Історичні статті

Зарубинецька культура

Зміст

Вступ

Розділ 1 Історія дослідження

1.1 Вивчення зарубинецької культури

1.2 Основні пам'ятки

Розділ 2 Характерні риси культури

2.1 Поселення

2.2 Обряд поховання

2.3 Інвентар

2.4 Хронологія

2.5 Локальні варіанти культури

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

На початку нашої ери із спільної для багатьох етнічних утворень індоєвропейської етномовної сім'ї виокремилася слов'янська гілка. Вона також була барвистою з етнокультурного погляду, про що свідчить передусім розмаїття археологічних культур, їх можна нарахувати принаймні десять: тшинецька, зарубинецька, пізньозарубинецька, зубрицька, черняхівська, київська, празька, пеньківська, Луки-Райківецької, волинцівська. Всі вони мають етнічну специфіку, зокрема слов'яно-українську.

Перш ніж окреслити етнічність кожної з них, як і систему формування етнічної праоснови українців, визначимо методологічну підставу взаємозв'язку між археологічною культурою та етносом. Це особливо нагальне з огляду на те, що деякі дослідники не вбачають етнічності в археологічних культурах, принаймні тих, котрі існували за дуже віддалених часів. Мабуть, рацію мають ті з науковців, хто пов'язує етнічність з «ядром» культури, а не з археологічною культурою взагалі. За ядро археологічної культури визнається усталена система незмінних від початку і до кінця існування культури прикмет, що становлять її стрижень.

Загалом археологічна культура — це група пам'яток, виявлених на суцільній території (хай навіть і з мінливими кордонами) та наділених об'єктивною схожістю матеріальних і нематеріальних ознак. Вона є складною внутрішньозв'язаною системою, що одноманітно змінюється в часі та просторі й істотно відрізняється від таких самих систем в інших культурах.

Будь-яка археологічна культура має дві групи рис: універсальні, притаманні всьому людству або певному господарсько-культурному типу, навіть історично-культурній області, і специфічні, властиві ядру культури. Власне, ядро археологічної культури і зберігає етнічні ознаки — тривкі, притаманні лише одній культурі і не схожі на всі інші.

Маючи етнічні риси, прадавні археологічні культури не дають проте підстав відносити їх до певного етносу; вони ще не досить виразні й здатні лише окреслити ядро. На власне етнічну належність вказують порівняно недавні історичні шари, на думку Бориса Рибакова, десь від XV ст. до н. е. Саме на цей період припадає перше суттєве відгалуження від індоєвропейського етнічного стовбура — виокремлення слов'ян. Воно пов'язано з двома археологічними культурами: комарівською і тшинецькою (XV—XII ст. до н. е.).

Наступні періоди чіткіше прив'язують археологічні культури до етносів, як і рельєфніше відтіняють особливості їх творення, зокрема формування культурної основи. Скажімо, слов'янський етнос формувався у кілька етапів і на кількох культурних основах. Один з них — лужицько-скіфський — охоплює чотири археологічні культури (лужицьку, чорноліську, білогрудівську та скіфську) і часовий проміжок від XI до ІІІ ст. до н. е.; другий, пов'язаний із виокремленням зі слов'янського масиву східного слов'янства, припадає на час існування зарубинецької та пшеворської культур (II ст. до н. е. — II ст. н. е.); третій — на період існування пшеворської та черняхівської культур (III—IV ст.); нарешті, четвертий, вузловий період творення українського етносу, охоплює кілька археологічних культур, що зароджувалися на слов'янському грунті: київську, празьку, пеньківську та колочинську. Він припадає на V—VII ст. н. е.

Такою є схематична основа етногенетичних процесів в Україні. Але щодо її етнічності, то вона набагато складніша й колоритніша, бо замішувалася не лише на розмаїтті археологічних культур слов'янської основи, а й на іншоетнічних субстратах. Аби уявити барвисту етнокультурну картину населення України кінця І тис. до н. е.— першої половини І тис. н. е., дамо докладнішу характеристику археологічних культур з огляду на їхню етнічну основу та етнографічну визначеність.

Розділ 1. Історія дослідження.

1.1 Вивчення зарубинецької культури Археологічна культура стародавнього населення, яке жило на ру­бежі нової ери в Середньому і Верхньому Подніпров'ї та Поліссі, відома під назвою зарубинецької. Це населення залишило невеликі городища і селища, грунтові могильники, так звані поля поховань.

: Зарубинецьку культуру відкрив у 1899 р. В. В. Хвойка який виявив могильник з тілоспаленням поблизу с. Зару­бинці Переяслав-Хмельницького району Київської області (Хвойка, 1901). Від цього могильника дістали пізніше свою назву подібні пам ятки зазначеної вище території. Крім Зарубинецького могильника, В. В. Хвой­ка виявив ще кілька подібних могильників у Придніпров'ї: м. Ржищеві, селах Віта, Питальники, Пухівка, Погреби, Бортничі, Вишеньки, Киилів.

Важливе значення для вивчення зарубинецької культури мали роз­копки великого могильника, розташованого на околиці Києва, у с. Корчу­ватому, проведені в 1940—1941 рр. (Самойловский, 1959).

У післявоєнні роки вивченню пам'яток зарубинецької культури знач­ну увагу приділяли археологи України, Росії, Білорусії. У Середньому Придніпров'ї досліджувалися поселення в Києві, поблизу сіл Пирогів, Великі Дмитровичі, Зарубинці, в околицях м. Канева, побли­зу сіл Сахнівка, Межиріч, Лютіж та інших, могильники неподалік від сіл Суботів, Пирогів, Хотянівка (розкопки Є. В. Махно, В. И. Довженка, Н. В."Лінки, Є. В." Максимова, В. І. Бідзілі, Г. М. Шовкопляс, А. І. Куби-шева та ін.).

Загальне уявлення про заселення Середнього Придніпров'я заруби-нецькими племенами дають матеріали до археологічної карти, складеної в 1959 р. Тут позначено понад 60 пам'яток зарубинецької культури (Мах­но, Самойловский, 1959).[ 1:11] .

На території Верхнього Придніпров'я, між гирлами Березини та Сожу, на початку 50-х років були виявлені численні зарубинецькі па­м'ятки. На поселенні і могильнику поблизу с. Чаплин були проведені великі розкопки, які дали багато цікавих матеріалів (Третьяков, 1959; Кухаренко, 1959; Поболь, 1971, 1973).

Тоді ж розпочалися дослідження зарубинецьких поселень і могиль­ників на берегах Прип'яті (Ю. В. Кухаренко, К. В. Каспарова), під час яких було виявлено близько 40 пам'яток. Розкопками було повністю до­сліджено могильники Велемічі І та II, значні роботи проведено на мо­гильниках Вороніне, Черськ, Отвержичі, Ремель. Провадилися роботи і на поселеннях цього району (Кухаренко, 1961).

Нещодавно зарубинецькі пам'ятки в басейні Південного Бугу, а та­кож Дністра розкопувались П. І. Хавлюком, В. Д. Бараном, В. М. Циги-ликом та ін. [ 2: 243] .Виявлені тут матеріали (поселення Мар'янівка, могильник Рахни, поселення Ремезівці) належать до пізніх проявів зарубинецької культури.

Висвітленню зарубинецької культури присвячена значна наукова література. Проте серед дослідників немає ще єдиної думки про час по­яви та зникнення цієї культури, її етнічну приналежність, зв'язки з попе­редніми і наступними культурами східнослов'янської території.

Перший дослідник зарубинецьких пам'яток В. В. Хвойка вважав їхслов'янськими, місцевими за своїм походженням. На його думку, вони являли собою проміжну ланку між пам'ятками ранішої скіфської доби і пізнішої черняхівської культури (Хвойка, 1913).

До думки В. В. Хвойки про слов'янську приналежність зарубинець­кої культури та про її автохтонне походження приєдналися А. О. Спіцин, ' М. Ф. Біляшевський та ін. Проти неї виступили західноєвропейські до­слідники. Німецькі археологи П. Рейнеке і К. Такенберг оголосили зару-бинецькі пам'ятки приналежними германським племенам, що з'явилися на Подніпров'ї внаслідок переселення. Французький вчений Ж- Дешелет вважав Зарубинці кельтською пам'яткою. Ці припущення лишились не доведеними.

Більшість вчених поділяє точку зору В. В. Хвойки про належність зарубинецької культури місцевим давньослов'янським пле­менам, проте серед них немає єдиного погляду щодо генетичної основи зарубинецької культури. Основу зарубинецької культури вбачають у під-гірцівсько-милоградських пам'ятках, поширених у прип'ятському Поліссі та нижній течії Сожу і Десни (Даниленко, 1953; Поболь, 1960), у пам'ят­ках пізньоскіфського часу північної смуги правобережного Лісостепу (Тереножкін, 1961; 1961 а). Вважають, що зарубинецька культура має не одне, а три джерела: місцеву культуру скіфського часу лісостепової пра­вобережної смуги' України та елементи прип'ятсько-поліської і латенської культур (Махно, 1955). П. М. Третьяков припускає, що в утворенні зару­бинецької культури чималу роль, крім місцевої основи, відіграли куль­турно-етнічні елементи західного походження, які сягають аж до доби пізньої бронзи (Третьяков, 1958; 1964; 1966). Проте і тепер існує точка зору про прийшлий характер зарубинецької культури. її дотримувався польський вчений И. Костшевський (Козігге-дазкі, 1939—1948), а також деякі дослідники, які твердять, що зарубинецька культура міс­цевих коренів на Придніпров'ї не має, а з'явилася внаслідок міграції венедських (Кухаренко, 1960; Мачинський, 1966 та. ін.) або балтських (Сєдов, 1967) племен, які спочатку осіли в західних районах прип'ят-ського Полісся та Волині, а потім переселилися в Придніпров'я.

Територія поширення. Пам'ятки раннього, а також пізнього етапів зарубинецької культури поширені на території Середнього та Верхнього Придніпров'я (Кухаренко, 1964)[2: 245] .. Північною межею зарубинецької куль­тури є притоки Дніпра — Прип'ять, Сож, Десна; південною — Рось,Тясмин.[8] .

"Зарубинецькі матеріали засвідчені також на середній та верхній те­чії Південного Бугу, на Нижньому Подніпров'ї в комплексах пізньоскіф-ських городищ, що свідчать про проникнення цієї культури на південь.

1.2 Основні пам'ятки На. території. Середнього Придніпров'я відомо більше 90 поселень і понад 20 могильників зарубинецької культури. Кожного року дослід­ники відкривають нові пам'ятки, отже загальна кількість їх більша за­фіксованої археологами. Наводимо опис пам'яток, на яких провадилися значні археологічні дослідження. Результати їх важливі для розуміння зарубинецької культури.

Городище Пилипенкова Гора в м. Каневі розташоване на високій кручі корінного правого берега Дніпра. Досліджувалось у 1948 р. В. А. Бо-гусевичем та у 1966—1971 рр. Є. В. Максимовим (Богусевич, Линка, 1959; Максимов, 1971). Укріплення являли собою систему валів та ровів, • а також ескарпів, які оточували заселену вершину горба. Розкопками виявлено залишки 40 жител площею 12—20 я2 кожне та понад 100 пов'я­заних з житлами господарських ям-погребів, глибиною, в середньому, 1 м. Розташовані вони на відстані до 5 ж одне від одного групами по 8—12 жител, що утворюють кола. Житла мали горизонтальну утрамбо­вану долівку, опущену на глибину 0,2—0,5 м від рівня материкового грунту, отже за конструкцією вони були не наземними, а заглибленими, що робило їх більш капітальними при наявності легких вертикальних глиняно-каркасних стін. У центральній частині кожного житла розміщу­валося вогнище простої будови. Це була глиняна вимазка — черінь на земляній долівці, обложена каменями, з невеликою привогнищевою ямою. Біля жител існували вогнища з кам'яними черінями, призначені для теплої пори року. Як показали розкопки та магнітометрична роз­відка, вся обмежена укріпленнями площа (понад 15 000 м2) була забу­дована і тут могли розміститися до 150 жител, значна частина яких існу­вала одночасно. Отже на городищі проживало кілька сот осіб, це був один з найбільших центрів зарубинецької осілості на Середньому При­дніпров'ї. На околиці городища знайдено залишки горнів та скупчення шлаків, що свідчать про обробку тут заліза. У житлах та ямах-погребах трапилось понад 20 000 уламків кераміки. Кераміка з Пилипенкової Гори поділяється на кілька груп: посуд з лощеною поверхнею (до 20% усіх знахідок) — миски, кухлі з невеликою кільцевою ручкою, горщики; про­стий кухонний посуд з рівною шершавою поверхнею (40%) —горщики, плоскі диски-сковорідкм, конічні кришки з пустотілою ручкою, корчаги. Трапляються також корчаги з горбкуватою («хропуватою») поверхнею. На поселенні знайдено багато (до 10%) уламків привозних античних ам­фор, які датуються -ПІ—І ст. до н. є.— І ст. н. є., та фрагменти давньо­грецького столового посуду цього ж часу.[1: 12] .

Важливими знахідками є уламки кам'яних зернотерок, залізний рибальський гарпун, .глиняні грузила для ткацького верстата, глиняні прясла, залізні ножі, шила та серпи, кілька десятків глиняних бронзопла-вильних тиглів, бронзові застібки-фібули середньолатенської конструкції II—І ст. до н. є., невеликі бронзові круглі дзеркала, браслети, каблучки, голки, намистини, бронзова понтійська монета рубежу II і І ст. до н. є., кістки домашніх та диких тварин, риб'яча луска. Поселення існувало з кінця ПІ ст. до н. є. по І ст. н. є

Поселення в с. Великі Дмитровичі, розташоване в урочищах Кула-ківщина_і Кутполе, досліджувалось у 1950 р. (Махно, 1959).

Уздовж краю високого" корінного берега Дніпра-виявлено залишки семи жител. Шість з них були розміщені двома рядами, на відстані 20— 25 м один від одного. Житла площею 10—18 м2 мали вигляд прямокут­них споруд з дерев'яними, обмазаними глиною стінками. Долівка жител добре утрамбована, вогнища — глинобитні. Поблизу жител виявлено сім господарських ям грушовидної або циліндричної форми, глибиною від 0,5 до 1,3 м. На поселенні знайдено уламки шершавої (83%) та лощеної(17%) кераміки. Шершавий посуд з домішкою товченого кварцу або шамоту представлений горщиками та широкими кришками з порожньою ручкою. Лощений посуд — миски, горшки, кухлі з невеликими ручками. Уламки античних амфор датуються останніми століттями до нашої ери.. Крім кераміки, на поселенні- виявили бронзову фібулу середньолатен-ської конструкції, глиняні прясла, точильні камені, уламки зернотерки, залізні шлаки, кістки тварин.

Поселення в с. Сахнівка розташоване на схилі гори Дівиці — високої кручі корінного лівого берега р. Росі. Досліджувалось у 1949 р. (Довже-нок, Линка, 1959). У культурному шарі поселення, а також на місцях на­земних жител з вогнищами знайдено уламки кераміки, кістки домашніх і диких тварин, залізні ножі, прясла, зернотерки, глиняні грузила, для ткання. Кераміка поселення складається з досконало зроблених лощених мисок і горщиків, кухонних горщиків з шершавою поверхнею, кришок •з порожньою ручкою, уламків пізньоелліністичних амфор. [8] .

Поселення в Києві на Оболоні знаходиться в урочищі Луг, на трохи підвищеному правому березі літописної притоки Дніпра — р. Почайни, яка протікала в низинній північно-східній околиці Києва. Поселення до­сліджувалося в 1965—1973 рр. (Шовкопляс, 1972). На площі близько 25 000 м2 виявлено залишки понад 60 трохи заглиблених, в грунт-прямо­кутних жител розміром 12—20 м2 з наземними глинобитними або дещо заглибленими в долівку вогнищами. Житла розміщені у найвищій, ча­стині поселення у певному порядку — по колу. Поблизу жител знаходи­лися численні господарські ями, всього їх досліджено до 900. Розміри ям невеликі (глибина до 1 м), форма кругла або овальна, стінки вертикаль­ні, дно рівне. У заповненні жител та ям трапилися понад 25 000 уламків посуду — ліпних кухонних горщиків та великих за розмірами корчаг. Частина цих посудин прикрашена по краю вінець звичайним для зару-бинецької кераміки орнаментом у вигляді «ащипів або насічок. До цієї групи кераміки належать мініатюрні посудинки, круглі глиняні диски, конічні кришки до горщиків, пряслиця. Лощений (столовий) посуд пред­ставлений уламками мисок, кухлів з ручкою, глеків з високим прямим горлом. Уламки античних амфор нечисленні. Знайдено багато залізних ножів з прямою спинкою, серпи, шила, бритви, гарпуни, рибальські гачки, шпори латенського типу; бронзові фібули, браслети, каблучки, шпори. На підставі амфорного матеріалу та фібул поселення датується І ст. до н. є.— І ст. н. є.

Поселення в с. Лютіяі розташоване на піщаному підвищенні заплави Дніпра, поблизу гирла р. Ірпінь. Досліджувалось у 1962—1964 рр. (Бидт зиля, Пачкова, 1968). На поселенні виявлено залишки 15 горнів, в яких з місцевої болотної руди видобувалося залізо, понад 400 неглибоких ям діаметром 1—2 м, що служили для випалу деревного вугілля, необхід­ного у залізоробному процесі і три наземних житла. В ямах і культур­ному шарі знайдено залізний шлак, уламки посуду, кістки домашніх тварин, нечисленні металеві вироби. Посуд представлений лощеними мисками, горщиками та кухлями з невеликими ручками, кухонними гор-•щками та конічними кришками з центральною ручкою. Із знарядь праці знайдено залізні шила, уламки серпів, проколки, зубила, глиняні прясла, точильні камені. Трапилася очкова фібула першої половини II ст. н. є.[9] .

Могильник в с. Зарубинці розташований на правому березі Дніпра, на високій Батуровій горі, поблизу села. У 1899 р. В. В. Хвойка виявив : -тут три поховання — залишки великого могильника, зруйнованого під час земляних робіт (Хвойка, 1901; Петров, 1959). Могильні споруди мали ви­гляд неглибоких (0,6—0,9 м) ям, розмірами 0,7—0,8 м. Насипів або ін-1 :ших наземних ознак над могилами не було. Одне з поховань являло і собою безурнове тілоспалення — перепалені людські кістки лежали про­сто на дні могили. Поруч стояли три чорнолощені посудини: глек, миска і кухоль, а також бронзові фібули, шпилька та браслет. Друге поховання виявилося урновим: перепалені кістки містились у горщику, біля якого були лощені миска, горщик, дві бронзові фібули, шпилька та браслет. Третє поховання було тілопокладенням: на дні могили лежали залишки кістяка людини, біля якого знайдено чорнолощену миску та бронзову фібулу. З інших поховань, зруйнованих під час земляних робіт, у Київ­ському історично.му музеї збереглося 11 чорнолощених мисок, горщиків та кухлів, 11 бронзових фібул, 8 шпильок, 4 браслети.[5:280] .

Могильник, в с. Корчуватому розташований в південній частині Ки­єва. На мисі високого правого берега Дніпра в 1937 р. під час земляних робіт виявлено, могильник, розкопки якого.провадилися в 1940—1941 рр: (Самойловский, 1959). Тут було досліджено 100 поховань, більшість яких являли собою безурнові (51) та урнові (31) тілоспалення. Знайдено також 13 тілопокладень та 5 кенотафів.— могил без залишків померлого. Усі могили були неглибокими — 0,35—0,93 м від сучасної поверхні, наземних ознак не мали. Розміри та форми їх залежали від поховального обряду. Так, у деякої частини безурнових поховань та в похованнях з тілопокла­денням ями були великими, до 2 ж в довжину. Ями-урнових поховань мали менші розміри — до 1 м, круглу або чотирикутну форми. Більша частина поховань (73) супроводжувалася р'ечами (посуд, фібули, при­краси) або кістками тварин-'—залишками ритуальної їжі. Всього в по­хованнях було виявлено 20 бронзових та 3 залізні фібули середньолатен-ської схеми, бронзові кільця, підвіски, уламки сережок, два залізних ножі, наконечник списа, намистина та. уламки оплавлених скляних посу­дин, понад 180 чорнолощених горщиків, мисок, глеків та кухлів, простих корчаг і горщиків, ліпну амфору. Час існування могильника на підставі фібул визначається І ст. до н. є.— І ст. н. є.

Могильник у с. Пирогів розташований у південній частині Києва. На мисі правобережного дніпровського плато виявлено могильник, розкоп­ки якого провадилися в 1966—1972 рр. За два археологічних сезони .(1966—1967 рр.) досліджено близько 'Д площі могильника, на якій тра­пилося 93 поховання зарубинецької культури (Кубьішев, Максимов, 1968). Зовнішніх ознак могили не мали. Вони являли собою ями прямо­кутної форми розмірами 0,5—0,7X1,2—1,6 м, орієнтовані по довжині на схід—захід. Глибина могил становить тепер 0,2—0,8 м. Поховання здійс­нювалися за обрядом тілоспалення, яке провадилося десь на стороні. Рештки кремованих — купки кальцинованих кісток — клали просто на дно могили. Таких поховань було 74. Значно менше виявлено урнових тілоспалень (8), зовсім мало — тілопокладень (3). Майже в кожній мо­гилі були, ритуальні речі. Всього трапилося близько 200 чорнолощених горщиків, мисок та кухлів, декілька простих кухонних горщиків, 25 бронзових і залізних середньо- та пізньолатенських фібул, кілька бронзових підвісок, браслетів та шпильок, багато дрібних скляних намистин, де­кілька залізних ножів, терочник. У більшості безурнових тілоспалень (48) виявлено кістки домашніх тварин — залишки жертовної їжі. Пиро-гівський могильник — найбільший за кількістю поховань у Середньому Придніпров'ї, де вже (по 1972 р.) досліджено понад 150 зарубинецьких могил II ст. до н. є.— І ст. н. є.

Могильник у с. Бучаки в 20 к.и північніше м. Канева розташований на високому горбі Дідов шпиль, на правому березі Дніпра, поруч з зару-. бинецьким городищем Бабина Гора. У 1972—1973 рр. тут виявлено понад 40 поховань (Максимов, Петровская, 1972) без наземних ознак, з яких 16 являли собою безурнові тілоспалення, два — урнові, один — кенотаф, 18 — тілопокладень (з них чотири — черепи). Неглибокі (до 0,5 м) мо-. гильні ями 0,7X1,6 м прямокутної форми були орієнтовані по-різному: тілоспалення — перпендикулярно до берегової лінії Дніпра, тілопокла-дення — паралельно або ж перпендикулярно. Поховальний інвентар за­рубинецьких тілоспалень складався з чорнолощеного (миски, кухлі, гор­шки) та грубого (горшки, кухлі) посуду, бронзових середньолатенських та залізних «воїнських» фібул, бронзових шпильок з кільцевидними та цвяховидними голівками, кісток тварин — залишків жертовної їжі. Тіло-покладення мали нечисленний поховальний інвентар — кераміку, нами­стини та сережки — аналогічний нижньодніпровським пам'яткам рубежу нашої ери (типу Золотої Балки), який, разом з деякими особливостями поховального обряду, вказує на тісні зв'язки населення цих подніпров­ських територій.

На могильнику виявлено також три тілоспалення і одне тілопокла-дення III—IV ст. н. є., важливі для розуміння подій великого переселен­ня народів на Середньому Придніпров'ї.[1: 13] .

Могильник у с. Суботів розташований на похилому схилі лівого бе­рега р. Суботь. Виявлено його випадково, під час земляних робіт 1909 р. У післявоєнні роки тут знайдено ще кілька могил (Максимов, 1959). Всі вони являють собою тілоспалення. Наземних ознак могили не мали.

Поховальний інвентар дещо відрізняється від речей, знайдених в ін­ших зарубинецьких могильниках: крім уламків типових лощених мисЬк, тут виявлено: горщик шаровидної форми, такої ж форми глек з великою ручкою, опуклобокий горщик з високою циліндричною шийкою, бронзо­вий горщик-сітулу. Появу цих посудин можна пояснити впливами, яких зазнавало зарубинецьке населення південної частини Середнього При­дніпров'я з боку сарматських, кельтських та гето-дакійських племен. З інших предметів, знайдених на могильнику, слід згадати бронзові фі­були пізньолатенської конструкції, браслети, кільця, підвіски, сережки, скляні намистини, скарабей. Більша частина датуючих м-атеріалів відно­ситься до І ст. до н. є.— І ст. н. є.

Могильник у с. Рахни розташований на прибережному мисі р. Сіб. У 1968—1969 рр. тут розкопано 12 поховань — безурнових трупоспалень (Хавлюк, 1971), здійснених у неглибоких (0,4—0,6 м) ямах овальної форми розміром до 1,5X2 ж, орієнтованих на захід — схід. Перепалені кістки, очищені від решток поховального вогнища, знаходилися на дні ям. Поховальний інвентар складали великі чорнолощені миски з верти-кальними вінцями, деякі — з конічним піддоном, звичайні кухонні гор­шки опуклобокої, тюльпаноподібної та банкоподібної форм, різноманітні прикраси, серед яких переважали .предмети античного виробництва — фібули, браслети, пронизки, гривні, намистини з пасти, у тому числі — реберчасті тощо.[9]. Крім зарубинецьких фібул І ст. н. є. та очкових — сере­дини II ст. н. є., трапилися пружинні фібули II—III ст., що дає підстави вважати могильник однією з найпізніших пам'яток зарубинецької куль­тури на Правобережній Україні.

Розділ 2 Характерні риси культури

2.1 Поселення.За своїм місцеположенням зарубинецькі поселення Се­реднього Придніпров'я можна поділити на три групи.

Поселення першої групи — найраніші — знаходяться в- топографіч­них умовах, подібних до поселень пізньоскіфського часу, що являли со­бою неукріплені селища, розміщені в місцевостях, не захищених при­родним рельєфом. Саме в таких умовах знаходяться поселення поблизу сіл Зарубинці, Бучаки та ін. Деякі ранньозарубинецькі поселення вняв-, лені на площі скіфських пам'яток, наприклад, на Басівському городищі. Друга група поселень характерна для періоду розквіту зарубинець­кої культури Середнього Подніпров'я. У цей час поселення займають природно захищені високі берегові миси або відроги корінного берега Дніпра та його приток. Такими є поселення в Києві, Пирогові, Великих Дмитровичах, Монастирку, Каневі, Сахнівці, Суботові та ін.

У заключну пору цього періоду деякі з цих поселень стають городи­щами, захищеними земляними валами та ровами.

До третьої групи належать поселення, розташовані в річкових за­плавах (Лютіж, Оболонь, Таценки та ін.), початок існування їх припадає на кінець І ст. до н. є.— рубіж нашої ери.

Важливою ознакою розселення зарубинецьких племен в області Се­реднього Подніпров'я є розташування поселень в басейнах великих річокта їх приток.

Цікавою особливістю розміщення зарубинецьких поселень, яка від­биває соціальний устрій зарубинецького суспільства, є розташування поселень гніздами. Одне з таких гнізд (на Середньому Подніпров'ї) ви­явлене на території сучасного Києва, друге — поблизу Канева. В межах Києва відомі зарубинецькі поселення на Юрковиці, Киселівці, на Печер-ську, Лук'янівці, в районі Львівської площі, по,берегах Либеді та в гирлі цієї річки — в районі колишнього с. Корчуватого, на Оболоні, в гирлі р. Віти та ін. В околицях Канева та в самому місті виявлено поселення поблизу сіл Бучаки, Студенець, Селище, на Пилипенковій Горі, на горі Моековці^поблизу сіл Пекарі, Хмільна, Гришинці, Питальники, Тростя-нець. Усі поселення одного «гнізда» були розташовані на незначній від­далі одне від одного. Кожне гніздо займало вздовж течії річки невели­кий простір довжиною 15—20 км, мабуть, утворюючи ядро племені.[1: 16].

Зарубинецькі поселення були невеликими за площею — від 0,5 до 2 га. На території Середнього Подніпров'я одним з найповніше досліджет них поселень є Пилипенкова Гора, де на одному з розкопів розміром до 3000 м2 виявлено залишки 38 жител. На всьому цьому поселенні площеюблизько 1,5 га могло бути до 150 жител, з яких, імовірно, половина були одночасними.

У Верхньому Придніпров'ї розкопане поселення поблизу с. Чаплт' Гомельської області, Білорусії, (Третьяков, 1959). Воно займало площу п над 0,5 га, на якій виявлено залишки 25—30 синхронних жител.[6: 200] .

На основі цих даних, можна припустити, що подібні зарубинецм подніпровські поселення були невеликими селищами, на яких проживало до кілька сот чоловік (у кожному житлі — по 3—5 чоловік, отже, на Пи-липенковій Горі до 200—400 осіб).

Житла являли собою прямокутні, трохи заглиблені в грунт (до 0,5 м) споруди. Стінки їх будувалися з прутів, обмазаних глиною. Житла іншої конструкції, наприклад зрубні, відомі як виняток. Площа будівель різ­на — від 9 до 24 лі2. Житла мали глиняні вогнища, збудовані безпосеред­ньо на долівці. Поблизу жител споруджувалися літні кам'яні вогнища, викопувалися господарські ями грушовидної або циліндричної форми. Житла на площі поселення розміщувалися гніздами (Пилипенкова Гора) або рядами (Великі Дмитровичі).

2.2 Обряд поховання Могильники зарубинецької культури розташовані недалеко від поселень, у схожих топографічних умовах. Могильники не мають тепер зовнішніх ознак (тому вони і одержали назву полів похо­вань). У давнину над могилами якісь ознаки були, можливо, дерев'яні, оскільки інколи помітні ямки від стовпів. Найбільші могильники займали площу 2—5 тис. лі2, містили кілька сот поховань. Проте відомі і поодино­кі зарубинецькі поховання.

Відмітною рисою обряду поховання є кремація. Спалення померлого здійснювалося поза могилою. Могили були неглибокі — 0,2—0,8 м від поверхні. Розміри і ф'фма могильних ям залежали від способу похован­ня: ургтові похованші вміщували в невеликі ями діаметром 0,5—1 м, безурнові — у видовжені овальні або прямокутні ями розмірами 0,бХ XI,5—2 м. У них перепалені кістки зсипалися просто на дно могильної ями (та?чх поховань найбільше). У могилу звичайно клали речі: дві-три лощені посудини — горщик, миску, кухоль, а також предмети особистого убору — фібули, шпильки, намиста, персні, браслети тощо, м'ясну їжу, про що свідчать кістки домашніх тварин — бика, свині, вівці чи кози. [7]. Предметів озброєння в могилах звичайно не буває. Інколи трапляються безінвентарні тілоспалення.

Іноді померлих ховали за обрядом тілопокладення, проте такі моги­ли, як правило, нечисленні. Зрідка трапляються кенотафи — могили, які і містили тільки інвентар.[6: 203] .

Слід зазначити, що могильники Середнього Подніпров'я відрізня­ються від зарубинецьких поховань, відомих на берегах Прип'яті та Верх- " нього Дніпра. В могильниках Середнього Подніпров'я більший процент урнових поховань та тілопокладень, значно частіше трапляються залиш­ки ритуальної їжі.

Ці особливості виниклії під впливом культури племен лісостепового Подніпров'я, які жили тут у попередній, пізньоскіфський час, 'оскільки вони характерні і для їх могильників

2.3 Інвентар На поселеннях зарубинецької культури знайдено різні за--пні знаряддя праці.

Про існування місцевої металургії свідчать залізоплавильні горни, в яких добувалося з болотної руди залізо. Невеликі за розмірами горни робили з глини і мали заглиблену в землю толочну частину. Верхні ко­лошникові частини горнів виступали над поверхнею грунту. Залізо в не­великій кількості могли виробляти майже на кожному низинному посе­ленні, проте існували і досить значні центри залізоробного ремесла, такі як у с. Лютіж. З сільським господарством пов'язані невеликі серпи з бо­ковою ручкою.

Уламки ножів з горбатою спинкою, а також з прямою спинкою зу­стрічались на кожному поселенні, інколи і в похованнях.

Рідкою знахідкою є сокири латенського типу з прямокутним у пере­різі обухом. Втулки для держаків у цих сокир зроблені зверху, тому ру­ків'я у них колінчастої форми. Такі сокири-кельти відомі також з пам'я­ток латенської культури Центральної Європи. Трапляються йа поселеннях невеликі шила, чотиригранні або круглі в перерізі. Відомі великі залізні голки, які разом з шилами служили для пошиття шкіряного одягу та взуття. Знайдено фрагменти невеликих туалетних щипців.[3: 363]. Для добуван­ня вогню застосовувалися залізні кресала, для обробки дерева і кістки — залізні спіральні свердла. Знайдені залізні рибальські гачки великого розміру і гарпуни.

У Середньому Подніпров'ї відомі лише поодинокі знахідки предметів озброєння. Це — залізні наконечники списів латенської форми та брон­зові наконечники стріл пізньоскіфських типів. Більше зброї виявлено у Верхньому Подніпров'ї, в Чаплині, проте ця зброя належить до найпіз­нішого періоду існування зарубинецької культури.

Досить часто трапляються керамічні тиглі, в яких :і.іаі<или кольорові метали.

Дуже характерними для зарубинецьких пам'яток є фібули — за­стібки для верхнього одягу. Більшість їх виготовлена з бронзи, інколи трапляються залізні, переважно на Прип'яті і у Верхньому Подніпров'ї. Оскільки бронза була девізною сировиною, яка поступала з півдня, природно, що північні племена мали її менше, ніж південні, і заміняли залізом.

Зарубинецькі фібули в Подніпров'ї є виразом впливу латенської культури. Відомо понад 20 варіантів фібул. За кількістю знахідок більша частина з них — це так звані фібули зарубинецького типу, які вважають-, ся етнографічною ознакою цієї культури. У конструктивному відношенні вони належать до фібул середньолатенської схеми. Характерною рисою їх'є розклепаний у трикутну пластину кінець п'ятки. Крім цих фібул, в зарубинецьких пам'ятках трапляються дротяні фібули середньолатен-ського типу, пізньолатенські фібули т« ін.

З предметів особистого убору, крім фібул, відомі бронзові шпильки. Вони мають вигляд стерженька, один кінець якого загострений, а другий загнутий у кільце або в невелике вушко, чи розклепаний у цвяховидну голівку. До прикрас належать і бронзові браслети — одновиткові таспи-ралевидні, зроблені з круглого або напівкруглого в перерізі дроту. Кінці їх загострені, розплескані в формі трапеції або розширені. Відомі також бронзові серги скіфського і пізньолатенського типів та бронзові спірале-видні кільця.

Досить частими знахідками є намистини, пронизки, підвіски, які вхо­дили до складу намиста. Намистини та підвіски в більшості скляні, різ­ної форми та кольору, трапляються намистини з гірського кришталю. Пронизки зроблені з тонких бронзових, загорнутих у трубочки, пластинок.

Крім металевих виробів, знайдено глиняні, переважно біконічної форми, пряслиця, великі пірамідальні грузила — відтяжки для ткацького верстата, великі плоскі гранітні зернотерки, круглі терочники.[3:365] .

Найчастішими знахідками є уламки та цілі екземпляри (в похован­нях) посуду. Зарубинецький посуд за своїм виглядом чітко поділяється на дві групи: посуд з шершавою поверхнею (горшки, корчаги, сковорідки, кришки для горшків) та посуд лощений (миски, горшки, глеки, кухлі).

Посуд з шершавою поверхнею виготовлявся з слабо відмученої глини, до якої як домішку додавали пісок, товчений камінь або шамот. Поверх­ня цього посуду коричневого або сірого кольору, шершава або горбку­вата («хропувата»)[4:84] .. Горшки та корчаги прикрашалися орнаментом у ви­гляді невеликих ямок, зроблених пальцем, або насічок по краю вінець. Зрідка по тулубу та під шийкою посудини робився наліпний валик, розчленований ямками. Кришки мали характерну порожнисту кільцеву ніжку і тулуб у формі зрізаного конуса. Вінця їх часто загнуті до середини. Сковорідки, іноді орнаментовані ямками, мали вигляд плоских дисків.

За своїми формами та орнаментом ці типи посуду зарубинецьких пам'яток Середнього Подніпров'я мають багато спільних рис з відповід­ним посудом пізньоскіфської доби цієї території. Так, деякі типи зару­бинецьких горщиків майже не відрізняються, від «пізньоскіфських»: і ті і другі мають відігнуті назовні високі вінця, низькі плічка, опуклий ту­луб, порівняно невелике денце. У пізньоскіфський час значне поширення мали кришки на порожнистій ніжці та з загнутими до середини вінцями. Спільним для пізньоскіфських.і зарубинецьких горшків є орнамент у ви­гляді глибоких ямок, зроблених пальцем, або косих насічок, нанесених по зовнішньому краю вінець.

Лощений посуд, виготовлений на повільному гончарському крузі, чорного або коричневого кольору, рівномірно випалений. Керамічна маса має невелику домішку дрібного піску, добре відмучена. Для кожної ло­кальної групи зарубинецької культури властиві сталі форми і розміри лощеного посуду. Наприклад, середньодніпровські горшки мають ви­тягнуті пропорції, великі відігнуті назовні вінця, що утворюють широ­кий отвір. Миски тут робили з гранованими з внутрішнього боку вінцями, ' нижче яких починався опуклобокий тулуб.[1: 21] .

Лощений посуд різних областей зарубинецької культури, крім відмін­ностей, має і багато спільних рис: загальну подібність форми, кольору, характерну згладжену лощену зовнішню поверхню. Ці риси, очевидно, виникли під впливом культур латенського типу (Петров, 1961).

Характерну групу знахідок на поселеннях зарубинецької культури Середнього Подніпров'я становлять уламки посуду античного виробни­цтва, головним чином амфор

2.4 Хронологія. Для Середнього Подніпров'я часом виникнення заруби­нецької культури є середина—кінець III ст. до н. є., що засвідчено предметами античного імпорту.[5: 277] .

Розквіт культури припадає на II—І ст. до н. є. Саме в цей період набувають поширення характерні для зарубинецької культури форми лощеного посуду, місцеві фібули середньолатенської конструкції, мисові поселення типу городищ. Налагоджуються торгові зв'язки з грецькими античними містами Північного Причорномор'я, насамперед з Ольвією. Зарубішсцькі племена закріплюються на Середньому Подніпров'ї, а та­кож Верхньому Подніпров'ї та Прип'яті, поступово просуваючись далі на північний схід — по Десні і Сожу, на південь і захід.

Заключний етап розвитку зарубинецької культури охоплює І ст. н. є. Йому властиві нові риси: основним місцем проживання стають низові поселення, виникають і набувають поширення нові форми посуду — гострореберні лощені горшки й миски, місце середньолатенських фібул займають фібули пізньолатенської конструкції. Зменшується, а потім і зникає античний імпорт[7]. Ці зміни, ймовірно, пов'язані із просуванням на південь населення більш північних районів, що привело до появи па­м'яток так званого київського типу, синхронних черняхівській культурі. Що ж до територій Верхнього Дніпра та Десни, то пам'ятки пізньозару-бинецького типу існують там ще довго

2.5 Локальні варіанти культури. Специфічні особливості поховального обряду, домобудівництва, кухонного і лощеного посуду, інших знахідок матеріальної культури, в тому числі предметів античного імпорту, дають можливість виділити кілька локальних груп зарубинецької культури.

Основною областю поширення зарубинецьких пам'яток на території України є Середнє Подніпров'я — від гирла Ірпеня до Тясмина, яке дало класичні зразки поселень і могильників цієї культури.

Дуже близькою до середньодніпровської є прип'ятсько-поліська група пам'яток, поширених на середній течії Прип'яті та її правобережних притоках — Горині та Случі[4: 84] .

Відома численна верхньодніпровська група пам'яток, територія яких простяглася по Дніпру від гирла'Березини до гирла Сожу.

Своєрідною (пізньою) групою пам'яток зарубинецької культури є пам'ятки Середньої і Верхньої Десни (Заверняєв, 1960; Амброз, 1964). Особливості кожної локальної групи зарубинецької культури зумовлелі багатьма причинами, насамперед, різними основами, різними культурами населення, яке проживало на цих територіях у. передзарубинецький час, нарешті, відмінами у часі[7] .

Висновки

Протопочатки слов'ян датуються першою половиною І тис. до н.е., а перші пам'ятки безсумнівно слов'янської матеріальної культури утверджуються на великій території між річками Дніпром і Одрою лише впродовж V-VІ ст. н.е. Тоді ж, у VІ ст., про слов'ян починають згадувати і писемні твори: римського історика Йордана, візантійців Прокопія Кесарійського, Йоана Малали, Менандра Протектора, Маврикія Стратега, сирійця Йоана Ефеського та ін. Фрагментарні свідчення давніх авторів, накладаючись на сітку археологічних пам'яток, дозволяють простежити у тогочасній Центрально-Східній Європі існування чотирьох слов'янських історико-культурних областей: дзєдзіцької* – на території Центральної і Південної Польщі; празької – у смузі від Середнього Подніпров'я до межиріччя Ельби й Заале на заході; пеньківської – від р.Сіверського Дінця до Нижнього Подунав'я з північною пограничною межею в Середньому Подніпров'ї і Середньому Подністров'ї, а південною – в районі Дніпрових порогів; колочинської – на лівому боці Верхнього Дніпра та в Подесенні.

Кожна зі згаданих культур спиралася на власні витоки, виростаючи з циклу попередніх, що послідовно замінювали одна одну, поволі всмоктуючи різноетнічні елементи-вкраплення: кельтські та германські – на заході, балтійські й германські – на півночі і в центрі, фракійські та іранські – на півдні, скіфо-сарматські, угро-фінські та іранські – на сході. Фундаментом, від якого на території України у післяскіфську добу почалося вже більш-менш виразне слов'янське виокремлення, вважається зарубинецька культура. Нині відомо близько 500 поселень і до тисячі поховань зарубинецького типу, які охоплюють простір від Прип'яті й Подесення до Середнього Подніпров'я; датують зарубинецьку культуру кінцем ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е. Етнічна ідентифікація зарубинецького населення лишається дискусійною: його вважають або балто-слов'янським, або передслов'янським. Більшість дослідників схиляється до думки, що зарубинецька культура сформувалася як своєрідне новоутворення, що виникло в ході інтеграції протослов'янських племен (наприклад Геродотових скіфів-орачів) з сарматськими групами лісостепу та різноетнічним населенням лісової смуги, зокрема – балтами й германцями. Така строкатість обумовила існування в зарубинецькій спільноті відмінних локальних варіантів, об'єднаних, проте, рисами типологічної спорідненості в топографії поселень, житловому будівництві, характерній конфігурації керамічного посуду, наборах прикрас тощо

Зарубинецькі племена жили в умовах родоплемінного ладу, основ­ною суспільною одиницею була родова община. На невеликих за площею поселеннях одночасно могло проживати небагато людей. Кілька сусідніх общин утворювали плем'я. Сама община складалася з окремих родин, що жили в невеликих житлах. Зарубинецькі племена не знали ще різ­кого майнового розшарування. Про це переконливо свідчить інвентар • поховань. Він майже однаковий щодо цінності. Могили різняться, голов­ним чином, кількістю покладених у них речей. Основою господарства було приселищне скотарство — розведення великої та дрібної рогатої худоби, свиней, а також приселищне землеробство: вони давали продук­ти і для обміну. Ремесла були мало розвиненими і не виділилися ще в спеціальні галузі, за винятком залізоробного та ковальсько-ювелірного, які вимагали спеціальних навичок і знань.

Середньодніпровські племена вели обмінну торгівлю з античними містами, розташованими на берегах Чорного моря, головним чином, Ольвією.

Складною є проблема визначення етносу зарубппецького населення. З повідомлень стародавніх письменників відомо, що венеди були сло­в'янами і їх землі знаходились між германськими та сарматськими пле­менами. Тут же перебували і зарубинецькі племена.[5: 279] .

Стародавнє населення лісостепової Правобережної України в скіф­ський час, найімовірніше, було слов'янським. Це населення потім стало складовою частиною зарубинецьких племен Середнього Подніпров'я. Стародавні назви місцевостей, де жили зарубинецькі племена, насам­перед, назви річок, є слов'янськими. Певні риси зарубинецької культури обряд, поховання, ліпний посуд) ..простежуються в придніпровськихпам'яткахПнйступних часів,.....коли: історичні джерела засвідчують тутслов^ян. Територія поширення зарубинецької культури збігається з зем­лями історично відомих східнослов'янських племен другої половини І тисячоліття н. є. та часів Київської Русі.

Все це дає підставу вважати, що зарубинецька культура належала стародавнім слов'янам.

Список використаних джерел

Археологія Української РСР у 3 Т.: Т-3.– К.: Наукова думка, 1975. – 504с.

Винокур І.С., Телегін Д.Я. Археологія України: Підручник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2004. – 480с.

Мартынов А.И. Археология: Учебник.– 4-е изд., испр. и доп.– М.: Высш. шк., 2000.– 493с.

Словник-довідник археології/ За ред. Н.О. Гаврилюк. – К.: Наукова думка, 1996. – 430с.

Чмихов М.О. та ін. Археологія природокористування України: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1992. – 376с.

Шовкопляс І.Г. Основи археології. – К.: "Радянська школа", 1964.– 270 с.

7 http://www.etno.iatp.org.ua/book1/lecture02.html

8 http://www.etno.iatp.org.ua/book1/lecture02.html

9 http://www.litopys.org.ua/pivtorak/pivt03.htm