Реферат на тему

Переяславська рада

На початку визвольної війни Б. Хмельницький шукав союзників, ведучи активні дипломатичні зносини з Туреччиною, Кримом, Молдавією. Особливу надію покладав Б. Хмельницький на єдино вірну Московську державу. Коли наприкінці 1648 р. Гетьман урочисто в’їхав до Києва, він зустрівся з вищим православним духовенством. Учасники наради дійшли висновку, що необхідно звернутися до московського царя з проханням надати військову та дипломатичну допомогу. Гетьман просив московського патріарха Паїсія, який їхав через Київ до Москви, сприяти успіхові в переговорах з царем. З Пасієм відрядили до Москви полковника Силуяна Мужиловського.

Однак, незважаючи на велике бажання Московії взяти реванш над Польщею за втрати земель після Деулінського перемир’я (1654) і Поляновського миру (1632), вона не наважилась порушити мирний договір, хоя і контактів з Б. Хмельницьким царський уряд не поривав. Для вивчення ситуації на Україні з Москви було відряджено посольство Григорія Унковського.

Обмін посольствами тривав протягом усього періоду визвольної війни. Не йдучи на рішучий розрив із Польщею і не надаючи військової допомоги Б. Хмельницькому, царський уряд все ж відвів свого війська від кордонів з Україною і дозволив купцям продавати хліб в Україні в період неврожаю та почав дипломатичний тиск на польський уряд.

Коли стало зрозуміло, що ослаблена тривалою війною Польща не зможе успішно воювати з сильнішою державою, московський цар Олексій Михайлович погодився задовольнити прохання Б. Хмельницького про надання допомоги. 1 жовтня 1653 р. у Москві був скликаний земський собор із широким представництвом від різних соціальних станів. Учасники собору висловились за таке рішення: ”Гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорізьке з містами і землями прийняти”. До України спорядили велике посольство на чолі з тверським боярином В. Бутурнілим.

Стольники Р. Стрешнєв і дяк М. Бредихін, послані попереду посольства в Україну для підготовки міждержавних переговорів, повідомили Б. Хмельницького по рішення Земського собору й вияснили, яке місто обере отаман для офіційної зустрічі делегації. Гетьман обрав Переяслав, не розорене війною місто на лівому березі Дніпра, де була фортеця і запаси зброї, де полковником був його майбутній зять Павло Терея.

31 грудня 1653 р. посольство В. Бутурліна прибуло до Переяслава, де на нього вже чекала полкова старшина. Б. Хмельницький у цей час перебував у Чигирині на похоронах сина Тимоша, який загинув під час походу в Молдавію. Він приїхав до Переяслава ввечері 6 січня 1654 р. Тоді ж й прибула генеральна старшина.

Відбулися перші переговори між гетьманом і старшиною і посольством. Посли пропонували такий порядок: вранці 8 січня провести таємну раду Б. Хмельницького з козацькою генеральною старшиною та полковниками, потім оголосити царську грамоту, після чого зібрати старшинську раду і на завершення прийняти присягу в церкві від гетьмана і старшини. А вже затим їхати в українські міста й села для прийняття присяги іншими жителями.

Однак старшинська рада вирішила не порушувати козацьких звичаїв і зібрати генеральну раду. Посли на ній були відсутні. Б. Хмельницький виступив на раді з промовою, в якій змалював тяжке становище України, виснаженої шестирічною війною. Він вказав на можливих союзників, готових узяти покровительство над Україною і надати їй допомогу. Але перевагу віддали православному цареві. Всі учасники генеральної ради були одностайні: “Волим під царя московського православного”.

Гетьман і старшина відправились до “польського дому”, де відбувалася їх аудієнція з посольством В. Бутурліна. Посли вручили гетьману царську грамоту, в якій цар «велел принять под свою высокую руку гетьмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами и землями и будет вспомоществовать им против недругов ратным людьми». Потім глави делегацій обмінялися делегаціями.

Наступним кроком переяславської зустрічі мала бути присяга гетьмана й старшини в Успенській соборній церкві. Однак між сторонами виникла неузгодженість: хто кому має присягати? Б. Хмельницький із козаками готовий був присягати на вірність цареві, але ставив вимогу, щоб посли також присягнули від імені царя, що цар не порушить прав і вільностей, надасть їм грамоти та маєтності.

Однак В. Бутулін від присяги категорично відмовився, посилаючись на традиції московської держави, в якій присягали тільки піддані. Після кількох запевнянь В. Бутуліна, щ цар всіляко оборонятиме і захищатиме Хмельницького і його козаків, гетьман був змушений погодитися з такою односторонньою присягою. Він боявся зірвати переговори й потрапити під удар червоного наступу польських військ.

Присягали на Євангелії гетьман, генеральні старшини, присутні в Переяславі полковники, сотники, осавули й козаки різних полків – всього 284 особи. Іменний список їх зберігся. Від Запорізької Січі представників на раді не було. Не присягли один із сподвижників Б. Хмельницького Іван Сірко, а також уманський та брацлавський полковники Йосип Глух та Іван Богун.

Через кілька днів представники посольства й гетьманського уряду відправились у різні міста і села приймати присягу від козаків і міщан, селяни не повинні були присягати. Не скрізь були одностайними козаки, міщани та духовенство. Київське духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим і шляхта відмовилися присягати. Але присягнули Полтавський та Кропив’янські полки. Опір присязі чинили різні міста і містечка.

Та все ж гетьман і старшина домагалися від царя письмових договірних гарантій та зобов’язань відповідно правовим і політичним традиціям Речі Посполитої та інших європейських держав. Однак В. Бутурлін відмовився дати гарантійний лист за своїм підписом і порадив старшині вислати послів до Москви “бити чолом” про свої “прав і вольності”. Таким чином, у Переяславі жодних умов союзу не було визначено та жодних документів не підписано.

Для вирішення умов союзу двох рівноправних учасників договору – Московії та України – українське посольство на чолі з переяславським полковником Павлом Тетерею та генеральним суддею Самійлом Зарудним. Переговори тривали з 13 по 28 березня 1654 р. Посольство Б. Хмельницького подало проект договору, сформульованого в окремих статтях (пунктах, параграфах). Їх було 23. на проекті стояли підпис Б. Хмельницького і печатка Війська Запорозького. Внаслідок кількох офіційних зустрічей з представниками царського уряду царські посли подали нову редакцію проекту договору, який складався з 11 статей. Ці статті були затверджені царською грамотою, яка підтверджувала права і вольності Війська Запорозького, право козаків обирати гетьмана, визначила 60-тисячний козацький реєстрат та інше. Ще дві царські грамот передали в власність Б. Хмельницькому Чигиринське староство та маєтності козацькій старшині.

Погоджено в Москві статті – російсько-український договір – мають три назви: “Березневі статті”, “Московські статті”, “Статті Богдана Хмельницького”. В офіційних паперях другої половини XVII – середин XVIII ст. Найчастіше вживалася остання назва. Підписаний міжнародний договір водночас мав і конституційний характер, оскільки в ньому визначався державно-правовий устрій України – вона отримала статус автономії. Однак не всі питання були вирішені. Наприклад, українська церква не визнавала зверхності московського патріархата. Селянство взагалі не брало участі в Переяславській раді й не присягало, про нього не згадувалося в договірних документах.

Властиво кажучи, переяславський, чи як би було правильніше називати його, московський договір 1654 року був складений так неясно, обидві сторони явно вкладали в нього настільки ріжний зміст і кожна розуміла його настільки по своєму, що й досі історична наука не може прийти до скількинебудь одностайних поглядів, як кваліфікувати відносини, які цей договір мав утворити і які утворилися в дійсності. Наукова суперечка почалася насамперед про форму «договору». Річ в тому, що в ориґіналі договір, складений у березні 1654 року у Москві в 11 пунктах, не зберігся, і довший час за цей ориґінальний текст вважали статті в 14 пунктах, які при переговорах у 1659 році кн. Трубецького з Юрієм Хмельницьким були предложені Трубецьким Юрієві Хмельницькому, як «статті Богдана Хмельницького». Московський учений Ґ. Карпов, що перший звернув увагу на це питання, гадав, що статті в 11 пунктах (які збереглися в московському архіві в чернетці) були лиш одним із проєктів тексту статтей, а в закінченому вигляді самий текст договору 1654 р. в 14 статтях був збережений Богданом Хмельницьким у таємниці й опублікований аж по його смерті в 1659 р. («Переговоры о соединеніи Малороссіи съ Великой Россіей», 1871). До думки Карпова прихилилися П. Буцінський, В. Антонович і деякі інші історики (недавно В. Щербина). Але другий московський архівіст (який уважав переяславську унію за федеративний звязок, та не аналізував його характеру) П. Шафранов довів, що статті ніби то 1654 року, які показав кн. Трубецькой Юрієві Хмальницькому в 1659 році при переговорах у Переяславі, були фальсифікатом, сфабрикованим у московських канцеляріях. За справжні ж «статті Б. Хмельницького» можна вважати лиш оту редакцію в 11 пунктах, що дійшла до нас у чернетці («О статьяхъ Б. Хмельницкаго», 1889). Думку Шафранова поділяють В. Ейнгорн, Б. Нольде, І. Розенфельд, а в останні часи А. Яковлів, М. Грушевський і М. Петровський.

Та найбільшу розбіжність викликала оцінка самої суті договору 1654 року й його історично-юридична кваліфікація. Відомий російський історик державного права В. Сєрґєєвич уважав договір 1654 р за персональну унію, себто обєднання двох окремих держав у особі одного спільного монарха, на основі вибору, як це було з Польщею й Литвою в 1386 р., і що це обєднання мусіло існувати доти, покі існуватиме династія Олексія Михайловича («Лекціи й изслЪдованія по исторіи русскаго права»). До погляду Сєрґєєвича прилучився і другий російський історик державного права А. Філіппов («Учебникъ исторіи русскаго права»). Натомість проф. Н. Дьяконов убачав у договорі 1654 р. випадок т. зв. «реальної» унії, коли дві держави зливаються в одну, дістаючи спільні вищі установи («Очеркі общественнаго и государственнаго строя древней Руси»). Російські вчені: Н. Коркунов («Русское государственное право», т. І), Е Макотін («Очерки соціяльной исторіи Украины», т. І) й українські: М. Грушевський, М. Слабченко, почасти Р. Лащенко, вбачали в договорі 1654 р. ознаки васалітету, себто, що договір установив васальну залежність України від Москви. Проф. Б. Нольде («Очерки государственнаго права») вважав, що Україна прилучилася до Москви на основі автономії. І. Розенфельд (у своїй пращ «Присоединеніе Малороссіи къ Россіи») бачив акт неповної інкорпорації України Москвою. Проф. В. Мякотін у своїй новішій праці «Переяславскій договоръ 1654 г.» (1929) доводить, що на основі договору мала бути уставлена не унія й не васальна залежність України, але інкорпорація України Москвою, з деяким поширенням прав окремих суспільних станів. Одначе на практиці, в житті договір не виконувався: московський цар затримав за собою ніби найвищу владу над Україною, але на її території безпосередньо не здійснював цієї влади в сфері фінансів, адміністрації й суду, задовольняючися тим, що Україна постачала йому допомогове військо. З свого боку гетьман, лишаючися вождем свого війська, заразом лишався звязаним присягою цареві правителем України, який держав під своєю владою ціле її населення, збирав із нього доходи до свого місцевого скарбу й мав у своєму, розпорядженні підлеглі йому адміністраційні й судові орґани. Це була чисто васальна підлеглість. Подібного погляду додержується й російський дослідник Д. Одінєц у своїй праці «Pripojeni Ukrajiny k Moskovskemu statu» (1926). Він каже, що акти 1654 р. були складені без огляду на фактичний стан і зробилися нежиттьовими вже в часі їх затвердження. Проф. А. Яковлів уважає, що хоч московський цар іменував себе царем «Малыя Россіи», але це була лише буква без реального змісту, бо в дійсності Україна за життя Богдана Хмельницького була цілком незалежна від Московщини держава. Тому проф. Яковлів уважає, що взаємини України до Московщини можна назвати номінальною васальною залежністю; де юре її установив договір 1654 р., але de facto вона зовсім не існувала («Договір гетьмана Б. Хмельницького з Москвою р. 1654», 1927).

В. Липинський (у своїй моноґрафії «Україна на переломі», 1920) виступив із думкою, що умова 1654 р. була звичайним союзом України з Москвою, зверненим проти Польщі; це був мілітарний союз, подібний до тих, які Хмельницький заключав уже з Кримом або Туреччиною. Липинський підкреслює, що коли минула потреба для України в такому союзі з Москвою, то Хмельницький заключив подібний союз із Швецією, вигідніший для українських інтересів. Липинський указує на те, що треба емансипуватися від «переяславської лєґенди», яку створила стара історіоґрафія, й твердив, що «ідеольоґічну правнодержавну суть переяславської умови творила абсолютна й леґальна емансипація від Польської Річи Посполитої як у поняттях самих українців, так і в поняттях сусідніх володарів».

Оцінюючи переяславську умову з того погляду, що вона реально давала Україні, М. Драгоманів писав (у 1876 році), що, не вважаючи на свої недостачі — головно ті, що в її пунктах нічого не говорилося про інтереси селянської маси, переяславська умова мала в собі й «добрі зерна іменно такого устрою громадського, до якого тепер прямують скрізь освічені люди». Він підкреслював, що «як порівняти ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправієм, яке було в царстві московськім, то все таки не можна не сказати, що устрій козаччини був більше подібен до устрою теперішніх вільних держав європейських, т. зв. конституційних, ніж московське царство і теперішня російська імперія».

Та як би не кваліфікувати й не оцінювати форму відносин, які утворилися внаслідок переяславських і московських переговорів, не можна забувати одного: що обидві сторони, й Москва, й Україна, кожна по своєму розуміли суть цих відносин. Згодившися прийняти Україну «під високу царську руку», в Москві з перших же кроків старались обернути протекторат у інкорпорацію, використовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу в звертаннях гетьмана до московського уряду, щоб зреалізувати яко мога ширше свій вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала Москва різні прояви суспільного антаґонізму на Україні. Власне на цім антаґонізмі й була побудована вся дальша політика Москви щодо України. З другого боку, гетьман і старшина справді дивилися на протекцію московського царя, як лиш на певну, може навіть і тимчасову комбінацію, яка давала змогу нарешті покінчити тяжку боротьбу за унезалежнення від Польщі: не вдалося цього добитися за допомогою татар і турків, — так робиться спроба досягти цього за допомогою Москви. Для українського уряду уявилось найважливішим втягнути Москву яко мога швидше в війну з Польщею.