Реферат на тему
Проект реформування устрою Запорожжя генерал-майора Карла Штофельна (1765 р.)
Проблема підготовки російським урядом ліквідації Січі у червні 1775 р. й на сьогодні залишається недостатньо дослідженою складовою історії Запорожжя XVIII ст. Переважна більшість історичної літератури трактує цю подію як таку, що сталася мало не спонтанно: видалася слушна мить під час повернення російських військ з війни у межі імперії, і от — Січі не стало. Однак важко заперечувати той факт, що акція ця була спланованою заздалегідь, добре обміркованою та ретельно виваженою. На доказ такої точки зору свідчать джерела, що переховуються у центральних архівосховищах Російської Федерації.
У фонді № 13 — “Дела о Малороссии”, — Російського державного архіву давніх актів (м. Москва) (РДАДА) зберігається вельми цікава справа, матеріали якої підтверджують тяглість планів російського уряду щодо ліквідації (чи то реформування) Запорожжя впродовж останніх десятиліть його існування [5, арк. 1 – 34]. Йдеться про “Примечание какая убыль России таковых суровых и непослушъных людей иметь, как 3апорозцы; противо того, какая бы прибыль была, ежели их в порядок и в хорошое состояние привести”, як назвав цей твір його автор — генерал-майор (станом на 1765 р.) Карл фон Штофельн.
Перші спроби привернути увагу широких кіл наукової громадськості до цієї історичної пам’ятки було здійснено Ю. Князьковим. У опублікованій ними статті було вказано місцезнаходження “Примечаний”, розглянуто окремі аспекти плану реформування устрою Запорозьких Вольностей, здійснено спробу встановити авторство твору [15]. Втім і на сьогоднішні залишилася низка питань, що потребують як більш конкретної відповіді, так і ревізії, здавалося б уже усталених, тверджень. Водночас нагальним залишається питання “актуалізації” праці Штофельна. Оригінальність вміщеної у справі інформації безперечно заслуговує на те, щоб стати предметом спеціальної археографчіної публікації. Разом з тим, документи справи потребують найприскіпливішого аналізу.
Слід зазначити, що, впродовж всього часу свого існування як архівної одиниці зберігання, справа кілька разів змінювала “місце прописки”. Найпершим архівом, до складу якого входила ця справа, вірогідно, було зібрання особистого кабінету імператриці Катерини ІІ. За часів утворення при Олександрі І Архіву Міністерства юстиції, і аж до 1917 р., справа зберігалася серед його “розрядних” фондів. Під час розбору та впорядкування фондів Центрального “древлехранилища” у 1920-х рр. вона опинилася серед справ фонду № 172 —“Секретные мнения”, де й зберігалася до 1946 р. Того року цей фонд, у складі 21 одиниці зберігання, було передано до Архіву МЗС СРСР. Головним чином ці справи містили матеріали, що розкривали таємні зовнішньополітичні плани Російської імперії щодо різних країн та місцевостей. Втім, “Примечания” Штофельна було вилучено з цього загалу та передано на зберігання до фонду № 13 у РДАДА. На сьогодні про колишнє перебування у фонді № 172 нагадує лише опис фонду № 5 “Секретные мнения” Архіву зовнішньої політики Російської імперії Історико-Документального Департаменту МЗС Російської Федерації (АЗПРІ), в якому справу охарактеризовано як таку, що зберігається у РДАДА [3].
Що стосується стуктури самої справи, то за тематично-хронологічною ознакою вона була сформована з трьох різних за авторством та видовою належністю документів, об’єднаних під єдиним заголовком — “Примечания генерал-майора Штофельна о запорожцах”. Таким чином, маємо комплекс з таких складових:
а) арк. 1 – 1 зв., 2. — “Примечание о запоросцах”: документ екстрактного типу, в якому у 10 підпунктах викладено “зухвалі та противні” російському урядові вчинки Запорозького Війська впродовж 1762 – 1765 рр.;
б) арк. 3 – 3 зв., 4. — Донесення графа П. Рум’янцева імператриці Катерині ІІ від 28.02.1765 р. з повідомленням про необхідність арешту депутації від Запорозького Війська на чолі з новообраним кошовим П. Калнишевським, яка їде до столиці з метою добитися повернення запорозьких земель, зайнятих Новоросійською губернією;
в) арк. 5 – 34 (зі зворотами) — власне твір Штофельна — “Примечание...”.
Стосовно авторства кожного з трьох документів справи, то найменше проблем маємо із документом № 3 — “Примечанием” Штофельна. Він є однорідним за тематичною спрямованістю; відзначається автентичним авторським стилем з притаманними тільки йому фразеологічними зворотами, пунктуаційними та орфографічними особливостями мовлення; чітко визначеними графічними ознаками. Крім того, наприкінці документа маємо сигнатуру, яка переконливо свідчить на користь тотожності реального та задекларованого авторства [5, арк. 34 зв.].
Документ № 2 є нічим іншим, як одним із донесень П. Рум‘янцева імператриці Катерині ІІ, надісланих впродовж лютого-березня 1765 р., під час перебування його у Москві. На користь такої точки зору свідчать: автограф П. Рум’янцева [5, арк. 4]; графічна автентичність цього документа, у порівнянні з документами №№ 1 і 3 та тематичний зв’язок із попередніми та наступними донесеннями П. Рум’янцева до імператриці. Так, серед документів справи № 76 фонду № 13 РДАДА зберігається кілька таких донесень. В одному з них, датованому 10 березням 1765 р., йдеться про попередні відвідини П. Рум’янцева у Москві запорозькими кошовим, військовим суддею та писарем, під час їх подорожі до Санкт-Петербурга. Згадано й донесення від 28 лютого, яким П. Рум’янцев пропонував заарештувати членів депутації, а поряд — жалкування з приводу того, що імператриця не видала належного розпорядження [4, арк. 3 – 6].
Нарешті, документ № 1, як уже зазначено вище, є своєрідним екстрактом, в якому представлено всі епізоди боротьби Запорожжя проти загарбання військових земель впродовж 1762 – 1765 рр. Цей документ не можна розглядати як своєрідну преамбулу до “Примечания” Штофельна, оскільки у тексті останнього фігурує власний перелік претензій (5 пунктів) до Запорозького Війська [5, арк. 6 – 6 зв.]. Документ відрізняється від інших двох документів справи стилістикою, графікою. Встановити авторство документа не виявляється можливим через відсутність первинних ознак. Однак ми можемо припустити, що його було створено у Секретних експедиціях Сенату чи Військової Колегії. Він мав додатково аргументувати “справедливість” пропозицій П. Рум’янцева та Штофельна.
Відтак, можемо стверджувати, що у справі № 78 зведено за тематичною ознакою три документи, що свідчать про потенційну можливість ліквідації оригінального устрою Запорозьких Вольностей навесні 1765 р., шляхом арешту вищого старшинського складу та подальшої інтервенції.
Хитке становище імператриці Катерини ІІ впродовж перших років її царювання, що обтяжувалося такими факторами, як нелегітимність приходу до влади, наявністю претендентів на престол, великим ступенем залежності від найближчого оточення, яке сприяло поваленню Петра ІІІ, не дозволяло робити аж занадто різких та рішучих кроків щодо реформування та уніфікації устрою напівавтономних окраїн імперії. Та й, власне, на той час Катерина ІІ ще не виявляла схильності до силового вирішення подібних питань, перебуваючи під впливом ліберальних ілюзій щодо можливості розв’язання проблем шляхом скликання Уложених Зборів, створення оптимального законодавства тощо. Отже, грозові хмари того року пройшли повз Запорожжя. Однак в канцелярії Кабінету імператриці стало на одну справу більше. Мине небагато часу, і її буде знято з полиці, уважно розглянуто та запущено у дію. Можна стверджувати, що саме “Примечанию” Штофельна судилося стати тією основою, з якої пізніше російські урядовці, на чолі з імператрицею, будуть запозичувати ідеї при написанні “Манифесту” 1775 р., розробці комплексу заходів щодо ліквідації Січі та оригінального устрою Вольностей.
“Примечание” Штофельна є, певною мірою, віддзеркаленням особистості їх автора, квінтесенцією його політичних поглядів, життєвого досвіду та громадянської позиції. Відтак, конче потрібним є хоч би у загальних рисах зробити замальовку з портрету цієї особи.
Першим із представників дрібного німецького дворянського роду Штофельнів (von Schtöffeln), який опинився у Російській імперії, був Федір Штофельн (? – 1747). Ймовірніше за все, що час його виїзду припадає на роки царювання Петра І. Принаймні вже у 1730 р. ми бачимо його у чині полковника, на посаді генерал-провіантмейстера Українського корпусу. Довгі роки військова служба цього офіцера була пов’язана з українськими землями. Впродовж російсько-турецької війни 1735 – 1739 рр. генерал-майор Ф. Штофельн знаходився при Дніпровській армії, під командуванням фельдмаршала Б.-Х. Мініха. Після взяття Очакова російськими військами влітку 1737 р., Штофельна було призначено комендантом цієї фортеці, що мала стати запорукою російського панування у Північному Причорномор’ї. Ф. Штофельн блискуче справився з покладеним на нього завданням: під його керівництвом 5-тисячна залога фортеці у жовтні 1737 р. витримала облогу турецько-татарського війська, що значно переважало чисельно. Після цього Ф. Штофельн отримав підвищення по службі і вже у чині генерал-поручика командував військами Українського корпусу до 1741 р. Впродовж 1741 – 1743 рр. Штофельн перебував у Прибалтиці, де виконував обов’язки обер-коменданта Виборзької фортеці та командував корпусом російських військ у Фінляндії під час російсько-шведської війни 1741 – 1743 рр. З 1743 р. і аж до своєї смерті генерал-лейтенант Ф. Штофельн перебував на Україні, куди його повернули, та здійснював керівництво корпусом російських військ. За заслуги перед російським урядом Штофельна було нагороджено численними маєтками на території Полтавського козацького полку [11, 433 – 434].
Як бачимо, впродовж другої чверті XVIII ст. Ф. Штофельн пустив міцне коріння на українській землі. Не обійшлося й без паростків. Відносно дітей Федіра Штофельна з достатньою впевненістю можемо констатувати наявність у нього двох синів — Христофора (1720 – 1770) та Карла (? – між 1769 та 1774). Відносно різниці у віці між двома братами, можемо гіпотетично припустити, що Карл був молодшим із них, оскільки весь час крокував щаблями військової кар’єри за Христофором, з дистанцією у кілька рангів.
Взагалі ж то, старший з братів — Христофор, певною мірою, був більш успішним. Закінчивши у 1738 р. Кадетський корпус, він взяв участь у завершальному етапі російсько-турецької війни. Хоча родина Штофельнів й була тісно пов’язана з Україною, діяльність цього її представника весь час проходила поза її межами. У чині секунд-майора Х. Штофельн взяв участь у російсько-шведській війні 1741 – 1743 рр. Після її завершення довгий час служив у Ліфляндії. Початок Семилітньої війни він зустрів у чині бригадира. Брав участь у бойових діях на території Східної Прусії — керував облогою міст Лансберга, Кюстріна та Маргенверда [11, 433 – 434].
Після закінчення Семилітньої війни його було нагороджено чином генерал-поручика та орденом Св. Олександра Невського зі стрічкою [1, арк. 1 – 1 зв.]. Впродовж 1764 – 1765 рр. Х. Штофельн, перебував у Польщі на чолі корпусу російських військ, який своєю присутністю мав забезпечити обрання Станіслава Понятовського королем Речі Посполитої.
Але найбільш він відзначився під час російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр. Фактично, Х. Штофельн був правою рукою фельдмаршала П. Рум’янцева у кампанію 1769 – 1770 рр., яка відбувалася на теренах Валахії та Молдавії. Він особисто командував корпусом військ, які взяли міста Фальче, Ісакча, Галац та Бухарест. Цю блискучу військову кар’єру було раптово обірвано восени 1770 р. Х. Штофельн помер від чуми, епідемія якої лютувала в той час [13, 314 – 315].
Молодший брат — Карл, не може похвалитися таким солідним послужним списком. Його військова кар’єра була менш драматичною, більш буденною. Як і його старший брат, Карл здобув пристойну освіту, скоріш за все у тому ж Кадетському корпусі. Це видно хоч би з його обізнаності з творами Аристотеля та Платона, окремі постулати з яких він використовує при написанні “Примечания” [5, арк. 12 зв. – 13]; обізнаності із творістю Юлія-Чезаре Скалігера[1][*], твори якого він цитує в оригіналі та перекладає російською [5, арк. 32]; здатності написати сонет з більш-менш пристойною римою [5, арк. 32 зв.]. Переважну більшість свого життя він прослужив на Україні: спочатку під командуванням батька у регулярних військах Українського корпусу, а згодом — у ландміліцьких полках Української лінії. У 1760 р. його згадано як полковника Козелецького поселеного ландміліцького полку [8, арк. 922]. У 1763 – 1764 рр., як інженер-полковника К. Штофельна було відряджено до Запорозької Січі для керівництва спорудженням валів, ровів та бастіонів Січі [5, арк. 12 зв.]. Саме тоді відбулося його безпосереднє знайомство з устроєм Січі, способом життя козаків, остаточно сформувалося різко негативне ставлення до запорожців. Приблизно наприкінці 1764 р. Карл Штофельн дістав чергове підвищення та отримав звання генерал-майора.
У цей же час він став землевласником Новоросійської губернії. Згідно з “Планом” 1764 р. про заселення цієї губернії він отримав значні землі у Катерининській провінції. У 1765 р. ним засновано слободу Штофельнівка. За короткий час йому вдалося заселити її більш ніж 100 дворами підданців, переважно українців. Про масштаби ведення господарства у маєтку К.Штофельна свідчить той факт, що під час татарського нападу взимку 1769 р. ординцями було відігнано з його села велику кількість поміщицької худоби: табун у 1037 коней, 808 голів великої рогатої худоби, 15-тисячну отару овець [7, арк. 287, 347 зв.].
Окрім дій, спрямованих на здобуття матеріального добробуту, Карл Штофельн продовжує військову службу на Півдні. Станом на 1768 р. він отримує звання генерал-поручика та стає командиром Української укріпленої лінії. Однак йому не судилося пробути довго на цій посаді: під час кампанії 1769 р. (восени) його розбив параліч. К. Штофельна було абшитовано. Решту свого життя він доживав у Козелецькій фортеці Української лінії, де мав оселю ще з часів полковництва в одноіменному ландміліцькому полку [14, 458 – 459]. Незабаром він пішов з життя. У 1774 р. його жінка Килина скрізь фігурує як удова генерал-поручика К. Штофельна [7, арк. 287].
Зауважимо, що життєвий шлях Карла Штофельна є недостатньо вивченим та потребує подальших досліджень. Лише ретельна робота із фондами Російського державного військово-історичного архіву (м. Москва) може внести додаткову ясність у головні віхи його біографії. А поки що постать Карла Штофельна продовжує знаходитись “у тіні” його брата Христофора і часто, навіть у грунтовних академічних виданнях, можна зустріти казуси на кшалт такого — скрізь, де йдеться про сина генерал-майора Ф. Штофельна без конкретної вказівки на ім’я, зазначається, що то був саме Христофор, хоча велика кількість додаткових прикмет вказують на Карла [9, 171, 621].
Так само й авторство “Примечания” приписувалося Христофорові. Це потребує певних пояснень.
На користь того, що проект ліквідації Запорозької Січі та реорганізації устрою Вольностей укладено Карлом, свідчіть, по-перше, сигнатура у кінці документу [5, арк. 34 зв.].
По-друге, ті місця у “Примечании”, де К. Штофельн розповідає про такі епізоди своєї служби на початку 1760-х, які пов’язані з Південною Україною [5, арк. 12 зв.]. Х. Штофельн, як ми знаємо всі ці роки перебував у Прусії, та у Польщі.
По-третє, Христофор фізично не міг бути автором досліджуваного твору, оскільки місцем написання зазначено Санкт-Петербург [5, арк. 34 зв.]. Сам же він у цей час знаходився у Польщі, про що красномовно свідчить низка його донесень та реляцій, у тому числі й таких, які датовано березнем 1765 р. [2].
Вважаємо, що наведених аргументів цілком достатньо, для того щоб визначитися, кому ж саме з братів Штофельнів слід приписувати авторство “Примечаний”.
Слід також зупинитися на структурі та композиції, ідейній спрямованості та літературних особливостей твору Карла Штофельна.
Укладаючи проект ліквідації Січі та реорганізації устрою Вольностей, К. Штофельн керувався, насамперед, суто прагматичними мотивами. Його кінцева мета — створення на запорозьких землях Дніпровської губернії за зразком Новоросійської, губернатором якої він вбачав себе. Саме бажання підвищити свій соціальний статус спонукало Штофельна взятися за перо і зайнятися розробкою плану реформ. Цього не прикриєш бравурними та пихатими рядками сонету із завіреннями у власному безсрібництві та клопотанням про громадські інтереси.
Втім, не можна відкидати й того факту, що намагання сприяти руйнації демократичного устрою Запорожжя є виявом громадянської позиції Штофельна. Він виступає як вірнопідданий Її Імператорської Величності та речник південноукраїнської гілки російського дворянства, що прагне забезпечити спокоєм свої латифундії, що виникли на загарбаних землях, взяти участь у подальших земельних роздачах.
Крім цього, йому й самому страшенно не подобається Запорожжя. Головний його гріх, на думку Штофельна, — абсолютна “шкідливість” та “некорисність” запорожців для імперії. К. Штофельн показує Катерині ІІ, що Запорозька Січ, як політична організація, безмежно далека від самодержавної системи Російської імперії — “якобы они вовсе нам неподвластны” [5, арк. 16]; “тогда слушаются и повинуются, когда им что уподобается” [5, арк. 5 зв.]; “не во всем обузданный народ” [5, арк. 11 зв.].
Своїми безпосередніми діями, за переконанням К. Штофельна, запорожці завдають економічних збитків державі, підривають її зовнішньополітичний імідж, провокують конфлікти з найближчими сусідами. Дипломатичний збиток від запорожців, на його думку, полягає також і в тім, що “они воруют везде, грабят татар и поляков, от чего непрестанно комиссия за комиссией” [5, арк. 6]. Економічний збиток вбачається в порушеннях карантинів на запорозьких землях під час епідемій чуми і холери, тому, нібито “и вся Россия в опасности”. Зазначено, що “серебро не велено вывозить, а они татар российским серебром наделяют”, а коли з України “порожние возы через запорожские места в Крым за солью идут, они их грабят, скот от них отганяют и под разным видом удерживают, а еще для того, чтобы малороссияне у них проживались” [5, арк. 6].
Не подобається йому і те, що козаки “противу своего данного обещания своего кошевого переменяли”. К. Штофельн взагалі не сприймав виборну верхівку козацтва, відзначаючи її великий вплив на “чернь” [5, арк. 13 зв.]. Для керівників Січі, у тому числі і для П. Калнишевського, у “Примечании” передбачено заслання “вглубь России” з видачею на харчування 18 карбованців на рік. Виключення зроблено лише для колишнього кошового Григорія Лантуха — “он честный человек, только при том весьма слабый правитель” [5, арк. 14].
Обурює К. Штофельна і справедлива боротьба запорозького козацтва проти наступу на їхні землі, територіальні суперечки навколо державних поселень біля Самарської фортеці, у Новій Сербії, поблизу Ненаситецького ретраншементу і т.д. За оскаженілими нападками на Запорожжя, яке нібито стає на заваді загальнодержавних інтересів, прозоро визирає зажерлива пика поміщика Катерининської провінції, з його страхом втратити землі, підданців, реманент, худобу...
К. Штофельн цілковито замовчує військове значення запорозького козацтва у справі нейтралізації турецько-татарської агресії. Однак всілякі його вади ним вималювано надзвичайно ретельно та деталізовано. Не обійшов він боком такої соціальної хвороби Запорожжя, як пияцтво — “наиглавнейшая пагуба большой части жильцов”. Достатньо правдиво зображено К. Штофельном і механізм організації гайдамацького промислу на Запорожжі, аморальні вчинки верхівки січової старшини по відношенню до рядового козацтва [5, арк. 12 зв. – 13].
К. Штофельн, як це видно з тексту “Примечания”, достатньо тонко відчував тогочасні придворні кон’юнктури та орієнтувався у політичних реаліях перших років правління Катерини ІІ. З метою зробити свій твір якомога привабливішим для сприйняття освіченої монархині він широко використовував спадщину великих мислителів античності, часто-густо притрушуючи свою мову латиною і цитатами з Скалігера. Такі місця твору, як поетичні потуги Штофельна, реалізовані у вигляді сонету, повинні були стверджувати вірнопідданські почуття автора: “Подай мне помощи сие все утвердить, Славу Екатерины везде распространить...” [5, арк. 32].
Водночас не можна не відзначити організаційного та полководського таланту цієї людини, чіткої та виваженої стратегії військової операції з ліквідації Запорозької Січі, розписаної ним мало не погодинно. На сьогодні важко сказати чому саме — прямому запозиченню чи загальній логіці та способу мислення російських урядовців має завдячувати присутність окремих положень “Примечания” К. Штофельна у Маніфесті Катерини ІІ про ліквідацію Запорозької Січі від 3 серпня 1775 р. [6, арк. 1 – 11] та у першочергових розпорядженнях Г. Потьомкіна щодо подальшого устрою Вольностей [10, 36 – 37]. Одне можемо стверджувати напевно — план К. Штофельна поклали “під сукно” лише тому, що у 1765 р. його було ще зарано реалізовувати. Проживи К. Штофельн трохи довше, і хто знає, може поруч з прізвищами Текелі та Потьомкіна, що уособлюють в історичній пам’яті трагедію ліквідації Січі, з’явилося б ще одне.
Підсумовуючи все сказане вище, відзначимо, що “Примечания” К. Штофельна є оригінальним, змістовним твором, що може слугувати багатим джерелом інформації з історії Південної України XVIII ст. взагалі та запорозького козацтва зокрема. Тому вважаємо за доцільне здійснення публікацію всього комплексу документів справи.
Публікацію здійснено популярним способом, із збереженням граматичних та орфографічних особливостей документа. Твердий знак наприкінці слів опущено. Літери “і” та “±” передані, відповідно “и” та “е”.
література
1. Архив внешней политики Российской империи Историко-Документального Департамента МИД Российской Федерации (АВПРИ), ф. 79, оп. 79/6, д. 1784. — Письмо генерала Штофельна канцлеру гр. М. Воронцову с благодарностью за награждение орденом. 25.02.1762.
2. АВПРИ, ф. 79, оп. 79/6, д. 1800. — Реляции генерала Штофельна Екатерине II о выступлении и продвижении его корпуса в Польше, о возвращении в Россию. 21.06.1764 — 15.03.1765.
3. АВПРИ, ф. 5, оп. 5/1. — Опись фонда “Секретные мнения. 1725, 1762 — 1800 гг.”.
4. Российский государственный архив древних актов (РГАДА), ф. 13, оп. 1, д. 76. — Донесения императрице Екатерине II от графа П. Румянцева о делах по управлению им Малороссией и Запорожским Войском. 1765.
5. РГАДА, ф. 13, оп. 1, д. 78. — Примечания генерал-майора Штофельна о запорожцах. 1765.
6. РГАДА, ф. 13, оп. 1, д. 92. — Об уничтожении Сечи Запорожской. 1775.
7. РГАДА, ф. 16, оп. 1, д. 797, ч. 4. — Бумаги князя Г.А. Потемкина по Новороссийской губернии за 1764 и последующие годы..
8. РГАДА, ф. 248, оп. 113, д. 1591. — О Новой Сербии и гайдамаках. 1758 – 1760.
9. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734 – 1775. — Т. 2. — К., 2000.
10. Бумаги князя Григория Александровича Потемкина-Таврического. Акад. Н.Ф. Дубровина. Сборник военно-исторических материалов. Выпуск VI. — СПб.: Военная типография (в здании Главного Штаба), 1893. — Часть I.
11. Штофельн фон, Федор // Русский биоргафический словарь. — СПб.: Типогр. Гл. Управл. Уделов, 1911. — С. 434 – 435.
12. Штофельн фон, Христофор // Русский биоргафический словарь. — СПб.: Типогр. Гл. Управл. Уделов, 1911. — С. 433 – 434.
________________________________
[1][*] Скалігер, Юлій-Чезаре (1484-1558), італійський гуманіст. Автор збірки епіграм про великих діячив антагоністів “Heroes” (1539).
жжя, 1995. 11. РДАКК. – Ф.252. – Оп.2. – Спр.617.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України