безпосередні дані, на основі яких можна було б з’ясувати, які доходи одержували давньоруські «кормленщики» і яким чином було організоване одержання цих доходів. Зате в нас е ряд даних посередніх, а саме: в Руській Правді перераховуються доходи різних нижчих судових і адміністративних службових осіб — вирників, мечників тощо. Безперечно, що ці доходи становлять частину загальної системи доходів усіх службових осіб; мова може йти тільки про кількість і про порядок одержання цих доходів. Найяскравішим типом доходів є доходи, одержувані за Руською Правдою вирником: «вирникоу взяти 7 ведер солоду на неделю, то же овен, любо полоть, или две ногате, а в среду резаноу в три же сыры, в пятницоу такоже; а хлеба по колькоу могоуть ясти и пшена; а кур по двое на день; коне 4 поставити и соути им на рот колько могоуть зобати; а вирнику 60 (6) гривен и 10 резан и 12 веверици; а переде гривна, или ся пригоди в говение рьбами, то взяти за рыбы 7 резан».

Нам здається, що службові особи одержували доходи як грішми, так і натурою — хлібом, пшоном, м’ясом, рибою, фуражем для своїх коней. Безперечно також, що вони одержували частину князівських доходів від суду і торговельних мит.

Найяскравіше виявилась суть тотожності тодішньої системи службових відносин з системою fief — office — кормління в Галицькій землі. Літопис, наприклад, повідомляє, що під час хвороби кн. Володимира Васильковича кн. Мстислав Данилович почав роздавати міста й села своїм боярам. Це доводить, що посади, як особисту милість, дар, роздає кожний новий князь.

Літопис вкладає в уста князеві Данилу Романовичу гнівні слова, сказані бояринові Доброславу, винному в самочинних діях: «Черниговьских бояр не велех ти, Доброславе, приймати, но дати волости Галичым. А Коломыйскюю соль отлучити на мя». Коли кн. Данило звільнив Галицьку землю від угорців, він почав, як розповідає літопис, роздавати міста боярам і воєводам. Дуже характерне оповідання літопису про надання кн. Ярославом грецькому царевичеві, вигнаному зі своєї країни, «неколико городов на утешение». Отже всі ці приклади, які стосуються, правда, трохи пізнішого часу, дуже добре показують, що посада, вірніше доходи з посади, є платня, милість з боку князя. Як було вказано, Лінниченко висловив думку, що такі тимчасові володіння містами називались «держаннями», відмінно від спадкових володінь, які називались вотчинами. Але нам здається, що витриманого вживання цих термінів не було. Якраз літопис показує, що слово «держати» могло бути застосоване і до вотчин: «Си бо (два беззаконника) еста не достойна ни Вотьнина держати», — говорив кн. Данило Доброславові.

Що ж до роздавання сіл у довічне володіння, то в нас немає ніяких даних, які стосуються досліджуваного періоду. Про те, що князі взагалі роздавали села своїм боярам, літописи говорять, але не вказують, на яких умовах це робилось.

На нашу думку, навіть не може виникнути ніяких сумнівів, що князі роздавали села в довічне володіння своїм боярам і, в усякому разі, роздавали їх з умовою служби бояр або як винагороду за цю службу. Справа в тому, що між роздачею міст і сіл ніякої різниці з погляду тодішніх відносин не було, бо не було поділу на доходи публічні і доходи приватні. І міста, і волості, і села, і навіть взагалі всякі угіддя — все це могло давати доходи і бути об’єктами князівських дарів і боярських держань. Навіть більше: можна думати, що роздавання сіл у тимчасове чи довічне користування з умовою служби було справою звичайнішою й частішою, ніж роздавання міст і волостей. Міста і волості роздавались верхівці боярства, а села, очевидно, — основній масі князівських дружинників.

Але нам здається, що найтиповішою формою поземельних відносин при дружинних відносинах і васалітеті в пізніший час було спадкове землеволодіння, тобто феоди-вотчини. Руська Правда, як ми вже відзначали, вичерпно говорить,. що бояри і боярські дружинники, відмінно від смердів, могли лишати спадщину своїм дочкам. Текст статті не дає приводу тлумачити її обмежено, зокрема припускати, що стаття говорить тільки про домашнє майно померлого боярина, а не про землю. Але в Руській Правді немає жодної статті, яка регулювала б земельні держання, що мали тимчасовий характер.

На чому грунтується наша думка про перевагу спадкових службово-поземельних відносин, тобто, іншими словами, переважання «служби з вотчини» над «службою з маєтку», переважання феодів над бенефіціями на Русі X — XII ст.?

Тут насамперед треба вказати, що з вотчин служила маса бояр, утворених з великих землевласників, які не входили в склад дружини. Перетворюючись у князівських васалів, вони діставали деякі додаткові блага, зокрема визнання і регламентацію імунітету, додаткове надання служби, не говорячи про їх частку в воєнній здобичі.

Крім того, князі могли надавати землі своїм найближчим дружинникам і васалам просто в спадкове держання, тобто в вотчину, подібно до того, як це робили Меровінги у Франції.

Нарешті, безперечно, що у феодалів дуже рано почала виявлятись тенденція закріпляти за своїм потомством володіння, одержані ними на тимчасове держання, як то ми бачимо у Франції, Німеччині та інших країнах в епоху раннього середньовіччя. Цей процес перетворення тимчасових, зокрема довічних держань у спадкові вотчини, особливо інтенсивно проходив у Галицько-Волинській землі і, зокрема, в Новгороді.

Як би там не було, але в основному володіння землею боярами і князівськими слугами так чи інакше почало зв’язуватись зі службою, з васалітетом приблизно з XI — XII ст.

Ми говоримо «почало зв’язуватись» тому, що в нас, так само як і в Західній Європі, васалітет спочатку не був зв’язаний з володінням землею. Наш дружинник, перетворюючись у васала, міг спершу добути свої села різними шляхами, зокрема купуючи, заселюючи пусті землі своїми рабами, дістаючи спадщину, придане або насильницьки захоплюючи їх. Маркс особливо підкреслює відсутність зв’язку між давньоруським васалітетом і володінням землею в період утворення Київської держави 48*.

Але, повторюємо, в XI і особливо в XII і XIII ст. цей зв’язок установлюється скрізь, крім Новгорода. Про це вичерпно, на наш погляд, свідчать численні повідомлення літописів про те, що боярське землеволодіння загалом поділяє долю землеволодіння князівського при різних перипетіях міжусобної князівської боротьби. Як загальне правило, боярство, вірне своєму князеві, втрачає свої села, коли князь втрачає своє князівство. Так, під 1146 р. Іпатіївський літопис розповідає, що після вигнання кн. Ігоря з Києва «разграбиша Кияне c Изяславом домы дружины Игоревы и Всеволоже и села и скоты». Між іншим, літописець (Іпат., 1150 р.) вкладає в уста вигнаному з Києва кн. Ізяславу слова, сказані ним своїй дружині: «Вы есте по мне из Русскые земли вышли своих сел и своих жизний лишився». Можна було б навести чимало таких звісток, але нам здається, що досить і цих, щоб констатувати майже закономірну послідовність грабування боярських сіл і, очевидно, забирання їх після того, як князь виходив за межі князівства. Все це, звичайно, на перший погляд можпа пояснити тим, що майно князя і його оточення природно повинні були б бути звичайною здобиччю переможця. Але ближче й пильніше аналізуючи всі відомості, що дійшли до нас, неважко встановити, що боярські села грабували не тому, що вони були взагалі боярськими, а тому, що вони належали боярству і дружині даного князя: наприклад, літопис спеціально відзначає: «домы дружины Игоревы и Всеволоже и села и скоты». Все це переконливо доводить, що втрата боярських сіл при втраті князівства є наслідок того, що володіння цими селами зв’язане з особою князя, що боярські села входять у князеву земельну систему.

Отже є всі дані припускати, що всі основні форми службово-поземельних відносин раннього західноєвропейського середньовіччя — і феоди-лени, і бенефіції, і феоди існували в нас на Русі в XI — XII ст.

Але неправильно було б думати, що всі великі земельні володіння були зв’язані з службовими відносинами. Як у Західній Європі, так і в нас у досліджувану епоху було багато земельних володінь, які перебували в повній власності володільців. Таким володінням у Західній Європі була присвоєна назва алодів.

Процес дальшої феодалізації Русі, між іншим, виявлявся в поступовому охопленні відносинами на основі бенефіцій і феодів алодіальних земельних володінь.

Таким чином процес виникнення класу феодалів у XII — XIII ст., можна сказати, закінчився. Давня дружина розпалась на дві групи — бояр-васалів і дворян-міністеріалів. Виникла справжня феодальна драбина: великий князь, місцеві князі, бояри, боярські вільні слуги. Бояри остаточно стали великими землевласниками, що експлуатували різноманітні групи сільського населення на основі різних титулів. Природно, що бояри — верхівка класу феодалів почали намагатись оформити своє правове становище, забезпечивши за собою цілий ряд привілеїв.

Наші джерела дають дуже мало матеріалу, який дозволив би нам докладно вивчити процес правового оформлення боярства. Руська Правда говорить лише про деякі моменти розвитку цього процесу, лише про деякі норми боярського права.

Постараємось, проте, звести в єдине всі дані, що є в цьому питанні. Нам здається, що основним привілеєм боярства було закріплення за ним права володіти землею на особливому, як ми вказували, «сеньйоральному» праві, тобто праві користування імунітетом, що знову-таки давало боярам право суду й управління над феодально-залежним населенням. Ми свого часу вже говорили про особливі риси феодального і зокрема боярського землеволодіння. Вивченню імунітету в Київській Русі ми присвячуємо цілий розділ, а тому на цьому моменті правового становища бояр тут спинятись не будемо.

Другим досягненням бояр як класу феодалів є підсилення охорони їх життя, здоров’я і особи.

Уже за Правдою Ярославичів, життя вогнищанина, князівського тіуна і старого конюха оцінювалось у 80 гривень, вдвоє більше, ніж життя кожної вільної людини, і в 15 разів більше, ніж життя холопа і смерда. За Пространною Правдою, що більше відбила глибину й широту феодального процесу, подвійна вира була встановлена для княжого мужа, тобто вільного князівського слуги — васала.

Але привертає увагу, що в Пространній Правді нічого не говориться про виру за боярина, хоч говориться про боярського тіуна; звичайно, це можна пояснити тим, що поняття «князь мужь» є настільки широке, що охоплює й бояр, але все-таки в XII ст., коли оформилась Пространна Правда, боярство виступає як окрема група. Нерозуміння викликає також і те, що за вбивство боярського тіуна належить 40 гривень, тобто в два рази менше, ніж за боярина, коли вважати, що під княжими мужами слід розуміти й бояр.

Нам здається, що за вбивство боярина, який належав до верхівки феодального суспільства, насправді накладалась вища кара, мабуть, кара смертна. Адже в Руській Правді нічого не говориться про вбивство князів і членів князівської родини, про вбивство духівництва — єпископів і ігуменів; навряд чи князі застосовували до себе і до членів своєї родини виру, встановлену для їх мужів.

Підсилено охороняється честь боярина-феодала. Про це свідчить Устав кн. Ярослава. За крадіжку чи зґвалтування боярської дочки або жінки, якщо боярин належав до групи великих бояр, платили 5 гривень золота: коли ж він належав до групи бояр менших, то гривну золота; за зґвалтування ж дочки інших «добрих людей» — 5 гривень срібла чи навіть менше. Очевидно, що взагалі охорона особи і честі бояр забезпечувалась карами більшими, ніж кари за Пространною Правдою. Мабуть, кари ці не були зафіксовані законом, а встановлювались князем у кожному окремому ви-, падку. «Правосудне Митрополичье» цілком певно говорить про це: «Князю... за бесчестье главу сняти, а меншему князю, ли сельськомоу ли тысячником, ли околичником, ли боярину, ли слузе, ли игумену, ли попу, ли дьякону, по житию... бесчестье соудят».

Дальшим моментом, що визначав правове становище бояр і боярських васалів (дружини), були особливі привілеї в спадковому праві. В той час, як дочки смердів у спадщині батька участі не беруть, а одержують тільки частину її, а майно смердів, якщо після них не лишилося синів, переходить до князя, — дочки бояр і боярських дружинників одержують майно своїх батьків так само, як і сини. Ось ті норми, які зафіксовані в наших юридичних пам’ятках і які визначають правове становище феодалів. Ясно, що в житті й побуті склалось багато інших форм, які лишились нам невідомі. Бояри, безперечно, діставали силу привілеїв і різко виділялись з інших груп суспільства.

Наші джерела нічого не говорять також про спадковість норм боярського права. Але так само очевидно, що багато привілеїв були спадковими, отже що клас феодалів поступово почав перетворюватись у стан.